10 ЛИПНЯ – ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ МЕДИКІВ. Усі медичні заклади України 10 липня проведуть хвилину мовчання на честь медиків, які загинули під час російського вторгнення. Наразі вже відомо про понад 510 лікарів, медсестер, водіїв, санітарів та інших фахівців, які загинули, рятуючи інших. Чимало з них – наші краяни.
Водночас цього дня регіональні ради відзнаки за професіоналізм і милосердя – орден Святого Пантелеймона в усіх областях проведуть заходи «Посвіт пам’яті», до участі в яких будуть запрошені родини загиблих. Йдеться не лише про хвилину мовчання, а й про багаторівневу програму: відкриття меморіальних табличок у медичних закладах, запуск порталу пам’яті, документування імен, проведення молебнів.
Газета «Медична академія» у сьогоднішньому номері відкриває рубрику «Посвіт пам’яті», під якою друкуватимемо матеріали про загиблих медиків-краян.
Серед полеглих українських медиків, які пішли захищати свою країну, Руслан Петрик – стрілець-санітар Збройних сил України. Торішнього квітня він отримав важке поранення поблизу с. Макіївка Луганської області. Серце Героя перестало битися у Вінницькому військовому госпіталі.
«Мій Руслан був неймовірно талановитою людиною», – ділиться спогадами про Героя-медика його дружина, до слова, випускниця нашого університету та лікарка-гінекологиня в минулому, Оксана Петрик. Наша кореспондентка зустрілася з пані Оксаною й ось якими думками про чоловіка вона поділилася.
«Ми потрапили в одну групу»
«З чоловіком ми навчалися в одній групі в Кременецькому медучилищі ім. А. Річинського. Я мешкала зовсім поруч – у Почаєві, а Руслан приїхав з Бучача, що за 150 кілометрів. У нас було дві групи фельдшерів, але то доля, напевне, так скерувала, що ми з ним потрапили в одну групу. Пригадую, першого дня навчання я із сестрою-близнючкою трохи запізнювалася. Коли зайшли в аудиторію, то всі вже сиділи: з одного боку – хлопці, а з іншого – дівчата й ми, звісно, не знали, куди ж сісти? Цих кілька хвилин було достатньо, аби мій майбутній чоловік зробив вибір: «Ця буде моя». Руслана часто запитували, чи не важко було обирати між сестрами-близнючками, на що він завжди відповідав: «Я бачив лише одну». Мені Руслан теж дуже сподобався – вродливий, зі смаком одягнений та надзвичайно комунікабельний. Але не лише чорні брови мене полонили, я чомусь одразу відчула, що ця людина моя. У нас була емоційна, інтелектуальна близькість. Це ж було ще до діджиталізації й Руслан писав мені від руки дуже зворушливі листи, я ж – йому звіти після практики на першому курсі. Потім почали з’являтися в моїй сумочці від коханого «компліменти» – жувальні гумки, які в ті часи з Польщі привозили, шоколадки, якісь милі дрібнички, якими я навіть з подружками ділилася. Знаєте, така гордість тоді мене переповнювала, що хтось про мене піклується. До слова, класна керівниця групи Марія Оксентіївна Раєвська, надзвичайно шляхетна, інтелігентна жінка, нашу дружбу та кохання, як що можна так мовити, благословила. З досвіду власних літ вона відчувала, що це справжнє, міцне кохання – на тривалі 35 років, якби не війна».
«Я сильний, я витримаю…»
«Коли чоловік отримав повістку, довго не могла з цим змиритися. Спочатку сердилася, плакала, просила, вмовляла, але однієї миті збагнула, що я просто не маю на це права, бо то його рішення. А ми надто цінували та поважали один одного. Пригадую, як він глянув на мене своїми невимовно гарними очима, наповненими слізьми, й промовив: «Ти зрозумій, я не зможу жити з тим, що заховався, втік, відсидів…». Він завжди зі мною радився, прислухався до моєї думки, враховував моє бажання, але не цього разу, бо готував себе до серйозних випробувань. Десь глибоко в душі я відчула, що Руслан давно виношував у собі цю думку – стати на захист рідної країни, батьків, сім’ї. А мене заспокоював: «Ти ж знаєш, я сильний, я витримаю. Я ж у війську служив, знаю армійські порядки й звання в мене є, отож на побігеньках не буду. У мене медична освіта. Там такі люди потрібні». Тепер я пригадую, як часто Руслан переглядав ролики з передової й обличчя його змінювалося. Розумом і думками він був там, в окопах. Траплялося, що й мені показував, а я сердилася, мовляв, навіщо себе засмучувати, адже наша сім’я вже зробила свій внесок у цю війну – старший син першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов добровольцем! А Руслан відповідав: «Це не війна наших батьків, і не наших дітей, це – наша війна».
«Старший сержант з позивним «Шеф»
«Дуже добре пригадую той день, коли чоловіка перевели з навчального табору в частину, яка утримувала позиції на межі Луганської та Донецької областей. З того часу моє життя перетворилося на суцільне пекло. Якщо до цього я не знаходила місця через невимовний страх від невідомості – «Куди, як?», то тепер перейшла в автономний режим: три дні живеш, бо спілкуємося по відеозв’язку й бачимо один одного в екрані телефону, а три дні відчуваєш себе напівживою, бо лише молитви, молитви й страшенний страх, який просто паралізовує. Пригадую, як минуло пів року з дня мобілізації й старший син, він юрист, якось підказав батькові, що згідно із законом він має право на відпустку. Треба лише подати клопотання, офіційно написавши заяву. Руслан звернувся до керівництва, але йому відмовили, мовляв, відпустять, щойно матимуть ким замінити. Він був за старшого у своїй групі.
Після загибелі Руслана найбільше розмовляла з його старшим побратимом з позивним «Лука». Зараз вже не все й зможу пригадати, але його спогади були такі: «За свої 42 роки життя я вперше зустрів такого чоловіка: мудрого, зібраного, стриманого, відповідального, доброго, чесного, роботящого. Я був впевнений, якщо Руслан зі своїми хлопцями в окопі (а Руслан мій був за старшого на цій позиції), то я спокійний і мені не потрібно йти та перевіряти, чи впоралися».
Поранення Руслан отримав вранці, близько дев’ятої години 21 квітня. Це була неділя біля північної околиці населеного пункту Невське (нині – Балка Журавка) Сватівського району Луганської області під час масової атаки дронами. «Лука» пригадує: «Їх, дронів, було, як бджіл. Один з них влучив у Руслана. Мінно-вибухова травма: осколок впився в лобну ділянку над лівою бровою. Руслан отримав черепно-мозкову травму, впав у кому. Побратими несли свого пораненого командира на ношах п’ять кілометрів. Після хірургічного лікування в Слов’янську його транспортували у відділення нейрохірургії в лікарні Мєчнікова в Дніпрі. Цілу ніч тривав переїзд до реанімаційного відділення Вінницької обласної лікарні. На жаль, 26 квітня серце неймовірно дорогої для нас людини зупинилося».
«Така любов буває раз в ніколи…»
«Мені тоді здавалося, що ми померли обоє, хоча серденько перестало битися лише одне. Не гадала, що зможу й день прожити без нього, здавалося, що земля рухнула з-під ніг, а життя поділилося на «до» та «після». Того дня, коли після поминального обіду всі розійшлися, я стояла посеред зали й не знала, куди мені рухатися та як. Але до мене підійшли мої троє синів і донечка, взялися за руки, обійняли, а Влад (середній із синів) сказав: «Наш тато не помер, подивися, він у кожному з нас». Усі наступні дні лише ця думка допомагала кожного ранку «збирати» себе по частинках і жити…жити… Життям це важко було назвати, бо це цілком інший стан існування. Ти ніби й живеш – дихаєш, рухаєшся, але всі рухи якісь автоматичні, як безумовні рефлекси, бо ми майже на клітинному рівні відчували один одного та цінували.
На другому році страшенної втрати я зрозуміла, що мій Руслан був надто порядним, надто чесним і надто відповідальним, він був справжнім чоловіком у повному розумінні цього слова! Зізнаюся, що донині не можу спокійно дивитися на чоловіків віку Руслана, які легко живуть, веселяться, спілкуються, прогулюються парком зі своїми другими «половинками». Клята ж війна обірвала життя мого такого сильного, гарного та люблячого чоловіка, а ще – батька, сина та зятя. Він був сонячною, щирою, сердечною людиною для всіх.
За ці роки мені вдалося пережити всі стадії страшної втрати: несприйняття, озлоблення, журби та сприйняття. Може, десь глибоко в душі я не змирилася, але наповнилася відчуттям неймовірної гордості за такого чоловіка, справжнього захисника.
Якось я запитала у свого духівника: «Скажіть, отче, як Господь міг мені дати таке щасливе життя й в один момент забрати його?». І почула у відповідь: «В особі вашого чоловіка Всевишній стільки часу, як улюблене дитя, ніс вас на руках, але настав час і вам подорослішати».
Десь прочитала, що людина за своє земне життя кладе на свою «життєву» картку (як на банківську) позитивні емоції, відчуття радості, словом, усі щасливі моменти. Коли ж так стається, що дуже дорога людина «переходить» в інший світ, то та, що залишається, аби пережити таке горе й навчитися жити все одно разом, хоча й у іншому вимірі, «знімає» з тієї картки ті щасливі моменти та проживає їх по-новому. Це додає її сил. За 35 років нашої пари і 30 років у шлюбі Руслан зумів стільки на цю «картку» покласти, що на моє земне життя сповна вистачить, щоб прожити той час, який мені призначено. Вірю, що мій чоловік поруч, не може обійняти, але відчуваю, як він пригортає мене до себе з тих інших світів. Я навіть стала менше плакати, аби його не засмучувати. Намагаюся навчитися жити так, щоб рідний навіть звідти мною пишався».
Кожного недільного дня пані Оксана йде на Службу Божу до церкви, а звідти – на могилу до свого чоловіка. Він був її Всесвітом, а вона – його. Він міг й далі жити в спокійному Почаєві, займатися бізнесом, грати зі своїми хлопцями у футбол, плекати свою улюблену донечку, допомагати нашій армії, волонтерити. Але його душа рвалася на фронт, він врятував сотні українських захисників. Якось Руслан передав пані Оксані цибулини пролісків з тих країв, дуже переживав, а чи дійдуть? Дійшли й прижилися, а цієї весни розквітли ніжними білими пелюстками. Може, то проросла їхня любов?
Лариса ЛУКАЩУК
Фото з особистого архіву родини Петриків