Коли в нашому університеті зорганізовували кафедру хірургічної стоматології, то певна річ, виникла потреба у висококваліфікованих фахівцях-практиках. Серед запрошених була Наталія Степанівна Гутор – спеціалістка з ім’ям у практичній стоматології та власними напрацюваннями в науковій царині. Напередодні 2006 року саме побачив світ навчальний посібник, в якому вона описала цікаві випадки з особистої практики. Так розпочався шлях у стоматологічну науку доцентки кафедри хірургічної стоматології ТНМУ, авторитетного науковця та вихователя студентської молоді Наталії Гутор. Нині вона авторка понад 130 наукових робіт, чотирьох посібників та однієї монографії, володіє чотирма патентами та стількома ж свідоцтвами на винаходи, видала 10 методичних рекомендації для самостійної роботи студентів.
«Дитинство минало в родині, яка шанує працю та духовність»
– Наталіє Степанівно, мовиться, що в кожного своя доля та життєва дорога, а де розпочався ваш шлях?
– Моя життєва історія бере початок у старожитньому галицькому селі Лапшин, яке розкинулося в долині річки Золота Липа. Там 1 квітня 1957 року я й народилася. Уявити дивовижну красу цього краю, його мальовничу природу неможливо, це, як кажуть, треба побачити. При нагоді завітайте у наші краї та переконайтеся, що я не перебільшую. На моїй малій батьківщині наймелодійніші пісні, найпоетичніші легенди, там моя рідна земля. У Лапшині, неподалік Бережан, живуть працьовиті, дружні люди, які люблять Україну та передають власні традиції з покоління в покоління.
Моє дитинство минало в родині, яка поважає релігію, шанує працю та духовність. Мама – Гутор Марія Йосипівна (у дівоцтві Синишин) працювала завідувачкою дитячого садочка, а ще понад 25 років брала активну участь у сільському хорі, відзначена грамотами та подяками. А які ролі виконувала в драматичному гуртку! З п’єсами виступала на сценах й у сусідніх селах. Не просто виконувала, а проживала роль своїх героїнь з п’єс «Наталка Полтавка», «Не судилось», «Мати-наймичка», «Фараони», «Дай серцю волю заведе в неволю», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Останню виставу вона зіграла в 62 роки. Пишаюся своєю мамою, вона любить усе та всіх і саме життя.
Батько – Гутор Степан Іванович був водієм в колгоспі, пропрацював понад 45 років, мав лише один запис у трудовій книжці. Сумлінний, виконавчий, безвідмовний, пунктуальний, дисциплінований, так його характеризували працівники, колеги, односельці. Трудився він для родини, схиляв і нас до праці, хотів, щоб ми з братом отримали гідні професії. За цю турботу ми повік будемо вдячні своїм батькам.
А ще моїми вихователями стали бабуся та дідусь, бо батьки були завжди зайняті. Пригадую розповіді дідуся – Йосипа Яковича Синишина. В австрійській армії йому довелося пройти курси та опанувати ази медичної допомоги при невідкладних станах, травмах. За допомогою до нього зверталися люди не лише з нашого села, а й з навколишніх, він вправляв вивихи, проводив іммобілізацію при переломах, зупиняв кровотечі при травмах та інше. Досконало знав анатомію людини. Мені дуже подобалося разом з дідусем надавати медичну допомогу, гадаю, це ще один чинник, що посприяв обрати медицину. Коли вже була студенткою, часто любила погомоніти з дідусем, кілька годин просиджували разом, розглядаючи якісь випадки з анатомії, часто дискутували. Дивувалася його знанням, пам’яті, підходам до певної ситуації та прийнятті рішень. Він був також гарним майстром по дереву, порадником у важких ситуаціях. До нього часто зверталися односельці за порадою, жодному не відмовив у проханні, був пунктуальний та справедливий, добрий та щирий.
– Фах стоматолога також він порадив обрати?
– Не цілком, тут більше вже долучилася моя бабуся – Синишин Варвара Йосипівна (з дому Дякович). Їй іноді доводилося звертатися за допомогою до хірургів-стоматологів Бережанської стоматологічної поліклініки. Прийшовши додому, вона ще довго була, як кажуть, під враженням і не могла нахвалитися своєю стоматологинею: «Ой, чуєш, Наталю, яка це спритна лікарка. Жінка, а зуби так добре видаляє». Ці слова, очевидно, мене «зачепили» тоді, засівши десь у закапелках моєї свідомості, бо я теж думала собі про медицину. Так бабусині слова підштовхнули до обрання фаху. Але я дала собі слово, що буду кращою за цю лікарку, опаную ще вищий щабель знань і вмінь, все зможу та здолаю всі перешкоди, які трапляться на шляху до омріяної мети. Тепер я з глибокою повагою та шаною, вдячністю та любов’ю оцінюю батьківську підтримку, згадую бабусю й дідуся, які плекали любов до життя, давали слушні поради.
Батьки намагалися нам з братом допомогти та підтримати в підготовці до вступу у вищі навчальні заклади. Брат Іван прагнув ветеринарної справи, я обрала лікарську спеціальність. Розуміючи, що нам потрібні глибші знання, мама вже після закінчення шостого класу сільської школи, а було це 1970 року, перевела нас у Бережанську школу (тепер – гімназія). Вчителі були проти такого рішення, бо навчалися ми добре, але мама відстояла наше рішення. Рівень навчання тут був значно вищий, ніж у сільській, хоча й на початках важкувато було. Одночасно ми ходили на заняття до репетиторів з фізики, хімії, готувалися до вступу серйозно, отож ці роки були потрачені недарма. Не гайнували ми час й на літніх канікулах – працювали різноробочими в колгоспі. Додатковим бонусом було два роки трудового стажу, який надавав переваги та бали для вступу до вишу. Згадую ці роки й хвилююся, бо ніби заново переживаю ті події – хіба вкладеш почуття у ці кілька рядків. Пригадую, як ми приїхали з мамою на вступні іспити до Львівського державного медичного інституту. Це був 1974 рік, я – на іспит, а мама неподалік у церкві Петра й Павла за мене молилася. Її щира молитва допомогла мені з легкістю скласти всі іспити. А яка радість була, коли побачила себе в списках зарахованих студентів –я стала студенткою першого курсу стоматологічного факультету!
– Яким було життя студентів медичного вишу у сімдесятих?
– Мешкала я в гуртожитку, було вісім дівчат у кімнаті, але це не завадило нам здружитися та стати, мов одна родина. Львів – прекрасне місто, з цікавою історією, вишуканою архітектурою й ми все хотіли пізнати. На старших курсах переселили нас у сучасний новий гуртожиток. Мені випала честь проживати зі студенткою-іноземкою з Берліна. Прекрасні роки, добрі спогади, Регіна приїжджала до моїх батьків у гості на свята, ми радо зустрічали її.
Можливістю підготуватися до занять були конспекти лекційного матеріалу та читальні зали, де ми просиджували годинами, занотовуючи матеріал до занять. Навчання в ці роки велося російською мовою. Попри нестачу підручників і посібників, я навчалася добре, а як інакше. Отож отримувала стипендію та проживання в гуртожитку. Мені пощастило, бо потрапила в групу «стажників» (як тепер – НТН), це хлопці після технікуму, війська, з якими мені було комфортно, ми всі вчилися, допомагали один одному, для мене це була одна студентська родина. Коли розпочалося навчання на клінічних кафедрах, стало цікавіше, бо це пізнання професії. В ті часи клінічні бази добре забезпечували матеріалами, засобами, інструментарієм, викладачами кафедр були професори, доценти, висококваліфіковані лікарі. Моєю улюбленою кафедрою стала хірургічна стоматологія. Яка це була радість і позитивні емоції, коли викладачі кафедри, особливо – хірургині-жінки з великим практичним досвідом роботи пропонували нам асистувати під час операцій. А я жодного разу не пропустила таку можливість та виявляла активність, підчитувала теорію, готувалася до занять більш посилено. З кожним наступним заняттям розбирали складніші методи операцій, інколи з-за спини хірурга вдавалося лише бачити операційне поле, але це теж вважалося чимало, емоції вирували. Викладачі дуже цікаво розповідали, розбирали приклади власних клінічних випадків і вирішення ситуації. З кожним днем дедалі більше я наближалася до власної мрії. У стінах альма-матер ми отримали не лише фахові знання та ази практичної роботи, але й сформувалися як особистості. З глибокою шаною згадую всіх своїх Учителів. Вдячна їм за терпіння, вимогливість та намагання «змоделювати» з нас фахівців. Мала честь навчатися у славетних професорів, інтелігентних, поважних особистостей, в яких можна було багато чому повчитися – перейняти манеру поведінки, стиль спілкування, ставлення до студента, вміння тримати субординацію. Вони формували з нас фахівців з чітким розумінням свого покликання. Куратором нашої групи був професор В.Пінчук – славний викладач, інтелігентна людина, порадник, який приділяв нам багато часу.
– І ось диплом на руках. Куди отримали скерування?
– Йшов 1979 рік, я проходила інтернатуру в Бережанській стоматологічній поліклініці. Перший робочий день. Талони розписані, розпочинаю прийом пацієнтів. 20 хвилин на людину й усе. Ніхто не брав до уваги, що ти чогось можеш не знати чи не впоратися з наданням допомоги. Навпаки, старші лікарі особливо прискіпливо оцінювали роботу новачків, ніби під мікроскопом. У таких умовах відбулося моє професійне посвячення. Але спогади про роботу в хірургічному кабінеті якнайкращі. Надалі згідно із скеруванням відпрацювала три роки в селі Ласківці в фельдшерсько-акушерському пункті тодішнього Теребовлянського району. Спочатку довелося оснащувати та укомплектовувати кабінет, а далі, як звично – прийом пацієнтів. Пригадалися події 1981-1983 років. Зими в ті часи були морозні та засніжені, а пацієнти з навколишніх сіл, незважаючи на мороз і хуртовини, дістаються до мене пішки засніженими полями. «Чому не їдете в Чортків, то ж ближче?» – цікавлюся. «Бо ви добре видаляєте зуби», – чую у відповідь. Хіба не приємно! У Ласківцях мені пощастило працювати з хорошими лікарями та медсестрами, які мене підтримували в усьому, велика їм вдячність. Це ще більше додало мені впевненості продовжувати шлях у хірургічній стоматології. Жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цю спеціальність.
«Денний прийом сягав 32 пацієнтів»
– Ваше становлення як фахівця з хірургічної стоматології відбулося вже в Тернополі?
– Саме так. Це був час професійного зростання й чудових змін у моєму особистому житті. У файному місті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Мирославом, його прекрасними батьками та дружною родиною. Працювала в поліклінічному відділенні обласної дитячої лікарні. Теплі спогади про хороший колектив працівників поліклініки в моїй пам’яті й донині, зараз, коли зустрічаємося, з приємністю згадуємо незабутні миті життя.
1984 року народився Роман, а 1985 року Степан, мої прекрасні синочки. Ще під час декретної відпустки отримала запрошення від головного лікаря Тернопільської відділкової клінічної залізничної лікарні в поліклінічне відділення на посаду лікарки-стоматологині. Моїй радості не було меж. Вони обирали кращих з кращих. Згодом пройшла спеціалізацію з хірургічної стоматології в Києві. Період з 1986 до 2006 року був дуже насичений. У залізничній лікарні обслуговували пацієнтів усіх категорій залізничників, загалом чоловіків. Денний прийом сягав до 32 пацієнтів. Зізнаюся, було важко, додому поверталася втомлена, проте молоді роки, професійний запал і любов до обраної професії, а також шана пацієнтів допомагали долати труднощі та втому.
«Робота викладача припала до душі»
– Як виникла ідея зібрати всі ваші напрацювання в одну книгу?
– За роки праці в хірургічній стоматології назбиралося багато цікавих клінічних випадків, які могли б слугувати добрим навчальним матеріалом, отож вирішила написати посібник. Якось у Львові під час зустрічі з професоркою Л.І. Петрух озвучила їй своє бажання, вона підтримала мою ідею, допомогла й відкоригувати дещо, а згодом ця праця вийшла друком. Але ми пішли далі, на кафедрі ФПО спільно розробили композицію, а згодом й запатентували цей винахід, який у майбутньому став основою моєї кандидатської дисертації. Наразі використовую ці напрацювання в клінічній практиці.
Особливим у моєму професійному житті вважаю 2006 рік, коли мене запросили до праці в наш університет на стоматологічний факультет. Тоді виникла кадрова потреба у викладачах з досвідом практичної роботи. Я вдячна тодішньому ректорові, професору Л.Я. Ковальчуку за довіру та можливість працювати з видатними науковцями, блискучими спеціалістами.
Робота викладача припала до душі, мені подобалися студенти, які дивилися тобі в очі з великим зацікавленням, бажанням освоїти знання, чогось навчитися, почерпнути нову інформацію. Мені ж було приємно донести їм теоретичні знання та практичні навички, продемонструвати цікаві клінічні випадки, ситуації з моєї практики. Намагалася подавати клінічні випадки цікаво, інформативно.
– Свою кандидатську дисертацію ви писали, коли за плечима був чималий багаж знань, досвіду, практичної діяльності. Але часом трапляється так, що людина, досягнувши чимало в житті, на якомусь етапі зупиняється…
– Мене це не стосується, бо я людина, яка постійно розвиває в собі науковий інтерес. Незважаючи на вік, сходинка за сходинкою підкорюю свої вершини, зреалізовуючи обіцянку, що дала собі ще в юності. Це пояснення до того, чому я у свої 49 років вирішила писати кандидатську дисертацію. Найскладніше було з обранням керівника дисертації, але Бог послав мені чудову людину. Професор Олександр Володимирович Авдєєв наважився на співпрацю, повірив мені. Так я стала його першою дисертанткою, за що безмежно вдячна. Обрана нами клінічна тема передбачала непростий шлях наукового пошуку, довелося поїздити у багато бібліотек України, провести численні лабораторні експериментальні та клінічні дослідження в Тернополі, Одесі, Львові. Зате солодшим був результат. З приємністю нині згадую події 2010 року, коли під час захисту кандидатської дисертації в Одеському інституті стоматології я почула багато позитивних відгуків на свою та адресу наукового керівника. Велике спасибі академікові, професору А.П. Левицькому та колективу за допомогу, а також моїй родині, від якої мала велику підтримку – синам, мамі й узагалі своїй сім’ї. 2011 року отримала диплом кандидатки медичних наук, а через три роки – посаду доцентки кафедри хірургічної стоматології. Була головою експертної комісії у Луцькій та Чернівецькій філії ТзОВ «Медичний коледж «Монада» зі спеціальності «Стоматологія», беру участь у науково-практичних конференціях зі стоматології.
З перших днів війни надаю невідкладну стоматологічно-хірургічну допомогу. Щоденно веду прийом, надаю хірургічну допомогу військовим і бійцям тероборони, внутрішньо переміщеним особам, не припиняю свою роботу в умовах воєнного стану.
– Як вибудовуєте стосунки зі студентами?
– На довірі. Люблю наших студентів. У них розвинена уява, багато натхнення та прагнення осягнути нове, незвідане. Я лише даю можливість їх талантам розкритися, намагаюся зрозуміти та оцінити індивідуальність кожного.
Коли на зустрічах випускників ми спілкуємося, то так приємно почути: «Наталіє Степанівно, а ви нас вчили, пригадуєте, як пояснювали нам, тепер ми вже розуміємо ваші поради». Тішуся їхнім досягненням і професійності.
«Дуже дорожу своїми рідними»
– Що приносить вам радість?
– Моя родина. Дуже дорожу своїми рідними. Старший син Роман пішов моєю стежиною – обрав стоматологічну професію, ми тепер вже колеги. Постійно ведемо дискусії, обговорюємо цікаві випадки, консультуємо один одного. Молодший Степан став правознавцем, дослухаючись порад батька, який є для нього беззаперечним авторитетом. Я ж дякую Богу за прекрасних синів і хорошу сім’ю, яка постійно мене підтримує, розуміє, вірить у мене та допомагає в усьому.
Найдорожчий мій скарб – мама, мій янгол-охоронець, вірна та надійна порадниця. Вдячна їй за турботу, особливу любов та молитви до Бога.
– Які поради від наставника могли б дати молодому поколінню стоматологів?
– Якою тернистою стежкою вам не доведеться йти до своєї мети, ви повинні вірити у себе. Працюйте над собою, збагачуйте свій теоретичний та практичний досвід шляхом пізнання сучасних методів, щоб бути висококваліфікованими фахівцями. Досягайте професійного зростання. Лікар має визнавати власні помилки, пам’ятати, що головний суддя на його професійному шляху – це насамперед його сумління, а головний діагност його фаховості – пацієнт. Умійте протистояти труднощам, конструктивно реагувати на будь-яку ситуацію. Любіть і цінуйте рідних, бо вони дали вам життя, можливість стати тим, ким ви є нині.
Ліля БАСК