Його називають одним з найкращих нейрохірургів України. Лікарський стаж – 32 роки. На його рахунку тисячі операцій різної категорії складності та тисячі врятованих життів. А ще він відомий в Україні та за її межами науковець, високоосвічений педагог вищої школи, який щедро ділиться своїми знаннями та досвідом зі студентами, талановита особистість і напрочуд цікавий співрозмовник. Отже, в гостях у редакційної «Вітальні» – нейрохірург вищої категорії, голова Асоціації нейрохірургів Тернопільщини, член експертно-ревізійної комісії Української асоціації нейрохірургів, завідувач курсу нейрохірургії ТНМУ, доцент Петро Гудак. І наша розмова – про суть професії лікаря та улюблену нейрохірургію, якій Петро Степанович присвятив своє життя, про науковий доробок і людей, яких шанує, про захоплення, що додають снаги та позитиву, і про речі, які не сприймає.
Зростав у родині медиків
– Ви багато працюєте й ваш робочий день заповнений до краю: операції, консультації, лекції, наукова діяльність. Нелегко було викроїти час для інтерв’ю, тож дякую, що знайшли можливість поспілкуватися з пресою. Цікаво, звідки бере початок ваша життєва стежина? Хто ваші батьки?
– Родом я з Закарпаття. Народився 24 вересня 1961 року в місті Хуст, у сім’ї медиків. Батько – Степан Петрович був першим лікарем-неврологом на Закарпатті. У сорокових роках минулого століття після приходу радянських село Нодь Гут на Берегівщині, де народився тато, перейменували на Гараздівку. Мама – Анна Петрівна народилася в селі Велика Копаня на той час Виноградівського, нині – Берегівського району, в багатодітній сім’ї, де було восьмеро дітей, двоє з яких, на жаль, померли. Дідусь працював у колгоспі. Щоб вижити, він власноруч облаштував млин, з якого й годувалася сім’я. Одного разу мама з братом врятували січового стрільця, учасника бою за Карпатську Україну з угорським військом. Тіла вбитих в бою на Красному полі українців угорці кидали в Тису поблизу села Рокосово й вони пливли за течією в зледенілій воді. Мама, на той час зовсім маленька дівчинка, побачила пораненого, але ще живого хлопця, покликала дідуся й вони витягли його з води, а вночі на підводі вивезли та сховали на горищі. Пораненого дідусь виходив. Під час Другої світової війни в хаті моєї мами квартирували німці, але нікого не чіпали й навіть пригощали дітей цукерками та галетами. Червона армія, згадують очевидці, принесла із собою воші, матірну лайку , алкоголь… У людей «визволителі» забирали все, що бачили. Дідусь по батьковій лінії помер у молодому віці від пневмонії. З розповідей тата знаю, що був він мудрою та ерудованою людиною – народний суддя, голова села. Нас, дітей, у батьків було троє: старша сестра Катерина, я та молодший від мене на рік брат Степан. Навчався я в Хустській середній школі №1. Колись це була гімназія, а під час війни – військовий шпиталь, де лежав мій поранений батько. Ворог вистрелив у нього з пістолета, коли він молився в церкві. Свого часу тато на «відмінно» закінчив Берегівську гімназію та вступив до Дебреценського університету в Угорщині, де провчився кілька років. З початком війни його мобілізували в угорську армію. Після закінчення Другої світової тато продовжив навчання у Львівському медичному інституті. Він був людиною надзвичайно ерудованою, високоінтелігентною. Знав шість мов. Дуже любив свою родину. Не пригадую випадку, щоб тато вжив грубе слово чи хоча б крикнув на маму. В нашому домі бували чільні представники духовенства, відомі громадські діячі, політики – цвіт закарпатської інтелігенції. Свого часу батька обирали депутатом багатьох скликань Хустської районної ради, народним суддею районного суду. Після закінчення Львівського медінституту тато працював головним лікарем в амбулаторії гірського села Нижній Бистрий, де зустрів свою майбутню дружину – випускницю Берегівського медучилища. Завжди любив, коли батько розповідав, як освідчувався мамі в коханні. А було це так. Тато повідомив мамі, що надійшов терміновий виклик у зв’язку з пологами на одній з полонин і лікар з медсестрою вирушили до породіллі. Дорогою назад зупинилися на полонині й сіли на лавку – відпочити. На тій мальовничій полонині батько й зізнався в коханні, запропонувавши красуні Анні побратися.
– Найяскравіші спогади ваших дитячих літ?
– Моє дитинство минуло серед чарівної природи Закарпаття. Разом з братом, сестрою та іншими дітьми ми ходили в гори по гриби або до річки – купатися та ловити рибу. Коли підріс, полюбив відпочинок у літніх таборах і життя в наметах. Запам’яталися пригоди в піонерських таборах у горах мальовничих сіл Шаян, Великий Березний, Драгово, де ми кожне літо проводили. В Хусті наша родина мешкала на вулиці Дружби. По-сусідству проживали представники багатьох національностей: німці, євреї, угорці, словаки, росіяни… Дитиною я в школі щиро дивувався тому, що написано в підручнику про лани широкополі, про степи і кручі… «Де таке є?», – питав себе. Бо ж нічого такого в дитинстві не бачив. Довкола – лише гори. Вчився я добре, хоча не можу похвалитися, що був дуже слухняним і старанним учнем. Пригадую жорстокі хокейні баталії з учнями єдиної в місті російської школи – до широких плям крові на льоду, коли між перервами не встигали перевзуватися, і якщо вчителька викликала до дошки, ми, потішаючи весь клас, не доходили до неї та отримували двійки. Водночас відвідував музичну школу, а після 8 класу вступив до Ужгородського музичного училища ім. Д. Є. Задора, де здобув, крім музичної, й базову загальну середню освіту. В училищі був солістом оркестру, концертмейстером камерного оркестру. Після чотирьох років навчання отримав диплом з відзнакою, який дозволяв вступати до будь-якого вищого навчального закладу тодішнього Радянського Союзу. Подав документи для вступу до Київської консерваторії, але не вступив і 1980 року був призваний на чинну військову службу.
«Книги в казармі ховав під підлогою, зірвавши дошку»
– Яким згадується вам той період?
– В армії я отримав гарну бойову підготовку й пройшов хорошу життєву школу. Служив в Білорусі, у військово-повітряних силах. Був сержантом роти охорони. Навчився виживати, розбиратися в людях. Часи тоді були сутужні. 1979 року, нагадаю, почалася так звана афганська війна й упродовж двох років військової служби ми щодня чекали відправлення в Афганістан або в Польщу, де обстановка теж загострилася й генерал Ярузельський, який боровся з опозицією, оголосив воєнний стан. Якийсь час наші військові стояли на контрольно-пропускному пункті на кордоні з Польщею цілковито екіпіровані та готові до відправлення. Коли 1982 року повернувся у військову частину з відпустки, почув: «Їдемо в Афганістан». О четвертій ранку нашу роту підняли й ми виїхали в напрямку Термеза – найпівденнішого міста Узбекистану для проходження підготовки з ведення бойових дій у специфічних умовах в чужій країні. Дорогою зателефонував у штаб Білоруського військового округу, аби повідомити, як іде відправлення. Там наказали: «Капітан із солдатами їдуть далі, а ви повертайтеся в свою частину». Зважили, мабуть, що до «дембелю» мені залишилося кілька місяців, тож немає сенсу готувати мене до служби в Афганістані.
1982 року, демобілізувавшись, повернувся в Закарпаття. Викладав у музичній школі й легко міг вступити до консерваторії у Львові чи Києві, де був попит на абітурієнтів після армії. Та мене зацікавила медицина. Ще під час військової служби на моє прохання мама надсилала мені книжки з біології, хімії, фізики. В казармі зберігати книги не дозволялося, я ховав їх під підлогою, зірвавши дошку. За два роки прочитав твори всіх класиків, що знайшлися в бібліотеці військової частини, а це Гоголя, Достоєвського, Чехова, Шекспіра, Бальзака… Не комуністичну літературу. Пригадую двох хлопців, один з яких закінчив університет ім. Патріса Лумумби, а другий – Інститут ядерної фізики. Доки інші били байдики у вільний час, ми студіювали фізику та хімію. Така була моя воля змінити своє життя. Документи подав до Київського медичного інституту ім. О. Богомольця, де на першому курсі навчався мій брат. Степан багато розповідав про альма-матер, умови навчання й радив вступати на лікувальний факультет. Я дослухався до його поради та не прогадав, бо Київський медінститут на той час входив до «трійки» найкращих вишів України. В музучилищі я отримав диплом з відзнакою, перший вступний екзамен в медінституті склав на «відмінно» й був зарахований на навчання. Зазначу, що 1983 року в Київському медичному інституті конкурс на вступ серед демобілізованих з армії складав 36 осіб на місце, а серед вчорашніх десятикласників він був ще вищий.
Зміст його життя
– Відтак для вас настав новий етап в житті. Чим пам’ятний він для вас?
– Після служби в армії почалися студентські будні. Контраст був разючий. Я наче заново на світ народився. Адже служити довелося в Сморгонському районі Білорусі, де навколо густий ліс і болота, де вовки вили ночами та зубри бігали. Що буду нейрохірургом – вирішив вже на першому курсі. З другого курсу брав участь у студентському науковому гуртку в Інституті нейрохірургії, яким керував завідувач курсу нейрохірургії Віталій Іванович Цимбалюк, нині – професор, академік, президент Національної академії медичних наук України. Вдячний долі за те, що у студентські роки доля подарувала мені такого вчителя та наставника. Мене обрали головою студентського наукового товариства ім. О.А. Киселя першого лікувального факультету, а Олег Мусій, який згодом в уряді Арсенія Яценюка очолить Міністерство охорони здоров’я, став моїм заступником. Я також брав активну участь у художній самодіяльності: грав у студентському камерному оркестрі «Унісон», скрипковому оркестрі, в ансамблі бандуристів. Часто виступав разом з братом, який теж закінчив музичну школу, але по класу фортепіано. Запам’яталося, як познайомився зі студенткою Ольгою Богомолець, нині – професоркою, заслуженим лікарем України. Ми навчалися в паралельних групах, віталися при зустрічі, але то було побіжне знайомство. А потоваришували, коли обох запросили виступити з коротким концертом у Київському університеті ім. Т. Шевченка на святкуванні 60-річчя біологічного факультету. Готуючись до початку дійства, Оля зіграла на гітарі одну зі своїх чарівних пісень, а я, сидячи в іншому кінці зали, інтуїтивно їй підіграв. Концерт почався. Оля піднялася на сцену та каже: «Тут присутній мій однокурсник Петро Гудак – чудовий скрипаль. Давайте попросимо його мені акомпанувати». Я не знав, що саме Оля співатиме, але вийшов на сцену й на слух, експромтом, три пісні відіграв. Глядачам сподобалося й відтоді ми часто виступали разом.
Після закінчення університету та інтернатури в Київській академії післядипломної освіти працював нейрохірургом у лікарні невідкладної медичної допомоги в Києві (нині це Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф) під керівництвом професора Миколи Єфремовича Поліщука. На календарі – початок 1990-х років, період неймовірного розгулу бандитизму. Щодня машини швидкої допомоги привозили в лікарню десятки пацієнтів, життя яких було під загрозою. Впродовж нічного чергування я робив дві-три операції, застосовуючи здобуті знання та практичні навички в щоденній роботі. Вступив до аспірантури на заочну форму навчання. 1998 року в Інституті нейрохірургії успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Клініка, діагностика та мікрохірургічне лікування відкритих пошкоджень плечового сплетення». Працював над нею під науковим керівництвом шановного професора, академіка Віталія Івановича Цимбалюка.
– З Києва ви повернулися в рідне Закарпаття. Працювали провідним нейрохірургом Ужгородської обласної лікарні, доцентом кафедри післядипломної освіти Закарпатського університету. І знову це були роки напруженої праці в операційній, де ви успішно прооперували сотні пацієнтів, роки плідної наукової та викладацької діяльності.
– Мені приємно згадувати той період. Закарпатська школа нейрохірургії завжди мала визнання й добру славу як в Україні, так і за її межами. Виїжджаючи на виклики з санавіацією, вздовж і впоперек об’їздив усі районні лікарні Закарпаття. Не раз потрапляли в екстремальні ситуації, коли через снігові та кам’яні обвали машина «швидкої» була добряче пошкоджена.
– 15 років тому вас, провідного нейрохірурга України, запросили очолити відділення нейрохірургії Тернопільської обласної (нині – університетської) лікарні. І ви погодилися.
– Так, хоча й не відразу. Рішення, яке прийняв, було продиктовано прагненням поліпшити нейрохірургічну допомогу хворим на Тернопільщині, підняти її на новий якісний рівень. Почав працювати. Пацієнти приїжджали не лише з Тернопілля, а й з інших областей – кожен зі своїм болем, зі своєю тривогою.
– 2007 рік ви зустріли в статусі головного нейрохірурга Тернопільської області, доцента кафедри оториноларингології, офтальмології та нейрохірургії, завідувача курсу нейрохірургії ТНМУ. Та для врятованих пацієнтів ви залишилися насамперед лікарем, якому вони зобов’язані життям.
– Про зниження летальних випадків серед пацієнтів нейрохірургічного відділення більше, ніж удвічі свідчить офіційна статистика того періоду. Деякі нейрохірургічні операції були зроблені вперше в Тернополі. За 15 років роботи у файному місті я зробив 54 нові операції, з них 34 – за останні півтора року.
– Згадується історія кількарічної давності. 14-річний хлопець заступився за дівчину й отримав важке проникаюче поранення: зловмисник вдарив його ножем у скроню. Лезо зачепило мозок. Ви оперували потерпілого й він вижив, більше того, повернувся до повноцінного життя. Це лише один випадок з вашої нейрохірургічної практики. Які ж вам найбільше запам’яталися?
– Пам’ятних випадків багато. Скажімо, я оперував немовля, в якого стався крововилив у мозок. Немовляті було лише три тижні. В такому віці найменша крововтрата може призвести до зупинки серця. Дуже обережно зробив маленький розріз, видалив кров з мозку й уже завершував операцію, коли раптом крихітне серце зупинилося. Щоб «запустити» його, вдалися до прямого переливання крові прямо в операційній. Лікарі-реаніматологи обласної дитячої лікарні дали немовляті свою кров. Дитину врятували. Інша операція з видалення ангіобластоми (інтрамедулярної пухлини спинного мозку) тривала дев’ять годин і завершилася успішно. Запам’ятався пацієнт, в якого діагностували загрозливу для життя аневризму мішковидної форми, що могла будь-якої миті розірватися. Під час операції з видалення ураженої ділянки аневризма дала інтенсивну кровотечу, яку вдалося зупинити. Чоловік одужав, повернувся до нормального життя. Нині він – один з найкращих айтішників Тернополя. До слова, в області це була перша успішна операція виключення з кровотоку та видалення частково тромбованої мішковидної аневризми середньої мозкової артерії. Згодом пацієнт побував на консультації в одного з найдосвідченіших фахівців, професора кафедри нервових хвороб та нейрохірургії Дніпровської медичної академії М.О. Зоріна. Переглянувши рентгенівські знімки, професор запитав: «Вас оперували за кордоном?» Що такі операції роблять в Тернополі він раніше не чув.
– Ці та інші унікальні випадки увійшли в навчальний посібник з нейрохірургії, який ви написали у співавторстві з президентом НАМН України Віталієм Цимбалюком і кандидатом медичних наук, вашим учнем Тарасом Петрівим. Наразі ви – автор понад сорока наукових праць, член редколегії «Українського нейрохірургічного журналу», маєте чимало публікацій у міжнародних медичних виданнях. Зокрема, цього року в міжнародному медичному журналі «Health» надрукована ваша стаття про хірургічне лікування множинних метастатичних пухлин головного мозку. Ви також є активним учасником представницьких наукових форумів з нейрохірургії, відвідуєте нейрохірургічні клініки за кордоном, куди вас запрошують як авторитетного фахівця. Де побували останніми роками?
– На запрошення сенатора штату Веракрус консультував пацієнтів державної клініки в Мехіко, столиці Мексики. В Німеччині в університетських клініках Бонна та Кельна вивчав нові методики хірургічних втручань з приводу онкоуражень нервової системи, гострої цереброваскулярної патології. Успішно співпрацюю з нейрохірургічною клінікою в угорському місті Пейч, Братиславським університетом.
«Створив власну наукову школу»
– Які основні напрямки вашої наукової діяльності?
– Нейроонкологія, цереброваскулярна патологія, дегенеративні захворювання хребта. Створив власну наукову школу. Троє моїх талановитих учнів, колишніх студентів ТНМУ, нині працюють в Інституті нейрохірургії в Києві, двоє з них – Ігор Тиш і Тарас Петрів – захистили кандидатські дисертації, Антон Дубровка проходить другий рік інтернатури в цьому ж закладі. А Олександр Швець і Павло Бідзіля щойно пройшли чергове стажування в провідних європейських клініках Німеччини, в Мілані та Женеві. За кордоном зацікавлені у висококваліфікованих нейрохірургах й я радію їх успіхам. З іншого боку, класні фахівці потрібні й тут, в Україні, щоб надавати медичну допомогу нашим хворим у такому обсязі та такої якості, як найкращі клініки Європи.
– Кажуть, все пізнається в порівнянні. Чи справді останніми роками у вітчизняній нейрохірургії багато що змінилося?
– Так. Зміни є, до того ж – неабиякі. 2005 року, коли я очолив відділення нейрохірургії Тернопільської обласної лікарні, найпершим завданням було придбати обладнання й запровадити адекватні методи діагностики. Перші комп’ютерні томографи і МРТ – це був справжній прогрес у лікувальній практиці.
– Де тепер оперуєте?
– У Тернопільській міській лікарні № 2, міській комунальній лікарні швидкої допомоги, обласній дитячій клінічній лікарні. В кожному з цих лікувальних закладів працює високопрофесійний колектив. Хочу подякувати керівникам Ростиславові Дмитровичу Левчуку, Ярославові Федоровичу Чайківському, Григорію Івановичу Корицькому за плідну та ефективну співпрацю задля надання своєчасної адекватної допомоги хворим.
– Ви також навчаєте майбутніх лікарів. Лекції читаєте українською та англійською мовами й аудиторія ловить кожне ваше слово. Які вони – нинішні студенти?
– Більшість з них – талановиті молоді люди, вчаться завзято та із задоволенням. А я радо ділюся з ними своїми знаннями та досвідом. Вдячний ректорові ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського, професору Михайлові Михайловичу Корді за підтримку в роботі.
– Якщо повернути б час назад, ви знову обрали б медицину?
– З дитинства прикладом для мене був батько. Він дуже любив свою роботу, мав глибокі знання, талант, золоті руки та небайдуже серце. 58 років неврологічної практики…Тисячі пацієнтів, яких батько зцілив від недуги… Пізніше величезну роль у моєму професійному становленні зіграв професор Дмитро Олександрович Снігурський, відомий на Закарпатті та далеко за його межами лікар-невропатолог, заслужений лікар України, почесний громадянин міста Ужгорода. Блискучий діагност, ерудит, людина енциклопедичних знань, він свого часу лікував видатного віолончеліста та диригента М. Ростроповича, письменника О. Солженіцина, радянського маршала Г. Жукова. Добрий спомин про Дмитра Олександровича, який був і моїм хресним батьком, назавжди в моєму серці. Вдячний долі за чудових викладачів у Київському медінституті та, зокрема, за можливість навчатися у професора, згодом – академіка, президента НАМН України Віталія Івановича Цимбалюка. Це люди, з якими в мене асоціюються поняття «інтелігент, порядна людина, справжній лікар і науковець».
Родина
– Розкажіть про інших членів вашої родини. Вони теж стали лікарями?
– Старша сестра Катерина закінчила Ужгородський медуніверситет і вже багато років приватно практикує в Мексиці, в місті Халапа, штат Веракрус. Чоловік Катерини – відомий музикант, концертмейстер Національного симфонічного оркестру. Свого часу він навчався в Московській консерваторії в класі всесвітньовідомого скрипаля Давида Ойстраха, а я – в музичному училищі в нього. Брат Степан після закінчення Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця працював в Інституті нейрохірургії. Згодом його запросили на роботу в столицю Угорщини Будапешт нейрохірургом військового госпіталю. Нині він – один з кращих у світі ендоваскулярних нейрорентгенохірургів. Оперує щомісяця в Амстердамі, Мадриді, Барселоні, Ессені в Німеччині, читає провідні лекції у США, Оксфорді, Японії. Торік від прем’єр-міністра Угорщини отримав найвищу нагороду країни «Орден Лицарського Хреста» – за успішну операцію з роз’єднання двох сіамських близнюків, зроблену в Бангладеш. Моя дружина Наталя працювала старшою медичною сестрою реанімаційного відділення Тернопільської університетської лікарні, в приватній стоматологічній клініці в Тернополі. Згодом змінила професію, щоб зреалізувати себе в бізнесі. Діти теж не працюють у медичній галузі. Старший син Дмитро свого часу закінчив Московську сільськогосподарську академію – вищий аграрний навчальний заклад, один з найкращих в Росії. Молодший Андрій – випускник Інституту міжнародних відносин. Після навчання його призвали на чинну військову службу в лави Збройних сил України. Повернувшись з армії, продовжує працювати в галузі бізнесу та одночасно навчатися в галузі комп’ютерного програмування. Наймолодша Оленка – мистецтвознавець. Її альма-матер – Львівська національна академія мистецтв, спеціальність – експерт художніх цінностей. Зараз донька навчається в магістратурі в польському місті Познань.
– Талант завжди багатогранний. За першою освітою ви – скрипаль. Музика була та залишається вашим захопленням?
– Так. Я граю на скрипці, на фортепіано, на гітарі. Музика дарує позитивні емоції та гарний настрій, збагачує духовно. На моє 60-річчя дружина подарувала мені скрипку, виготовлену в італійському місті Кремоні, де наприкінці XVII століття Страдіварі почав виробництво своїх знаменитих музичних інструментів. У неї унікальне звучання. Гарним відпочинком і насолодою для мене є книги. Йдеться, звичайно, про якісну літературу. Перечитав, приміром, усі твори талановитого письменника із Закарпаття, лавреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця – брата мого друга Тараса Дочинця, з яким разом навчалися в університеті. Люблю подорожувати із сім’єю. Під час відпустки віддаю перевагу активному відпочинку: параглайдинг (політ на парашуті в тандемі з інструктором), спуск на байдарках гірськими ріками, взимку – гірські лижі. Люблю спілкуватися з цікавими людьми.
«У мене немає правил»
– Яких головних правил дотримуєтеся в житті?
– Правила? У мене немає правил. Головне – залишатися порядною людиною, не робити зла ближньому, берегти свою сім’ю, вести здоровий спосіб життя наскільки це можливо.
– Вислів, особливо співзвучний вашій душі?
– Російська поетеса Марина Цвєтаєва колись написала: «Успіх – це своєчасно встигнути». Так воно й є як в повсякденному житті, так і в медицині, і в нейрохірургії зокрема. Вчасно надана допомога рятує життя. Інакше людина помирає або стає інвалідом. І загалом: усе треба робити вчасно. Встиг чогось досягти – добре, а якщо ні – то ні.
– Коли звертаєтеся подумки до минулого, який афоризм згадується найчастіше?
– «Всі ми виховуємо своїх зрадників». Показовий приклад – історія з моїм батьком. До неврологічного відділення, яке створив Степан Гудак, пацієнти приїздили з усього Закарпаття. Хворі називали його своїм рятівником. З роботи тата «виштовхав» молодий колега, з яким батько ділився знаннями та досвідом, і який потім знайшов спосіб усунути свого наставника, щоб самому стати на чолі відділення. Батька перевели на роботу в поліклініку, де він щодня допізна приймав пацієнтів. Кабінети поруч стояли порожні, а коло татового кабінету завжди було людно.
– Які людські якості цінуєте найбільше?
– Фаховість, порядність, відповідальність, вміння тримати слово… Не люблю «кухарчиних дітей», які, як писав Ленін, керуватимуть країною. «Найгірше в бідності – це те, що вона змушує говорити неправду», – вважав колумбійський письменник Габріель Гарсія Маркес. Кухарчині діти, люмпен – це та когорта, яка вас за першої нагоди зрадить, обдурить, нагрубить…Так було й так є. На жаль…
– Ваша точка опори?
– Моя дружина, мама, діти… Міцна родина, улюблена робота, надійні друзі – все це складові мого життя. І мого щастя.
Лідія ХМІЛЯР