У травні Тернопіль став свідком зворушливої події – оголошення переможців регіонального конкурсу ордена Святого Пантелеймона, однієї з найпрестижніших нагород у сфері медицини, що вшановує тих, хто присвятив своє життя порятунку інших. У номінації «Серце медицини» перемогу здобув молодий медик, студент Тернопільського національного медичного університету Віталій Гакало. Ця нагорода стала не лише визнанням професійної майстерності хлопця, але й символом його невтомної самопожертви заради України та її захисників. Скромний та щирий, Віталій зізнається, що надзвичайно радий цій честі, але для нього головна нагорода – це можливість щодня рятувати життя й бути корисним рідній країні.
Віталій Гакало народився у мальовничому селі Заруддя, що неподалік Збаража на Тернопільщині. Зростаючи у сільській місцевості, він з дитинства бачив, як важливо допомагати іншим. Великий вплив на його вибір професії мав дядько, Петро Гакало, який також був медиком і працював у Збаражі: спочатку у фельдшерсько-акушерському пункті, а згодом на швидкій допомозі. «Я часто приїжджав до дядька, спостерігав, як він спілкується з людьми, як допомагає їм у складних ситуаціях. Мені це дуже подобалося, я зрозумів, що хочу бути таким, як він», – згадує Віталій. Саме приклад дядька надихнув його ще у восьмому класі чітко визначитися з майбутньою професійною цариною – медициною.
Після закінчення Кременецького медичного коледжу ім. Арсена Річинського 2020 року Віталій не став зволікати з початком кар’єри. Вже через два тижні після отримання диплома він пішов працювати фельдшером у Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Тернополі. Робота на «швидкій» стала для нього не лише професійним викликом, але й способом життя, що ідеально відповідав його характеру. «Я за натурою гіперактивний, мені важко сидіти на одному місці чи займатися монотонною справою. На «швидкій» кожен виклик – це нова ситуація, новий виклик, нова людина, якій потрібна допомога. Це – постійний рух, нові знання й мій мозок завжди в роботі», – пояснює він. Робота вимагала блискавичних рішень, уміння зберігати спокій у критичних ситуаціях і діяти там, де секунди вирішують долю людини. Цей досвід став міцним фундаментом для його подальшої діяльності, зокрема на передовій.
Віталій зробив важливий крок для втілення власної мрії – вступив до Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, щоб поглибити знання та стати лікарем. Поєднувати навчання, роботу на «швидкій» та волонтерство було надзвичайно складно. Нічні зміни, лекції, практичні заняття, організація дитячих клубів для переселенців – усе це вимагало неймовірної самодисципліни та енергії. Але Віталій з посмішкою зізнається: «Не знаю, звідки беру енергію, але її в мене завжди вистачає». Університет став для нього не лише місцем навчання, але й джерелом натхнення та мотивації. «ТНМУ – це найкращий університет, а Тернопіль – місто, яке заряджає. Атмосфера в університеті надихає, в нас чудова група, до речі, я її староста», – розповідає він з гордістю.
Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Віта-лій не мав жодних сумнівів щодо своїх дій. «Прокинувся після нічної зміни, побачив черги в крамницях, пропущені дзвінки, а потім звернення Президента про початок війни. Я чітко знав: якщо буде велика війна, треба діяти», – згадує він. У територіальному центрі комплектування його попросили залишитися в Тернополі, адже через великий потік внутрішньо переміщених осіб і викликів «швидкої» його робота була критично важливою. Проте Віталій не міг залишатися осторонь. Він активно волонтерив, допомагаючи переселенцям із житлом, продуктами та адаптацією, а згодом приєднався до добровольчого формування, відтак – до волонтерського медичного батальйону «Госпітальєри», щоб безпосередньо рятувати життя на фронті.
Він згадує, як у перші місяці війни брав участь у спробі медичної евакуації поранених з Маріуполя. «Ми виїхали до Запоріжжя, де зібралися бригади швидкої з усієї України. Перша колона не змогла пройти, операцію скасували. Але ми не здалися – забрали поранених із запорізьких шпиталів і привезли їх до Тернополя», – розповідає він. Цей досвід показав йому, наскільки складною є боротьба за життя в умовах війни та ще більше зміцнив його бажання розвиватися як медику.
Два місяці зимових канікул 2024 року Віталій провів на Донеччині у складі мобільного шпиталю. Його шлях проліг через найгарячіші точки війни – Бахмут, Лиман, Рай-Олександрівку та Невське. Умови були екстремальними: постійні обстріли, вибухи, уламки, що літають повз, і хронічна нестача ресурсів. «Від вибухів тряслися будинки, але паніки не було. Я був готовий до цього. Досвід роботи на «швидкій» навчив мене миттєво реагувати», – згадує він. На фронті кожна секунда мала значення, Віталій діяв без вагань.
Одним з найскладніших аспектів життя на передовій для хлопця стала нестача води. «Її привозили в пляшках, але вона швидко закінчувалася. Без води важко – не можна помитися, почистити зуби, іноді навіть попити. Це було найскладніше», – мовить. Проте навіть у таких умовах Віталій залишався зосередженим на своїй місії – рятувати життя. Він працював у стабілізаційних пунктах і брав участь у медичній евакуації, надаючи допомогу пораненим бійцям і передаючи їх до шпиталів.
Серед найяскравіших спогадів Віталія Гакала – моменти, коли він та його колеги буквально витягували людей з обіймів смерті. Один з таких випадків – реанімація 20-річного військового, яка тривала понад 40 хвилин. «Ми влили багато компонентів кровообігу», – каже Віталій. Цей досвід ще раз підтвердив, наскільки важлива командна робота і наполегливість. «Ми були виснажені, але не могли здатися. На 46-й хвилині серце запрацювало. Це була неймовірна радість», – згадує він з теплом.
Були й моменти, коли небезпека була зовсім поруч. Одного ранку по стабілізаційному пункту, де працював Віталій, вдарили з реактивної системи залпового вогню «Ураган». «Все було в диму, пилюка стовпом, вікна повилітали. У нас було дев’ять поранених, але, на щастя, ніхто не загинув. Хоч і попереджали, що летить друга ракета, жоден лікар не пішов у сховок. Усі залишилися з пораненими», – розповідає він. У такі моменти Віталій відчував, що його місце – там, де він може врятувати життя.
Ще один випадок, який залишив глибокий слід, стався під час танкового обстрілу. «Ми вивозили поранених, а по нас стріляли. Ракети, «Гради», авіабомби – усе було. Якось у наш стабілізаційний пункт сильно влучило, але ми залишилися, бо на столі був важкопоранений. Я, травматолог, анестезіолог і медсестра продовжували працювати, хоч і знали про небезпеку», – твердить Віталій. У такі моменти він не думав про страх – лише про те, як зберегти життя.
Фронт не лише загартував Віталія Гакала як медика, але й допоміг йому остаточно визначитися з майбутньою спеціалізацією – травматологією. «Збагнув, що це – моє. Мені подобається працювати з травмами, я хочу розвиватися в цьому напрямі», – каже хлопець. На передовій він навчився зашивати рани, стягувати тканини, щоб зменшити кровотік і ризик інфікування – навичок, яких не здобув на «швидкій». Віталій також познайомився з досвідченими лікарями, які ділилися знаннями та запрошували його приєднатися до операційних у майбутньому. «Один травматолог з Відня запросив приїхати на кілька тижнів, щоб попрацювати в операційних. Це буде крутий досвід», – переконаний молодий медик.
Перебування на фронті змінило Віталія, але не зламало його оптимізму та віри в людей. Одним з головних уроків війни для нього стало розуміння цінності єдності. «На фронті всі рівні – немає значення, скільки тобі років чи які в тебе звання. Твої проблеми – це проблеми інших і навпаки. Цього дуже бракує в мирному житті», – розмірковує він. Віта-лій переконаний, що людям варто бути простішими, не судити інших і більше працювати над собою. «Ми часто хочемо змінити світ, але не хочемо змінити себе. Треба жити простіше», – додає хлопець.
Його порада для студентів – не недооцінювати важливість теоретичних знань. «Багато хто гадає, що практика все вирішить. Але без базової теорії важко діяти ефективно. Кожен предмет, кожна навичка має значення», – наголошує він. Сам Віталій поєднує теорію з практикою, підкріплюючи університетські знання реальними ситуаціями з роботи на «швидкій» та на фронті. «Коли бачиш, як теорія працює на практиці, навчання стає цікавішим», – пояснює він.
Окрім роботи та навчання, Віталій знаходить час для волонтерства. Він допомагає дітям-переселенцем адаптуватися до нового життя, організовуючи для них ігри, розваги та спілкування. «Ці діти бачили війну, пережили багато. Для них важлива підтримка. Ми влаштовуємо дитячий клуб, граємо, спілкуємося. Це допомагає їм повернутися до нормального життя», – розповідає хлопець. Волонтерство для Віталія – це не просто допомога, а спосіб зробити світ кращим, навіть у дрібницях.
Мрією Віталія Гакала після закінчення війни є пройти інтернатуру з травматології та представляти Україну на міжнародних конференціях з питань бойової травми. «Наш досвід унікальний. Лікарі за кордоном хочуть знати, як ми працюємо в таких умовах. Хочу показати, що Україна – це сильна нація із сильними медиками», – каже він з гордістю. Хлопець також мріє про те, щоб українська медицина продовжувала розвиватися, а молоді лікарі мали можливості реалізовувати власний потенціал.
Віталій Гакало – це не просто медик чи студент. Це людина, яка своїм прикладом показує, як залишатися сильним, відданим і щирим навіть у найскладніші часи. Його мужність, самопожертва та віра в краще майбутнє надихають нас усіх. Участь у конкурсі на здобуття відзнаки – ордена Святого Пантелеймона це лише початок його великого шляху, який, без сумніву, залишить глибокий слід у серцях багатьох українців і в історії нашої країни. Віталій – це серце, що б’ється заради України і його історія життя – це нагадування про те, що герої живуть серед нас.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Миколи ШОТА