Шість років тому доцентка ТНМУ Інга Кубей повернула своє життя на сто вісімдесят градусів, ставши очільницею Будинку дитини. Робота на кафедрі дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ, наукові дослідження, студенти – все тепер в її послужному списку. А в реаліях речі набагато банальніші – завершити ремонт приміщення для реабілітації, знайти кошти на фрукти для дітей, сконтактувати зі спонсорами та «вибити» зарплатню для чималенького колективу. Про новий вимір її особистого та професійного простору – в інтерв’ю нашої традиційної рубрики «Вітальня».
«Повідчиняли всі замки для вільного спілкування дітей з навколишнім світом»
– Інго Володимирівно, напевне, розпочнемо з найбільш інтригуючого – шість років тому ви залишили університет й стали керівницею дитячого будинку. Як прийшло це рішення та чи не шкодуєте, що залишили розмірене стабільне життя?
– Аніскільки не шкодую, бо натомість я наповнила його новим змістом: мені подобається освоювати нові сфери діяльності, вчитися. Якось потрапила на очі така думка, що в кожному з нас є часточка моря, в кожного з нас – є часточка берега, який ми неодмінно знайдемо. Свій новий берег я віднайшла за власними відчуттями й наразі мені на ньому дуже комфортно. Навіть незважаючи на те, що в морі за цих шість років трапилося чимало рифів, я продовжуватиму цей шлях.
Ясна річ, люди та життя випробовували на міцність, витримку, довелося переформатуватися, багато чого в собі змінити, прийняти. Щодо робочих моментів, то насамперед потрібно було освоїти методи адміністрування, бо досвіду керівництва таким великим колективом у мене не було, а тут величезна й уже сформована команда лікарів, середнього та молодшого медперсоналу, педагогічних і технічних працівників, бухгалтери, юристи. Тож розпочала студіювати законодавство, вивчати все, що стосується охорони здоров’я та перебування в державних закладах дітей молодшого віку. Відтак до мого диплома за спеціальністю «Менеджмент економіки» додався ще один зі спеціальності «Публічне управління та адміністрування». У підмогу став також чималий досвід роботи в педіатрії, раніше ж доволі часто доводилося бувати зі студентами та на консультаціях у Будинку дитини, тож я бачила життя цього закладу, так би мовити, зсередини.
Узагалі ж на цю посаду я йшла вже зі сформованими поглядами та власним баченням щодо організації його роботи. Крім того, й у медичній галузі на той час гряли зміни, викликані вимогами дня, модернізувалися заклади охорони здоров’я, а наш Будинок дитини залишався одним з тих небагатьох в Україні, де не було чи не головного – відновного лікування для дітей. Отож однією з умов мого призначення на цю посаду було зорганізувати надання послуг з реабілітації. На державному рівні була створена відповідна програма щодо трансформації закладів інтернатного типу, в тому числі дитячих будинків, в установи, які виконуватимуть значно ширшу функцію, яку уряд «підкріпив» відповідною Постановою КМУ № 675 від 10 липня 2019 року. Відтак усі будинки дитини стали відкритими для суспільства, відійшли від іще радянських стереотипів, коли вважалося, що ні волонтерам, ні людям з вулиці туди – зась. Натомість повідчиняли всі «замки» для ширшого спілкування дітей з навколишнім світом, соціумом, природою, всім тим, що існує поза межами дитячого будинку. Це була частинка й моєї філософії щодо зміни вектора діяльності будинку дитини, бо інакше я б тут не погодилися працювати.
– Наразі заклад у новому статусі та й у вас «нова посада»?
– Тепер я генеральна директорка-головна лікарка комунального некомерційного підприємства «Тернопільський обласний центр реабілітації та розвитку дитини» Тернопільської обласної ради. Ми й надалі залишаємося в підпорядкуванні МОЗ України, але дуже тісно співпрацюємо з освітянськими, соціальними відомствами, що й було, власне, одним із задумів реформування з метою вливання державних фінансових дотацій з різних структур. Нас кілька разів перейменовували, і останнє перевтілення відбулося 15 червня. Ми стали першим в Україні закладом, який з будинку дитини трансформувався у Центр реабілітації. Це дало змогу значно розширити сферу діяльності, й тепер наш заклад має змогу надавати послуги з відновного лікування дітям з батьками. З першого січня наступного року зможемо підписати з НСЗУ пакети на реабілітаційні послуги, але вже з початку цього року наш заклад почав надавати послуги з відновного лікування і для вихованців, і для батьків з дітьми, які мешкають в Тернополі, області. У перспективі плануємо стати надавачами соціальних послуг, що розширить напрямок дотаційних надходжень. Тобто до нас на реабілітацію приходитимуть дітки з інвалідністю, але оплачуватиме ці послуги Міністерство соціальної політики. Наразі завершуємо ремонтні роботи, проводимо реконструкцію приміщень, де надаватимемо таку послугу, як денний догляд дітей з інвалідністю. Буде й така послуга, як перепочинок дітей для таких сімей, які мають дітей з інвалідністю з важким ступенем недуги. Батьки зможуть залишити їх у нас на два чи три тижні, аби поїхати в санаторій чи відпустку. Всі ці інновації відбудуться в рамках проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», зініційованого Міністерством соціальної політики України, учасниками якого ми є вже впродовж трьох років. Це, власне, те, до чого я прагнула у своїх планах, думках. Проте самостійно, без підтримки державних структур, влади такі проєкти немислимо зорганізувати. Але, на щастя, всі «пазли» зійшлися й ми потрапили в цю програму. Ясна річ, що проєкт передбачав і навчання фахівців, тому наші спеціалісти їздили на тренінги, вишколи. Нелегко, зізнаюся, було змінити також підходи до професійної свідомості колективу, який звик працювати в одних умовах, а тут пропонують кардинально інший формат. Це лише на перший погляд здається, що немає нічого складного, але якщо люди звикли роками трудитися в закладі закритого типу, а тут відчинили навстіж усі двері, то це додатковий градус напруги. Втім, наразі вже всі адаптувалися до нових умов праці та зрозуміли, що жити в новому суспільстві за старими правилами неможливо.
– Зауважила, які чудові басейни для діток поставили в затінку на подвір’ї…
– Так. Вони рятують від спеки, ми щодня наповнюємо їх водою й дітки купаються на свіжому повітрі, все, як удома.
Ще до пандемії ми створили всі умови, аби вихованці нашого закладу могли соціалізуватися. А що найкраще може сприяти цьому, як не комунікація з різними людьми – волонтерами, доброчинцями, які приносять нам гуманітарну допомогу, або просто хочуть провести годину-другу з нашими вихованцями. Не всім відомо, що до нас потрапляють не лише діти з пологового будинку, але й з неблагополучних сімей, де вони зазнали насильства, трапляється, що їх травмували психічно або фізично, вони, мов ті сполохані звірята, реагували на кожен звук, порух, голосно мовлене слово. Пригадую, ще на початках моєї роботи, коли до групи заходив хтось з працівників чоловічої статі, то деякі з них кричали й боялися «чужинця», бо вважали, що він їх битиме. Тому для цих дітей соціалізація, вихід у світ – це дуже помічні ліки. Й коли ми показали їм інше життя, де немає крику, насилля, сліз, де можна досхочу бігати й сміятися й ніхто не буде за це сварити чи лаяти, знаєте, діти відкрилися. Вони побували чи не в усіх парках міста, відвідали зоокуточки в «Топільче», каталися на катері. Якщо для будь-якої дитини похід у крамницю це не особливо цікаво, то для наших – ціла подія. Допомагають зорганізувати дозвілля дітей усі, хто може. Підприємці відгукнулися на наші прохання та подбали, щоб дітки відвідали ігрову кімнату в торгівельному центрі міста. Спонсори неодноразово організовували приїзд цілої трупи акторів з виставами, шоу з клоунами та бульбашкові атракції їх теж веселили. Дуже багато меблів, спортивного інвентаря подарували небайдужі тернополяни, діти яких виросли, а іграшки залишилися, то чому б не подарувати іншим – велосипеди, самокати, дитячі мотоцикли, все на ходу. Надзвичайно вдячні будь-якій допомозі, бо наразі субвенція, яка централізовано надходить нам зі столиці, не може наздогнати нинішні ціни. Раді й тим підприємцям, які виділяють нам продукти харчування, сорок тисяч гривень щомісячно надходить від доброчинців, завдяки цим коштам наші дітки повноцінно харчуються. Маємо благодійний рахунок, на який перераховують гроші люди одноосібно, колективами, організаціями. Звітуємо ж про отримане актом приймання або ж актом отриманої угоди. Трапляються такі випадки, коли люди хочуть офірувати гроші для вихованців, тоді даємо контакти підприємців, які нам постачають продукти, а вони перераховують на цю організацію кошти й у такий спосіб ми отримуємо продукти. Не завжди це великі гроші, але коли на пів місяця чи місяць забезпечені продуктами, то це вже добре. Звісно, така система постачання, коли хтось дав овочі, а від когось надійшли молочні продукти, не дає відчуття стабільності. Прикро, але кожен ранок я розпочинаю з нотатника, де прописую всі наші потреби на наступний день, бо замовити продукти на місяць чи півроку немає змоги.
«З дітьми працює мультидисциплінарна команда»
– Якось у мережі Фейсбук побачила дуже зворушливе фото, на якому хлопці-студенти з пляшечки годують ваших немовлят. Отож з ТНМУ ви й надалі підтримуєте контакти?
– Звісно. Ми дуже тісно співпрацюємо з кафедрою реабілітації ТНМУ та професоркою Тетяною Григорівною Бакалюк. Ще з часів мого призначення на цю посаду ми уклали угоду з Тернопільським медичним університетом ім. І.Я.Горбачевського про тісну співпрацю, в тому числі й щодо проведення у нас практичних занять, спільних засідань, конференцій. Більше того, наші випускники прийшли до нас на роботу й маємо четверо фахівців з реабілітації та одного ерготерапевта. Вони надзвичайно талановиті молоді люди, але, на жаль, не можемо наразі їх потішити гідною зарплатнею, соціальні гарантії для випускників медичних вишів можливо десь і прописані, але не в наших реаліях. Ми ж намагаємося допомогти їм тим, що в наших можливостях: зорганізовуємо участь в онлайн-курсах, конференціях, тобто всіляко сприяємо їх безперервному професійному розвитку.
– Чула, що у вашому закладі створили цілу команду реабілітологів…
– Так. За сучасними стандартами вона має назву мультидисциплінарна команда. Це вже європейські підходи до надання послуг з відновного лікування, коли фахівці працюють не з діагнозом, як колись, а з конкретною дитиною. Коли до нас батьки приводять дитинку для реабілітації, то її оглядає лікар-реабілітолог з відповідним «профільним» спеціалістом чи фахівцем, визначають потреби маленького пацієнта, а тоді вже працює ціла команда. До її складу входять фізичний терапевт, ерготерапевт, психолог, асистенти фізичного терапевта та ерготерапевта, психолог, логопед, дефектолог, соціальний педагог або ж соціальний працівник, а очолює таку команду лікар-реабілітолог. Важливо, що на початку реабілітаційного курсу лікар разом з батьками дитини визначає мету та цілі, які потрібно досягнути в процесі проведенням занять. Скажімо, дитинка погано вимовляє певні звуки, не розрізняє кольори, чи є з розладами спектру аутизму. Відтак розпочинаються заняття, які, як правило, тривають три тижні, але для досягнення конкретно поставленої мети працює вся мультидисциплінарна команда, а не певні фахівці. Інколи батьки хочуть усе й відразу, але наші фахівці пояснюють, що з дітьми, які приходять на реабілітацію, важлива поетапна робота, бо крок за кроком легше освоювати нові навички, відновлювати якісь рефлекси. Тому дуже важливою є підтримка та розуміння батьків, особливо, коли вони стають нашими союзниками.
– Цікаво, яка наразі потреба у відновному лікуванні дітей з інвалідністю в області? Чи всім можете надати такі послуги?
– Ми запрошуємо до нас на реабілітацію батьків з дітьми від народження до семи років з різними проблемами опорно-рухового апарату, захворюваннями нервової системи, поведінковими порушеннями, в тому числі дітям з розладами аутистичного спектру та дітям з аутизмом. Остання проблема в області стоїть доволі гостро, тим більше, що є складнощі з діагностикою цього захворювання, та й на законодавчому рівні це питання також не достатньо врегульоване. У світі аутизм діагностують у доволі ранньому віці – від народження й до року, а в нас лише після чотирьох років психіатр може встановити цей діагноз, коли вже всі порушення, як кажуть, на долоні. Зрозуміло, що це не кращий час для соціалізації такої дитинки, з якою фахівці повинні розпочати роботу набагато раніше. Для того, аби встановити коректний діагноз, ми за доброчинні кошти придбали діагностичну систему «ADOS-2», яку вважають золотим стандартом діагностики аутизму. Це обладнання сертифіковане в Україні й наразі є лише в Києві, Львові та Рівному. Фахівці, які працюють на ньому, також отримали сертифікати на право проведення обстеження. Саму діагностику проводять упродовж 40-60 хвилин в ігровій формі, до того ж можна обстежити навіть «немовленневих» дітей, а потім батькам озвучують результати. Щоправда, трапляються випадки, коли в дитини підозрюють аутизм, а проведена діагностика показує, що дитина немає цих розладів. Хоча, звісно, більшість випадків – це підтвердженння наявних у дитини розладів. Повсякденно намагаємося підвищувати професійний рівень наших фахівців, вони мають можливість контактів з нейрофізіологами із США, брати участь в онлайн-спілкуванні, ще до пандемії до Тернополя приїздили ці фахівці й визначили високий рівень наших спеціалістів. Ми намагаємося надати розголосу цій проблемі, бо насправді діти з аутизмом у нашій області є, але статистикою, скільки їх насправді, ніхто не займається. Сподіваємося, що новітні методики та високопрофесійні фахівці допоможуть батькам у розв’язанні цієї проблеми.
«Дідусь навчив мене гри у шахи та доміно»
– Інго Володимирівно, ви так захопливо розповідаєте про дітей, а що найбільше запам’яталося з власного дитинства? Якими були ваші дитячі роки?
– Радісними. Дитинство – це те, що ми втратили в часі, але, на щастя, зберегли в собі. В пам’яті багато світлих моментів, які нині гріють мою душу, розливаються ніжним теплом спогадів про найрідніших серцю людей.
З раннього дитинства мене виховували батьки моєї мами, бо тато на той час закінчував аспірантуру в Львівському медінституті, а мама щойно вступила на перший курс нашого медичного вишу. Отож мене віддали під опіку дідуся та бабусі в містечко Підволочиськ. Це був такий час безтурботності, ми цілими днями бігали на вулиці, аж курява здіймалася, гралися в різні ігри, а додому приходили аж надвечір. Поїсти за столом не було часу, тож прибігали до хати та нашвидкоруч готували свої улюблені ласощі. Мочили просто у відрі з водою скибку хліба (в кращому випадку змащували її сметаною), посипали її цукром і бігли далі гратися. Дідусь навчив мене гри у шахи та доміно. Ввечері на подвір’ї збиралися сусіди та сідали грати в лото (бочечки), а оскільки лото мала лише одна сім’я, то бажаючих завжди було чимало.
Якими ж смачними були ягоди шовковиці липневої пори, особливо солодкою була рожева! Всі дерева були обліплені дітьми, наївшись досхочу, ми ходили з фіолетовими долонями від цих ягід.
Найкращі спогади, коли за столом збиралася вся рідня – тато, мама, бабуся та дідусь, тітка, дідусеві родичі. Пригадалося, як я стояла біля розмальованого морозом вікна в очікуванні Св. Миколая, виглядала його у темних відблисках ночі, а він непомітно приніс подарунки й я ніяк не могла збагнути, як його не побачила. Подарунки на ліжку, а Миколая немає. Особливо радісними були святкування Різдва – прикрашена старовинними іграшками ручної роботи ялинка, повний наїдків стіл, шоколадні цукерки, які тато привозив з Москви, куди їздив до бібліотеки, помаранчі, їх пахощі розносилися всією кімнатою й створювали особливий настрій – святково-піднесений. Так минало моє дитинство.
– Складається враження, що слово «дитинство» доволі знакове у вашому житті. Адже ваше дитинство було чудовим, медицину ви обрали також з дитинства й зараз знову працюєте з дітьми….
– Так, гадаю, що якийсь сенс у цьому є, бо я повсякчас працюю з дітьми. Щодо медицини, то мріяла про цей фах з часу, відколи усвідомила себе, напевне, родинне оточення тут відіграло чималу роль, бо і батьки, і мамина сестра, і її чоловік, усі – лікарі. Після закінчення курсу педіатрії, який був у нас на 5 курсі, я вирішила стати педіатром, про що жодного разу не пошкодувала. Багато хто не міг зрозуміти мій вибір, бо педіатрія, як відомо, не дуже престижна спеціалізація, до того ж – дуже складна. Маленькі діти не можуть розказати про власні проблеми. Тому педіатр має бути всеохоплювальним фахівцем, багато знати, бути спостережливим. Утім, мене ці труднощі не зупинили, навпаки, загартували. А діти згодом стали найбільш вдячними моїми пацієнтами, бо ніхто не вміє так радіти життю, як вони. Це додає впевненості та оптимізму й лікарю.
«Для мене кумиром та ідеалом у житті був батько»
– Цікаво, чи батько підтримав ваш вибір? Розповідають, що він був надзвичайно фаховим спеціалістом, а ще добропорядною людиною?
– Так. Він завжди поважав моє рішення й був для мене підтримкою в усьому. Кажуть, не сотвори собі кумира, але в мене був кумир та ідеал в житті – мій батько. Не минало й дня, аби ми не спілкувалися – обговорювали складні випадки, радилися, щось вирішували. Пригадую, як я приносила додому рентгенограми, знімки, ми дискутували, обмізковували, як краще вийти із ситуації. А як він намагався вчити мене польської мови, яку я так і не осягнула, про що дуже шкодую. І коли батька не стало, то це була втрата, яку нічим й донині не можу заповнити. Він був відданим своїй професії, лікар, про якого можна сказати словами відомої істини – «CONSUMOR ALIIS INSERVIENDO» (слугуючи іншим, згораю сам). Напевне, цю самовідданість професії я взяла саме від нього. Він був справжнім лікарем і дуже відповідально ставився до кожного випадку. Пригадую, як він готувався до кожної операції, відкривав монографії, анатомічні атласи, щось перечитував, занотовував. І зараз зустрічаю людей, які вдячні батькові за врятоване життя чи одужання. Тішить, напевне, одне, що мій син схожий на батька та ввібрав багато його рис характеру, зокрема, такий же майстровитий. Щось полагодити, відремонтувати авто, енергопостачання, як це робив тато. Кажуть, що люди живуть доти, доки живе пам’ять про них.
– Які риси найбільше цінуєте в людях?
– Шляхетність, чесність і людяність. А з професійних рис перевагу віддаю професіоналізму та відповідальності.
– Де любите проводити відпустку та вільний час? Ваші улюблені заняття на дозвіллі?
– Відпочинок для мене – це спілкування з природою, люблю просто дивитися на плин води, слухати шум річки, водограю, купатися у водоймі. Це неймовірні відчуття, тож, аби перезавантажитися їду на природу. Це найкращий відпочинок для душі та можливість поспілкуватися з природою. Насолодитися усіма барвами літа, кольорами неба, квітів, дерев. Люблю відпочинок у дружньому товаристві, де можна поспілкуватися, щось обговорити, часто буваю на дачі у своєї подруги, це такий райський куточок, де можна релаксувати, послухати спів птахів. Люблю тури вихідного дня, коли можна помандрувати цікавими куточками не лише нашої області, а й України. Цього разу плануємо поїхати до Острога, який славиться своєю історією, архітектурою та, звісно, неймовірної краси місцинами.
– Чи були у вас випадки, які змусили переосмислити ставлення до життя?
– Про випадки наразі важко згадати, але я дещо змінила у своєму ставленні до людей, подій. Іноді мені було важко чи незручно сказати людині, що я не можу виконати її прохання. Тепер же сміливо можу сказати: «Вибач, але я просто забула тобі зателефонувати». І людина, яка є твоєю по житті, завжди зрозуміє. Є ще такі дві маленькі літери: «Ні», але їх іноді так важко промовити. Останніми роками й вони мені підкорилися. Не просто в колективі висловити власну позицію, особливо, якщо вона не співпадає з думками інших, але я навчилася це робити. Часто потрібно проговорювати певні питання, особливо спірні, тоді й з’явиться конструктивне вирішення. Все, що трапляється в нашому житті, недаремно, воно вчить нас бути терпимішими, відвертішими та головне – чесними.
Лариса ЛУКАЩУК