Життєва та професійна дорога Віктора Васильовича Твердохліба вже понад 30 років нерозривно пов’язана з ТНМУ. Студентом-першокурсником він уперше переступив поріг нашого вишу 1982 року. Закінчивши його, став молодшим науковим співробітником, розпочав наукову й викладацьку діяльність. Нині він – кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургії №1 з урологією, малоінвазивною хірургією ім. Л.Я. Ковальчука, завідувач курсу урології, автор і співавтор понад 110 науково-практичних праць, співавтор одного електронного підручника, трьох раціоналізаторських пропозицій, шести патентів на винаходи.
«У нашій сім’ї панувала атмосфера злагоди»
– Вікторе Васильовичу, ваша лікарська діяльність та чималі черги під кабінетом – приклад того, як обдарована людина завдяки наполегливій праці може досягти заслуженого авторитету в пацієнтів. Окрім того, люблять вас і студенти. Що привабило в медицині та коли обрали свою професійну дорогу в житті?
– Я народився у вересні 1965 року у селі Більче-Золоте на Тернопіллі. В тамтешній школі провчився два роки, а згодом батька перевели на керівну посаду до Борщева – тодішнього райцентру. Він за освітою – агроном, свого часу закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Мама здобула фах економіста й працювала у міськгазі. Це я веду до того, що у сім’ї медиків не було, але саме родина сформувала в мені ті людські цінності, які тепер передаю своїм дітям. Тато був дещо авторитарною людиною, підозрюю, що я теж успадкував якісь його риси, хоча, може, насправді це була вимогливість і до нас, дітей, і передусім – до себе. Загалом же в нашій сім’ї панувала атмосфера злагоди, родинного затишку, яку створювала мама.
– Зауважила на одній з полиць книжкової шафи у вас на чільному місці – Біблія, Святе письмо, а поруч стола – ікони…
– Це значимі речі в моєму житті. Не буду лукавити, але зростав я в радянські часи й, зрозуміло, що хіба в Конституції СРСР було написано, що громадянам гарантується свобода совісті, тобто можливість сповідувати будь-яку релігію, але усі знають, як насправді було. Отож, якщо нині новонароджену дитинку можуть охрестити відкрито в храмі, то мій обряд хрещення був засекречений. Мені було, може, чотири чи п’ять років і я запам’ятав деякі моменти цього священодійства – невеличку купіль з освяченою водою, яку мені «батюшка» ллє на голову, церковну свічечку, що чомусь стояла не в підсвічнику, а в звичайній пластмасовій пробці з-під води. Звісно, людей на такій церемонії було обмаль, лише мама й, можливо, хтось з родичів, навіть батько не знав про це.
Ще одна реліквія нашого роду – ікона Матері Божої в мідній оправі. Від бабусі Теодозії вона перейшла до моєї матері. Велику силу цього невеличкого образка я відчув, коли дощ, громовиця застали нас з братом у далекій дорозі. Здавалося, що разом з автівкою нас змиє дощовою завісою, але щира молитва та святий лик Богородиці врятував від цієї напасті.
– Коли ви закінчили школу й настав час вибору професії, хтось давав вам поради чи самі твердо знали, куди вступатимете?
– Зрозуміло, у сім’ї це питання обговорювалося. Батько Василь Андрійович радив податися до суворовського училища, бо вважав, що лише армія здатна виховати справжнього чоловіка. Мама Ганна Миронівна обрала більш практичний підхід. Вона вважала, що потрібно обирати мирну професію, скажімо, лікаря, бо вона завжди буде на часі. «Ось у тебе щось негаразд зі здоров’ям, куди біжиш? До лікарні», – переконувала вона батька. «Лікар був і буде потрібен у всі епохи, в будь-якому куточку країни», – не здавалася мама й це був її головний аргумент. Я ж стояв на роздоріжжі та обдумував, яке ж моє покликання, яким Всевишній обдаровує кожну людину. Школу закінчив із золотою медаллю, любив спорт, відвідував секції з волейболу, настільного тенісу, мав звання кандидата в майстри спорту. Займався авіамоделюванням, вигравав чемпіонати області з авіамодельного спорту. В мене були різні уподобання, але не було готового рішення, тому вирішив дослухатися поради мами й жодного разу про це не пошкодував. Медицина в усі часи суттєво впливала на розвиток суспільства, бо життя та здоров’я завжди були головними цінностями людства. Професія лікаря – невід’ємна частина якої служити людям, суспільству, зацікавила мене й я вирішив вступати до Тернопільського медичного інституту. Подав документи, склав один іспит – тоді це була фізика, та успішно став студентом.
«Роки навчання в «альма-матер» – яскраві та незабутні»
– Вчитися було цікаво, але важко, особливо на початках. Хлопцям, які прийшли з підготовчого відділення та вже мали певний студентський досвід, наука давалася легше, а нам ще потрібний був час для адаптації. Але «труднощі» – це норма життя, бо я не зустрічав людей, яким би щось далося легко. Тому ми вчилися й знали, що потрібно працювати над собою. Звісно, є речі, які волею долі стають своєрідним лакмусовим папірцем у твоєму житті, тобто змушують споглядати якісь речі під іншим кутом зору. Якось розвантажували ми з хлопцями формалін для нашого анатомічного музею. І коли я після цієї роботи повертався додому, то в тролейбусі зауважив, що всі пасажири чомусь від мене відсахнулися. Приїхав, заглянув у сумку, а там – їдкий запах формаліну, аж ніс забиває. Але я ж ніколи не звертав на це уваги! Любив приходити до анатомічного музею, розглядав експонати, цікаво було на кафедрі анатомії, але мені завжди здавалося, що там витав дух науки, а не формаліну. Викладачі до всіх студентів без винятку ставилися вимогливо, про жодні «поблажки» чи «знайомства» й мови не могло бути. Єдиний критерій для всіх – вивчив або не вивчив і крапка. Ніхто не «витягував» на вищу оцінку, навпаки – наші знання оцінювали доволі прискіпливо.
– Цікаво, чи вплинув би такий педантизм на рейтинг самих викладачів, якщо б студентам довелося їх оцінювати, як це практикують зараз у вишах?
– У ті часи ми про це й не здогадувалися. Поставити оцінку викладачеві ніхто б не наважився, бо його слово – закон, але й ми ставилися до своїх знань самокритично. Якщо хтось чогось не довчив, то всі знали, що це впливатиме на оцінку. Пригадалося, як я складав іспит із загальної хірургії, в білеті, як завше, кілька питань, одне з яких – непрохідність кишківника. Все, як слід розповів, але один симптом призабув – і нині покійний вже Ігор Іванович Басистюк мені й каже: «Вибачте, але, незважаючи на те, що ви відповіли чудово, «відмінно» не можу поставити». І вивів у моїй заліковій книжці «четвірку». Не лукавитиму, відчув щось неприємне цієї миті, але образа швидко минула, бо оцінка була заслуженою.
Читали лекції та проводили практичні заняття прекрасні фахівці. На кафедрі анатомії ми були в захопленні від занять, які проводили доценти Український, Сікора, Москаленко. Авторитетні викладачі, чудові педагоги. Якнайкращі спогади залишилися від лекцій професора Віктора Олександровича Шідловського, з яким нині працюю на одній кафедрі. А з яким трепетом ми йшли на заняття до Івана Артемовича Яшана, переживали, боялися чогось не знати, не вивчити! Пригадалися студентські будівельні загони, бо ж упродовж кількох років мене призначали їх керівником, до слова, з легкої руки Анатолія Івановича Паламарчука. Я керував студентським будівельним загоном у Вінниці, Озерній, Тюмені. Ми були молодими, активними й пройшли там велику школу життя, людських стосунків, а Анатолій Іванович був для нас мудрим наставником і порадником.
На третьому курсі розпочалися клінічні дисципліни, зокрема й оперативна хірургія. Завідувачем кафедри був Роман Йосипович Вайда, викладачами – професор Михайло Степанович Гнатюк і доцент Василь Дмитрович Гаргула. Вони проводили заняття наукового гуртка, куди я записався. Власне, на цій кафедрі у співавторстві та під керівництвом своїх Вчителів я підготував науковий винахід, чим дуже пишався. В ті часи це була надзвичайна подія, а на висновок доводилося очікувати рік, а то й півтора. Нині в мене понад сорок винаходів, але перший – найпам’ятніший.
– Яка спеціалізація приваблювала вас найбільше?
– Після закінчення вишу я, звісно, хотів бути хірургом і пройшов інтернатуру із загальної хірургії. Згодом працевлаштувався на кафедрі шпитальної хірургії тоді ще Тернопільського медичного інституту молодшим науковим співробітником, потім став асистентом. Коли трапилася вакансія асистента на кафедрі урології, то тоді колишній ректор Леонід Якимович Ковальчук викликав мене й поставив, так би мовити, перед фактом: «Будеш урологом». Звісно, мене така пропозиція не дуже потішила, бо я вже спрямувався на абдомінальну хірургію й доволі непогано виконував кили передньої черевної стінки, проводив резекції шлунка тощо. До слова, з нинішнім ректором Михайлом Михайловичем Кордою ми вчилися в одній академічній групі й він у ті часи на субординатурі першим провів резекцію шлунка. Усі з таким захопленням спостерігали, як професор Ковальчук асистує субординатору Корді. Отож, мені нічого не залишалося, як дослухатися цієї поради. Звісно, тоді я й подумати не міг, що мине не так вже й багато років і урологія за рівнем діагностики та методами виконання оперативних втручань, більшість яких тепер виконується малоінвазивними методами, вийде на перші позиції в медицині. Ендоскопічна хірургія займає понад половину всіх оперативних втручань і це наша реальність. Наразі в Україні немає жодної хірургічної клініки, де б не застосовували технології ендоурології, де чи не всі операції проводять без розрізу, лише через кілька «проколів».
«До всього, що роблю, намагаюся підходити творчо»
– Якими досягненнями можете похвалитися нині?
– Сучасні досягнення, зокрема, використання мініінвазивних методик, роблять виконання оперативних втручань більш технологічним. Вважаю, найбільше досягнення – те, що обласна клінічна лікарня, на базі якої працюють фахівці нашої кафедри, йде в ногу з розвитком цих технологій. Ми виконуємо велике розмаїття хірургічних втручань за сучасними методиками. Візьмімо чоловічу сферу, де найбільш поширена патологія – доброякісна гіперплазія передміхурової залози, яка часто буває ускладнена конкрементами сечового міхура. Ми опанували й наразі виконуємо два оперативні втручання в одному – трансуретральну резекцію передміхурової залози та контактну літотрипсію конкрементів сечового міхура. За сечокам’яної хвороби нирок проводимо черезшкірну контактну нефролітотрипсію. Це і є так звана операція без розрізу – через один прокол, кажуть у народі. Хоча потрібно не забувати й про традиційні методи, які інколи стають у добрій нагоді, але якщо фахівець володіє техніками відкритих оперативних втручань. Адже десять відсотків від усіх операцій становлять все-таки відкриті чи ті, де поєднані ці два методи. Тому й не дивно, що фахівці, які знаються на традиційних методиках, нині в ціні – і в Україні, й у світі. Тішить, що в нас є висококваліфіковані кадри, всі наразі на місці, працюють і досягають результатів.
– Ви і практик, і вчений, і наставник студентства. В якій ролі вам найкомфортніше?
– Для мене всі вони нероздільні, бо я навчився поєднувати одне з іншим. До всього, що роблю, намагаюся підходити творчо й працюю в такому режимі вже 30 років. Коли є можливість багато практикувати, то зростає й науковий інтерес. Пригадалося, як потрапив до мене на операційний стіл чоловік з підозрою на рак нирки, а після гістологічного дослідження з’ясувалося, що це сантогрануломатозний пієлононефрит, що рідко зустрічається в практиці. Звісно, пацієнта ми врятували, але цей випадок став своєрідним поштовхом до наукової праці й незабаром вийшла моя стаття, одна з малочисельних на цю тематику в Україні. Це і є той комплаєнс практики та науки, який будить думку, не дає права зупинятися. Таких прикладів можна навести багато, взагалі ж місія науки – визначати розвиток суспільства. Високий розвиток економічно розвинених країн відбувається за рахунок високих технологій, здобутих завдяки науковим досягненням. З цього приводу мені пригадалася поїздка на Всесвітній з’їзд хірургів до Китаю, де ми, крім участі в наукових сесіях, мали змогу на виставкових стендах побачити таку кількість висококласного сучасного інструментарію, техніки, до того ж за цінами значно нижчими, ніж в Україні, одна лише біда – заборона перевезти через митницю. І це розчаровує.
Щоправда, є речі, які навпаки надихають, як от можливість спробувати себе в робототехніці. Свого часу разом з п’ятьма колегами з України побував у Чехії та практикував на хірургічному роботі Да Вінчі. Сподіваюся, що такий роботизований хірургічний комплекс і в Тернополі колись з’явиться, як, скажімо, у Вінниці.
– Що, на ваш погляд, важливо для успіху в житті?
– Для успіху дуже важливо мати в житті людей, на яких можна покластися. Мені пощастило: я зустрів на своєму шляху тих, хто допоміг мені з вибором професії, спеціалізації й вважаю це подарунком долі, бо розкрив себе повною мірою. Взагалі вважаю, що до думки людей, які мають певний життєвий, професійний досвід, варто прислухатися, незважаючи на власні амбіції.
Найбільше ж задоволення для мене – спілкуватися з непересічними особистостями, професіоналами своєї справи. З радістю пригадую години, проведені із засновником вітчизняної урологічної школи, академіком Олександром Федоровичем Возіановим. Ми познайомилися, коли я був позаштатним обласним урологом, як в ті часи називалася ця посада, й ми доволі часто спілкувалися в професійному вимірі. Олександр Федорович створив новий напрямок в урології, вперше розробив класифікацію передпухлинних станів і раку передміхурової залози та сечового міхура, він автор оригінальної методики виконання цієї операції, розробив спеціальні інструменти для вилучення доброякісної пухлини передміхурової залози. Завдяки академіку вперше в країні була широко впроваджена радикальна операція з приводу злоякісної пухлини передміхурової залози. За ці дослідження Олександр Возіанов був відзначений Державною премією України в галузі науки та техніки. Це – людина-легенда. Втім, напрочуд простий у спілкуванні, добрий, завжди всім приходив на допомогу. Свій робочий день він розпочинав зранку, о пів на сьому був уже в клініці. Часто допомагав когось ушпиталити й для цього не потрібно було оббивати пороги – лише один дзвінок, на який він чистою українською відповідав: «Приїздіть. Чекаю». Пацієнти, яких ми скеровували, були просто вражені прийомом і надзвичайною професійністю професора. Це була значима постать вітчизняної медицини, академік, кожна мить спілкування з яким надихала на звершення.
Наразі тісно співпрацюю з Едуардом Олександровичем Стаховським зі столичного Інституту раку. Познайомився з ним давно, ще коли опановував методику резекції нирки на базі цього медичного закладу. Саме він навчав мене виконувати ці операції, щиро ділився досвідом, розкривав усі тонкощі. Дуже ціную його товариськість, людяність. Це лікар-професіонал, який не лише добре володіє скальпелем, а й дарує пацієнтам свою доброту, підтримку. Скільки пацієнтів з Тернопільщини в нього побували й усі розповідають про його надзвичайну фаховість і щирість. Саме такі люди своїм прикладом і завойовують довіру пацієнтів та повагу до української медицини.
«Сім’я – мій антидепресант»
– Що вам додає сил та наснаги у роботі?
– Моя сім’я. Вона – найкращий подарунок долі, мій антидепресант, як я іноді жартую. З майбутньою дружиною познайомився, коли ще обоє були студентами, навчалися в одній групі, а на п’ятому курсі одружилися. Марія працює в третій міській лікарні, вона лікарка-неврологиня. Син – стоматолог, донька – дерматологиня й моя найбільша радість у житті. Діти пішли моєю стежкою, отож є кому передати досвід, знання. Коли збираємося всією родиною – це найкращі миттєвості, сповнені радості та непідробного щастя. Колись на відпочинок їздили до Кримського узбережжя. Море, гори та неповторна природа теж надихали й відновлювали сили, нині все це, на жаль, лише у спогадах.
– Яка пора року вас надихає найбільше?
– Пізня весна. Коли квітують сади й цвітом заквітчана земля та ці пахощі просто витають у повітрі. Якщо є час, їду до рідних країв, дерева у батьківському саду ще не посохли, тож насолоджуюся їхнім цвітінням.
– Як вважаєте, які риси характеру найважливіші для хірурга?
– Упевненість.
– Що порадили б молодим колегам?
– Брати найкраще від своїх наставників. Вони повинні усвідомлювати, що обрали фах, який потребує постійного навчання, розвитку навичок, опанування нових технологій та готовності прийти на допомогу людині.
– Ваше життєве кредо?
– У кожному періоді мого життя воно дещо змінювалося, трансформувалося, бо Всевишній дає кожній людині безмежний простір можливостей та для кожного віку – вони свої. Але, щоб з віком зреалізувати власні плани, потрібно наполегливо працювати. І вірити у власні сили – це найголовніша умова. Як писав Гете: «Всередині кожного з нас горить невидимий вогонь». Лише потрібно його запалити.
Лариса ЛУКАЩУК