Бог щедро обдарував доцентку кафедри акушерства та гінекології №1 ТНМУ Лесю Романчук талантами: авторитетна лікарка, викладачка, відома письменниця, автор і виконавиця власних пісень… Медицина та літературна творчість – дві невід’ємні складові її життя. Леся Іванівна – авторка і співавторка 15 підручників з акушерства та гінекології для студентів вищих медичних навчальних закладів. Шанувальники ж художнього слова знають її як авторку серії популярних романів і низки поетичних збірок, що вирізняються емоційністю, ліризмом і глибиною переживань. Член Національної спілки письменників України Леся Романчук нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, вона – лауреат літературної премії імені Уласа Самчука, обласної премії імені Богдана Лепкого в номінації «Література», а ще – єдина на Тернопільщині отримала відзнаку «Золотий письменник України», якою нагороджують романістів, чиї твори вийшли накладом понад 100 тисяч примірників.
28 липня, коли в Україні святкуватимуть День Хрещення Київської Русі, у Лесі Романчук – ювілейний день народження. Напередодні цієї світлої днини й відбулася наша розмова. Попросила Лесю Іванівну розповісти про свою професійну й творчу діяльність, про життєві пріоритети, найцікавіші випадки з лікарської практики й літературні уподобання, поділитися спогадами про найдорожчих серцю людей та найпам’ятніші події.
«Я побачила світ на Колимі»
– Кажуть, особистість формується з дитинства. Які ваші найяскравіші дитячі спогади? Що згадується найчастіше?
– Моє дитинство минуло на особливій землі та в особливих умовах. Я побачила світ на Колимі – 400 кілометрів північніше від Магадана. Там відбували заслання після терміну ув’язнення батьки – Іван Романчук і Лідія Романчук-Ясень. Ми ділили неволю з нашими батьками – діти Колими, Воркути, Сибіру, Казахстану. Холод – і взимку, і влітку, продукти – сушені та морожені, нестача вітамінів. Діти часто хворіли. Я більше пам’ятаю себе в лікарняному боксі, ніж удома. Білі халати оточували з дитинства. Мабуть, так і почався шлях у медицину.
– Коли відчули, що медицина – ваше покликання?
– Система ГУЛАГу – людиноненависницька та вбивча за своєю суттю. Єдиний, хто протистояв їй, був лікар. Лише він міг урятувати, лише він міг звільнити з роботи хоч на короткий час, а робота на морозі -40 градусів вбивала швидко й надійно. Обираючи професію лікаря, ти апріорі стаєш на бік добра. А такий вибір важливий, це навіть не вибір професії, а життєвого шляху.
«Медична освіта – найважча з усіх»
– Студентські роки – важливий період життя. Що особливо запам’яталося?
– Навчання. Хто прийшов за знаннями – мусить вчитися. У ті часи це було складно – бракувало підручників, всі вони були російською мовою, викладання в інституті теж велося російською чи не на всіх кафедрах. Ми проводили вечори в читалках, писали конспекти лекцій, а як раділи, коли вдавалося знайти потрібну книгу!
На перших курсах конспектували твори Лєніна та матеріали з’їздів комуністичної партії, скільки часу витрачали марно!
Складали іспити. Деякі особливо кумедні історії пам’ятаю й досі.
Іспит з фізіології, приймає професор Кованов. Питання «Провідна система серця». Відповідаю, щебечу як соловейко про той пучок Гіса та його праві-ліві ніжки, а він дивиться з-під лоба і питає: «Так почему же кровь проникает из предсердия в желудочек?». Гадаю, та ніби зрозуміло пояснила, що не так? Пробую зайти з іншого боку: «Під час систоли передсердя скорочується, а шлуночок розслаблюється, і тому…». Професор: «Ха-ха-ха! Так почему же кровь проникает из предсердия в желудочек?». Починаю знову, щось про тиск у передсерді й шлуночку – там нижчий, там вищий, от воно й проникає. Знову: «Ха-ха-ха! Так почему же кровь проникает из предсердия в желудочек?». І так тричі. За четвертим разом чесно зізнаюся: «Не знаю!». Професор розцвітає: «Вот так бы сразу и сказала – не знаю!». Втрачати нічого, тепер вже я питаю: «Так почему же кровь проникает из предсердия в желудочек?». Професорський перст спрямовується догори на знак оголошення істини: «Да потому, что между ними имеется отверстие!». Роки минули – не забувся жарт.
– Кажуть, у житті не буває випадкових зустрічей. Хто вплинув на вас, кого вважаєте своїм наставником – в житті, науці, літературі…
– Життя зводило мене з багатьма відомими людьми, було чимало невипадкових випадковостей. Але наставником? Наставником у професії вважаю доцентку Ольгу Гаврилівну Петраш – керівника нашої групи у субординатурі, вона вчила жорстко, вимогливо, але ця наука потім дуже згодилася у самостійній практиці. Пригадую, інколи було страшно робити щось уперше. Але Ольгіца (так ми її називали) стояла поруч, підстраховувала на випадок помилки, без кінця повторювала: «Роби сама, не бійся, от поїдеш на роботу, привезуть тобі посеред ночі таку хвору, хто тобі допоможе? От і згадаєш Ольгу Гаврилівну». І скільки разів таке було! Поганий той наставник, який сам красується своїм умінням, без кінця показує, а нічого не дає роботи учневі, це не навчання.
Є людина, яка докорінно змінила моє життя, – професор Іван Семенович Сміян. Він запросив мене на роботу в університет. Йому дякуватиму завжди. Без нього не було б тієї Лесі Романчук, яка є зараз.
У літературі ні наставника, ні людини, яка б допомогла, назвати не можу. Я не філолог, я лікар за освітою, тому літературні знайомства та тусовки – поза мною. Чомусь кожен, хто брався наставити доктора на літературний шлях, намагався щось у мені зламати – бо так не пишуть, так не модно, так не можна, треба отак. На щастя, вистачило сили піти власним шляхом. Він виявився успішним, і досі мої «наставники» не можуть збагнути, чому.
Я знаю чому. Медична освіта – найважча з усіх. Якщо ти зміг її успішно осягнути, тобі під силу будь-що. Медицина вигострює та дисциплінує розум і почуття. Дає величезний життєвий досвід. Якщо ж у школі тобі пощастило з учителем мови, ти маєш все необхідне, – пиши. Якщо робитимеш це чесно – читач зрозуміє.
– Як виховуєте студентів?
– Щоденно та постійно. Часто отими історіями із життя й практики, які запам’ятовуються краще, ніж сторінки підручника, перевірено багато разів. Дуже важливі стосунки між хворим і лікарем, правові та етичні норми в різних медичних ситуаціях. Ми називаємо це деонтологією, вивчаємо відповідну дисципліну, але найкращий учитель – досвід і практика, а нашим студентам доведеться працювати у суспільстві, де ці питання стоять дуже гостро та загострюватимуться в міру переходу до страхової медицини. Маємо виховувати та готувати до цих реалій.
Учитель студенту для того, щоб надихати й запалювати свічку в кінці тунелю навчання. Він дає те, чого не прочитаєш у книжках, – свій акумульований за десятиліття праці досвід.
«Я обирала акушерство. Це – радісний фах»
– Ваша лікарська спеціальність – гінекологія. Чому саме її обрали?
– Я обирала акушерство. Це – радісний фах. Дуже важкий та складний, незмірно відповідальний, але радісний. Іноді вагітність перетворюється на дев’ять місяців боротьби, відвойовуємо в ускладнень кожен день, кожен тиждень, але зазвичай все закінчується першим криком немовлятка, і тоді всі біди й проблеми забуваються, залишається лише радість і торжество – ми це змогли, ми це зробили! «Біль болючий, та не пам’ятучий», – кажуть старі акушери.
– У медицині ви 40 років. Розкажіть про найцікавіші випадки з вашої лікарської практики.
– Найцікавіші випадки описані в романі «Софія». Всі лікарські історії там справжні. Адже життя чи не щодня приносить таке, чого найвигадливіший фантазер не вигадає.
Лягає в мою палату вагітна, 23 тижні, відходять навколоплідні води. Здавалося б, шансів жодних, відбудуться передчасні пологи, а дитинка в такому терміні має небагато шансів. Тому намагаємося продовжити її внутрішньоутробне перебування хоч на кілька днів, хоч на тиждень-другий, якщо пощастить. Головна проблема – щоб не приєдналася інфекція, тоді вже нічого не вдієш. Призначаю антибіотик. Пацієнтка в крик – не буду, вони шкідливі. Пояснюю, прошу, переконую. Лікуємося. Щодня – війна: згори тиск «Лесю Іванівно, припиніть, хай народжує, дограєтеся до сепсису», від вагітної: «Тая дохтурка мені знову ті вредні антибійотики назначає!». А малючок наш народився в 37 тижнів, цілком доношений та здоровий. Безводний період 96 днів. Пригадую, прибігла медсестра з дитячого: «Доктор, ви тут переплутали, мабуть, 96 годин?» Диво, так.
Ще випадок. У вагітної 32 тижні вагітності, центральне передлежання плаценти, кровотеча. Зупинили. Але в такій ситуації виписувати додому не можна, жінка має лежати до пологів, власне, до кесаревого розтину. Лежимо тиждень, другий. Потім жінка починає вередувати: «Випишіть мене додому, лежати я й удома можу. А ми живемо дуже близько – 20 кілометрів до Підволочиська, і що там від Підволочиська – 40 хвилин, і ми в Тернополі». Пояснюю, що кровотеча може бути такою, що не довезуть її до лікарні, навіть до Підволочиська, не те що до Тернополя, і грудень надворі, сніг, замети. Не діє. Плаче. Нарешті в п’ятницю приїздить чоловік: «Доктор, випишіть мою жінку, вона мені вже всі печінки виїла, хоче додому. Бачите он машину? Через будь-який сніг їде!» Бачу. Шикарні «Жигулі» от-от розваляться. По суті, позашляховик. «Чоловіче, бачите он ту каталку? Це та машина, якою вашу дружину відвезуть в операційну та привезуть звідти, інша їй не потрібна!» Прошу, переконую – нуль ефекту. Вдаюся до крайнощів (студентам категорично забороняю повторювати цей трюк): «Що ж, якщо надумали забирати жінку, то зразу додому не везіть. Спершу повезіть до сільського священника, хай висповідає і запричастить. І дорогою подивіться у Підволочиську телефони ритуальних служб, знадобляться». Чоловік у шоці: «Як, ви лікар, і таке говорите?» Так, я лікар. І кажу тобі, чоловіче, що матимеш два похорони в хаті, якщо забереш дружину.
Минає субота та неділя, в понеділок приходжу на обхід. Жінки в палаті немає. Поки я виймаю телефон і готуюся телефонувати до Підволочиська, щоб негайно шукали та везли до нас, сусідки по палаті повідомляють, що чоловік виявився мудрим, і залишив дружину в лікарні, а тієї ж самої ночі в неї розпочалася кровотеча, і дуже сильна. За лічені хвилини хвора була в операційній, отією самою каталкою. Все закінчилося добре, але гемоглобін після операції становив 56 г/л. От і думаємо тепер про той «жигуль»-всюдихід, сніги-замети й чому лікарі бувають такі вредні – не випишу й край! Для студентів: сенс перебування вагітної з передлежанням плаценти не в тому, що вона лежить, а в тому, що в лікарні допомога буде надана за лічені хвилини. А «жигулем» по снігах-заметах, самі розумієте…
– Які проблеми турбували й турбують лікаря Романчук?
– Медицина дедалі більше стає бізнесом. Зникає те, чого нас вчили наші вчителі, – медицина як мистецтво. Без мистецтва чудес не буває. Зцілення ж у багатьох випадках – часто чудо. Результат лікарського таланту, того особливого чуття, яке виникає з досвідом, але на базі ґрунтовного, глибокого та всебічного Знання. Без знань талант не допоможе.
Лікар не може й не повинен бути бідним. Острів Кос, де під старим платаном навчав своїх учнів Гіппократ, був не лише центром медицини, він був скарбницею, де зберігали свої скарби навіть Птолемеї. Той, хто виколює нам очі якоюсь «клятвою Гіппократа», яку нібито приймають лікарі, просто ніколи її не читав.
Лікар – це навіть не професія, це покликання. Його вміння й талант повинні високо оцінювати суспільство та хворі – в усіх вимірах, матеріальному та моральному. Але поганий той лікар, який починає бачити у недужому лише джерело прибутку. Там, де починається торгівля, зникає Божа десниця, яка керує рукою справжнього майстра. А без благословення Неба праця деяких «ескулапів» перетворюється на звичайне заробітчанство, в якому немає місця зціленню та чуду.
«Письменник повинен писати. Або не писати»
– Життя постійно ставить нас перед вибором. В одному з ваших інтерв’ю ви сказали: «Я змінювала своє життя круто кілька разів. Кожного разу це був крок уперед, вгору». Ви крокували за Божою волею?
– Не треба боятися змін. Важко зробити тільки перший крок, далі дорога веде. Якщо вона благословенна згори. Маршрути та напрями обираємо самі, лиш варто добре затямити: «Не можна йти рівно кривою дорогою».
– У вашому письменницькому доробку сім збірок поезій, понад 30 прозових книг: «Не залишай…» (у 8-ми книгах), «Граvitaція» (у 4-х книгах), «Чотири дороги назустріч» (у 9-ти книгах), «Місто карликів» (у 4-х книгах) та інші. Вони про кохання й зраду, про віру й надію. Коли та як література ввійшла у ваше життя?
– Я писала вірші ще в інституті, але не вважала це серйозним. Бо вірші пишуть особливі, талановиті люди, а я хто? Перші критики були суворими та непримиренними: «Лесю, те, що ти пишеш – то лайно». Викинула. Моїх ранніх віршів не існує. Але не шкодую. Перша збірка віршів «Синьооке диво» вийшла 1995-го.
Роман «Софія» починався, як розповідь про життя молодої лікарки, яка поїхала за розподілом у райцентр, як і тисячі моїх студентів. Хотіла розповісти їм, що чекає лікаря зі свіжим дипломом на самостійному шляху. Виявилося, що це цікаво не лише лікарям. Роман – бестселер, вже 20 років читають і перечитують, наклад майже 150 тисяч, в Україні таке буває рідко.
– Перша з восьми книг вашого роману «Не залишай» вийшла 2001 року та одразу полюбилася читачам. Чи є в образі героїні книги лікарки-гінекологині Софії ваші риси, епізоди з власного життя?
– Мушу признатися, що таки Софія – це я. Така, якою б хотіла бути. В особистому житті героїні більше вигадки, ніж правди, але випадки з лікарської практики – не вигадані, хворі навіть упізнають себе.
– Художньо-документальний роман про героїв Кенгірського повстання «Лицарі любові і надії» присвячений світлій пам’яті вашого батька Івана Романчука. Що відчували, пишучи про ті страшні часи?
– Я мусила це зробити. Бо мав хтось нарешті створити це художнє полотно, зшите з окремих доль – реальних і страшних у цій дійсності. Багатьох героїв знала особисто – ще до початку роботи, з іншими познайомилася вже в процесі. Ще встигла. Бо те покоління відлітає сірим шнуром у вирій. Їх уже немає. Але незримий зв’язок триває, я відчуваю, що цей Легіон безсмертних підтримує мене й просить: «Не забувай нас, пиши».
Дивні Господні діла. Часто відчуваєш цей Божий перст, який спрямовує, навіть коли вже опустив руки й не хочеш торкатися болючої теми знову – бо дуже важко це все переживати ще й ще раз. Але кілька місяців тому знайшла родичів одного зі своїх героїв – австрійця Герберта Кілліана – професора Кілліана! З’ясувалося, що людина з Відня – єдина, з якою мені вдалося налагодити контакт, мешкала колись просто у сусідньому будинку та знає вдову професора! Знайшли контакти з університетом, який вивчає наслідки репресій та злочини тоталітарного режиму. Майже замовили квитки – а тут карантин. Але щойно відкриються кордони, полетимо. Бо зволікати не можна, якщо ниточку простягнули – треба її ловити.
До слова, людина з Відня ще й знавець місцевого українства – і багато знає про професора Івана Горбачевського!
– Що стало поштовхом до написання творів на християнську тематику?
– Божа воля. Якогось дня до мене прийшов монах і приніс книгу, де були слова, які ніби запустили програму, за якою працюю вже понад 10 років. А коли сталася біда, і побачив Господь, що знесиліла й не можу продовжувати, то послав допомогу, порадника, консультанта, перекладача та доброго друга – мого чоловіка, отця Тараса Коковського. Вдвох стало учетверо легше шукати й знаходити.
– Одна з ваших поетичних збірок називається «Жінка з гітарою». Як часто берете гітару до рук? Скільки пісень написали та які з них ваші улюблені?
– Зараз ми співаємо разом з Тарасом. От він справді грає на гітарі – професійно. А я так, три акорди. Пісень дуже багато – майже 200. Але співаю кілька десятків. Улюблена – «Синьооке диво». Щоразу співаю інші, залежно від тематики зустрічі, людей, що зібралися в залі, настрою.
– Поділіться секретами письменницької «кухні».
– Які там секрети! Письменник повинен писати. Або не писати. Не люблю розмов про «творчі муки». Мучишся – дай собі з тим спокій. Читачеві мук не треба, йому потрібен якісний та легкий текст, яким дихаєш, як повітрям. Не вішай йому на шию камінного хреста, сам носи.
«Попри біль і втрати, треба не боятися шукати й знаходити»
– Лікарська, викладацька, письменницька робота забирає багато життєвих сил. Що є джерелом вашої працездатності?
– Квіти. Музика. Добрі люди. Подорожі. Посмішка Тараса. І магічне слово «ТРЕБА».
– Найкращі ліки від поганого настрою?
– Горнятко доброї кави, шоколадка. І посмішка Тараса.
– Де любите проводити відпустку та вільний час?
– Вільний час – там, де ростуть мої квіти, малина, помідорки з власноруч пророщеного насіння. Відпустку – в подорожах. Ми довго прожили за залізною завісою, тому намагаюся побачити якомога більше світу. Подорожі – це взагалі особлива та окрема тема.
– Який ваш життєвий девіз або кредо?
– Я не впаду. Є у мене такий вірш, дуже давній, десь з кінця 1980-тих.
Я не впаду. Хоч зла недоля часто
Веде мене по тонкому льоду
І підставляє ніжку, щоб упасти.
Я послизнуся, та не упаду.
Вас не потішить зойк мого падіння.
І сльози співчуття – то не мені.
Я не впаду зі скелі на каміння
І рук не закаляю у багні.
З вершин, які судилось підкорити,
Я оберу високу і круту.
Чим вища скеля, тим сильніший вітер.
Та будьте певні – я не упаду.
– У чому, на ваш погляд, секрет жіночого щастя й чи є універсальні рецепти?
– Найцінніше в житті – родина. Слава не пригорне тебе увечері, гроші не поцілують уранці, визнання не поїде з тобою в мандрівку та не сфотографує десь на тлі Колізею чи Нотр Дам. Попри біль і втрати, треба не боятися шукати й знаходити. Бо воно десь є, щастя. Шукайте його, навіть у холодильнику. А чому в холодильнику? Бо вже всюди шукали, ніде немає. А воно є. Ваше, для вас приготоване. Я ж знаю.
– Які подарунки можуть вас розчулити?
– Квіти. Але не в букеті, а у вазонку. Іграшки. У мене є іграшковий песик, якого подарувала колись, ще у Кременці, дівчинка на ім’я Іренка. І написала: «Я маленький, не гарчу, та вам я щастя принесу». Вже давно дівчинка Іренка працює лікарем у Португалії, виросли її діти, а песиком, якого я вожу за собою всюди, досі грається моя онука Яринка.
– Чого ви не любите?
– Коли людина робить те, в що не вірить і чого не вміє. Коли вона довго та вперто продовжує це робити.
– Як би ви продовжили фразу: «Життя – це…».
– Це життя.
– Насамкінець традиційне запитання – про плани на майбутнє. Над чим працюєте нині?
– Закінчую роман «Благословен, хто йде». Дуже довго збирала історичний матеріал, і збираю досі, часто зведення кількох історичних джерел дає приголомшливий результат, на рівні історичних відкриттів. Дивно для гінеколога, чи не так? Але лікар так навчений – копати якомога глибше, думати, звіряти, шукати ланки, яких бракує.
Раннє християнство – наче й добре, але дуже недостатньо вивчена тема. Природа художнього твору – одухотворення героїв, щоб читач бачив живих людей, а не схематичні постаті, до яких звик. Це важко – тримати героїв у рамках історичного контексту, яким є Святе Письмо, й водночас проживати їхнє життя в тих історичних реаліях, які дуже далеко від нас. А якщо твої герої – апостоли й святі, то зважуєш кожен крок.
Книга – як дисертація з богослів’я. В переліку літератури близько 400 наукових джерел і майже 100 художніх.
Одним з героїв буде князь Володимир і хрещення Русі-України. Бо недаремно ж мене народили цього дня! Був якийсь особливий Божий задум.
– Кажуть, найщиріші побажання – самому собі. Що хотіли б для себе попросити в Бога?
– Не так попросити, як подякувати. Дякую Тобі, Господи, за всі дарунки, і хай не оскудіє долоня Твоя.
– Дякую за цікаву розмову.
Лідія ХМІЛЯР