Незважаючи, що в країні війна, люди потребують лікування та оздоровлення. Серед медичних закладів області, які продовжують надавати реабілітаційні послуги пацієнтам – Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації. У нинішні нелегкі часи вона стала ще й тимчасовим прихистком для людей, які втратили свої домівки через війну, також тут поправляють власне здоров’я наші захисники. З 2014 року курс відновного лікування пройшли майже тисячу військових. Детальніше про діяльність закладу – у розмові з його очільником Зіновієм Ясеником.
– Зіновію Андрійовичу, що змінилося в діяльності оздоровниці після 24 лютого?
– З початком повномасштабного вторгнення русні на територію України ми дещо реорганізували роботу закладу, а до цього працювали у системі координат COVID-19, тобто не ритмічно. Щодо 24 лютого, то невтішну новину о четвертій ранку мені повідомив син, він працює у правоохоронних органах. До останнього не міг повірити, що розпочалася велика війна, гадав, може, посилили якісь бойові дії. Перша реакція: не вірю, цього не може бути! Як сучасний світ міг таке допустити? А вже за кілька днів стало зрозуміло, що нам доведеться тепер з цим жити. За кілька днів надійшов наказ з профільного Міністерства звільнити заклад для можливих поранених бійців. Ми підготували все, як належить, але стали приймати внутрішньо переміщених осіб, загалом у нашому закладі перебувало понад шістсот переселенців. Люди їхали цілими сім’ями, з домашніми улюбленцями, притулок надали усім, нікому не відмовляли. Потім наша область почала приймати військових. Для наших захисників ми виділили комфортні умови в новому корпусі, але ці люди не вимагають чогось надзвичайного, хоча й заслуговують на особливу увагу та особливе ставлення.
– Чи вистачає вам коштів на забезпечення потреб оздоровниці?
– Відколи гроші «пішли» за пацієнтом, ситуація змінилася на краще. Підписали з Національною службою здоров’я контракти на два пакети послуг, що стосуються реабілітації за неврологічних і ортопедичних недуг. Кошти отримуємо вчасно, їх нам вистачає й на оплату праці співробітників, й на організацію харчування, комунальні витрати. Можливо, в обласній військовій адміністрації ще будуть переглядати тарифи щодо надання послуг і тоді щось додасться, але наразі достатньо.
Добру підтримку також маємо від міжнародних волонтерських організацій, допомагають місцеві волонтери з Микулинецької селищної громади, підприємці, сільськогосподарські виробники. Ліками дуже допомагає волонтерський центр ТНМУ, частим гостем у нас є доцент вашого університету Тарас Кадобний, який збирає заявки, вивчає наші потреби, а згодом доправляє нам медпрепарати. Він веде чіткий облік, кожна піґулка на рахунку . Часом потрапляють до нас препарати, які ми не використовуємо, бо ми ж не лікувальний заклад, то віддаємо їх на потреби лікарень, через волонтерський центр ТНМУ.
– Отож, як я зрозуміла, колектив працює в звичному режимі?
– Так. Надаємо реабілітаційні послуги всім, як зазвичай. Щойно прибули евакуйовані з Луганщини, які нині мешкають на Рівненщині, мати військовослужбовця із Сум, є пацієнти Закарпаття, словом, географія широка. Маємо чимало й постійних клієнтів, які вже роками їздять до оздоровниці. Кажуть, що кращої води, ніж у нас, годі й шукати. Вода ж у нас і справді дивовижна. Її доправляють до лічниці з шести мінеральних джерел, що поблизу Конопківки. У хімічному складі – майже двадцять мікроелементів, більшість з яких має терапевтичний вплив. Уміст сірководню в ній сягає 100 мг на літр, солей – 0,8-1 г на літр. Сульфідні ванни, які готують з такої води, дуже помічні в поєднанні з торфогрязевими аплікаціями. Є в нас велике розмаїття фізіотерапевтичних процедур, працює зала лікувальної фізкультури, маємо цілий арсенал масажистів. У комплексі такі реабілітаційні програми справляють значний позитивний ефект. Оздоровлюємо недужих з проблемами нервової системи, опорно-рухового апарату, системи кровообігу та вроджених дитячих патологій.
– Цього року оздоровниця відзначає ювілей?
– Так, 55 років з дня заснування. Особливих урочистостей не плануємо, але згадати всіх, хто долучився до створення першого в нашому краї санаторно-курортного комплексу, варто. Перший очільник оздоровниці Петро Гаврилович Мартинюк. Нині він – кандидат медичних наук, заслужений лікар України. Петра Гавриловича призначили на посаду 1 липня 1967 року й він одразу ж узявся за капітальний ремонт і реконструкцію палацу. З’єднав центральну будівлю з іншими корпусами, зробив теплий перехід, оновив та розчистив парк, який був у запустінні й 1 грудня водолікарня прийняла перших 50 пацієнтів. Згодом заклад очолив Михайло Миколайович Гаврилишин, а я став його наступником і відтак 27 років на цій посаді.
– Чого за цей час заклад досягнув?
– Найбільшим нашим досягненням вважаю те, що ми вийшли на всеукраїнський рівень. Що не говорили б, але реклама й справді рушій прогресу, який відкриває всі можливості для успішного розвитку. Кілька років тому ми зайнялися активною промоцією нашої оздоровниці. Не пошкодували коштів і замовили у видавництві буклети, іншу рекламну продукцію та почали розповсюджувати. В усі обласні департаменти охорони здоров’я країни надіслали інформацію, я сам цим займався. Комусь це не згодилося, а хтось узяв до уваги та приїхав на оздоровлення. Так один за одним почали прибувати до нас на реабілітацію мешканці з усіх куточків України. Пригадую, коли я щойно очолив заклад, було дуже скрутно – лихі 1990-і, економіка пробуксовує, заводи та фабрики позачиняли, фінансування майже відсутнє й відвідувачів – пів сотні. З таким багажем вижити було неможливо, не те, що розвиватися. Але ми знайшли вихід – запровадили платні послуги, до речі, перші в області. Починали з восьми гривень за 21 день реабілітації, але все оформляли офіційно. Кошти йшли через касу, казначейство, облік вели, як належить. Поступово підвищували суму, бо наші процедури дороговартісні, великі об’єми води та грязі треба нагрівати лише газом. Через інфляцію згодом підвищили ціну та дійшли за перебування однієї особи до 25 гривень на день. Це нас врятувало від кризи. Останніми роками, звісно, держава допомагає, надійшли субвенції, кошти з обласної скарбниці, які ми використали на упорядкування території, тільки чотири мільйони гривень витратили на облаштування підпірної стіни, а ремонти у нас, по суті, не завершуються. Я вже жартую, що краще побудувати нові приміщення, ніж ремонтувати, але це пам’ятка архітектури національного значення, отож продовжуємо. За рахунок Фонду регіонального розвитку вже майже завершуємо ще один корпус.
Побудували сучасну котельню, маємо нові очисні споруди, колись це був наш постійний головний біль. Утеплили корпуси, перекрили дах, вікна теж оновили, всі тепер з металопластиковими пакетами, замінили систему газо- та теплопостачання. Наразі все-таки плануємо замінити котли, бо за технологією ми не можемо одночасно опалювати приміщення й гріти воду, отож шукаємо альтернативні варіанти.
Медична реформа, яку кілька років тому запустили в державі, значно покращила стан справ у нашому закладі: маємо постійне фінансування, а відтак можемо щось планувати, вкладати кошти в розвиток, поліпшувати умови перебування. Люди ж, окрім цілющої води, все-таки хочуть комфорту – затишку в кімнатах, їдальні, медичних приміщеннях. Створили двомісні та кімнати на три особи, є кілька одномісних номерів, багато приміщень з душовими кабінами. Тих, хто бажає в нас оздоровитися, тепер достатньо, навіть черга на кілька місяців наперед.
– Що у планах головного лікаря на майбутнє?
– Найперша мрія – щоб війна закінчилася, миру для України хочуть усі, бо дуже дорогу ціну платимо щодня, щогодини. Щодо закладу, то наразі готуємо проєкт реставрації головного корпусу, це чималі кошти, але поетапно, сподіваюся, освоїмо. Подальша перспектива – будемо розширювати потужності нашої лічниці. Запаси мінеральної води дозволяють вийти на новий рівень надання реабілітаційних послуг. Взагалі ж, моя думка така, що не варто розпорошувати іншими закладами кошти, які держава виділяє на реабілітацію мешканців області, а сконцентрувати їх в одному місці, укрупнивши базу, яку ми здобували роками. Коли тільки-но розпочиналися реформи медичної галузі, то йшлося про цілісну систему реструктуризації закладів охорони здоров’я на Тернопільщині, яка буде й ефективною для пацієнта, й економічно обґрунтованою. Свою нішу в ній мали б зайняти заклади реабілітації, але, зрозуміло, такі, де б пацієнт отримав якісне лікування. А те, що воно у нас й справді помічне, підтверджує потік пацієнтів, що не припиняється. Приїздять не лише з усієї України, але й з-за кордону – мешканці Італії, Німеччини, країн Балтії. Це свідчить про велику потрібність реабілітаційних послуг, а для нас є додатковим стимулом для вдосконалення, розвитку.
Лариса ЛУКАЩУК
З історії
Перший курорт у Конопківці побудував 1792 року тодішній власник Микулинців та округи Ян фон Конопка. У 20-30-х роках ХІХ століття тут лікувалися недужі з усієї східної Європи. Наближені до імператорського Австро-Угорського двору приїжджали сюди на два-три місяці з родинами та прислугою. Рік у рік кількість курортників стрімко зростала –1832-го в Конопківці оздоровилися 4228 осіб. Проте після смерті Яна фон Конопки 1854 року курорт почав втрачати популярність і не витримав конкуренції з Трускавцем та Моршином. 1890-го курорт знищила пожежа.
Відновив лікування мінеральною водою у 60-х роках минулого століття тодішній головний лікар обласної лікарні В’ячеслав Апостолюк, який вивчав оздоровчі властивості сірководневої води з Конопківки. Спочатку відкрили профілакторій на джерелі, а згодом у приміщенні графського палацу – Микулинецьку обласну водолікарню. З 1976-го вона стала фізіотерапевтичною лікарнею реабілітації.