Володимир БЄЛІЦЕР
Володимир Олександрович народився 30 вересня 1906 року. Видатний вітчизняний вчений-біохімік. В Інституті біохімії Академії наук УРСР працював з 1944 р., академік АН УРСР з 1957 р.. заслужений діяч науки Української РСР (1970 р.), лауреат Державної премії УРСР (1988) і премії ім. О.В. Палладіна (1982).
Автор численних наукових праць, присвячених біохімії клітинного дихання, вивченню структури та функції білка, дослідженню механізмів зсідання крові. Його наукове відкриття процесу «фосфорилювання у дихальному ланцюгу» отримало всесвітнє визнання. Практичним наслідком його дослідження механізмів денатураційних перетворень білків було створення білкового кровозамінника БК-8.
Директор Інституту біохімії АН УРСР у 1969-1972 роках.
Механізм фосфорилювання, спряжений з диханням, представлено в його класичній роботі: Белицер В.А., Цыбакова Е.Т. О механизме фосфорилирования, сопряженного с дыханием // Биохимия – 1939. – 4, в. 5. – С. 516-535.
Роботи В.О.Бєліцера з проблеми окисних процесів у клітині узагальнено в широковідомій монографії: Белицер В.А. Химические превращения в мышце – М.-Л.: Медгиз. – 1940. – 304 с., яка була схвально прийнята біохіміками всього світу й протягом багатьох років слугувала основною настановою у цій галузі науки.
Пріоритет В. О. Бєліцера в цій галузі визнаний всесвітньою наукою. У своїй Нобелівській лекції 1978 р. відомий біоенергетик та автор хеміосмотичної гіпотези П. Мітчелл назвав роботу В.О.Бєліцера і Е.Т.Цибакової піонерською у вивченні механізмів окисного фосфорилювання ADP поруч з роботами всесвітньовідомих вчених – Г. Калкара, С. Очоа, Ф. Ліпманна, А. Ленінджера.
Дослідження властивостей нативних і денатурованих білків разом з К.І. Котковою привело В.О. Бєліцера до створення кровозамінника БК-8 з білків сироватки крові великої рогатої худоби. Саме денатурацією вдалося послабити видову специфічність білків сироватки крові. На цю роботу 1955 р. було видано авторське свідоцтво, а 1957 р. у видавництві АН України вийшла збірка робіт «Белковый кровозаменитель №8». – К.: Изд-во АН УССР, 1957 та книга: Белицер В.А. О белковом кровозаменителе. – Киев. – Сб. статей, 1957. – 242 с.
В.О. Бєліцер та його учні дослідили молекулярний механізм однієї з основних реакцій зсідання крові – перетворення фібриногену на фібрин, з’ясували організацію та функції фібриногену й фібрину. Він запропонував власну концепцію механізму перетворення фібриногену на фібрин, обґрунтувавши кінетичну теорію цієї реакції; дослідив доменну структуру фібриногену.
Помер 4 березня 1988 року.
Максим ГУЛИЙ
Максим Федотович народився 3 березня 1905 року. Видатний український вчений-біохімік. В Академії працював з 1932 р., обраний дійсним членом Академії наук УРСР 1957 р. З 1957 до 1963 рр. – віце-президент АН УРСР, член Президії АН УРСР, 1965-1975 рр. – голова наукової ради з проблем «Молекулярної біології» при президії АН УРСР. Лауреат Державної премії СРСР (1952), двох Державних премій УРСР (1978, 1985) та премії ім. О.В. Палладіна (1974), Герой України (2005).
Наукові роботи присвячені біохімії обміну речовин, дослідженню фізико-хімічних і біологічних властивостей білків, проблемам їхнього синтезу, а також вирішенню питань метаболічної регуляції фізіологічного стану людини та тварин. Автор численних розробок, прикметною ознакою яких є постійне прагнення до поєднання суто фундаментальних досліджень з вирішенням найбільш нагальних практичних потреб медицини та сільського господарства.
Головний редактор «Українського біохімічного журналу» (1973-1981).
Директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна АН УРСР у 1972-1977 роках.
Розробив методи виділення, очищення та кристалізації тканинних і мікробіальних білків, які покладено в основу промислового одержання ферментів (глюкозооксидози, каталази та ін.).
Запропонував ефективний метод підвищення жирномолочності корів шляхом зміни рубцового травлення підсиленням утворення оцтової кислоти за допомогою пивних дріжджів.
Запропонував шляхи нормалізації трикарбонового циклу за умов цукрового діабету і усунення ацидозних станів організму.
Розробив спосіб лікування хронічного алкоголізму.
Заслуги М.Ф. Гулого перед вітчизняною наукою неодноразово відзначалися високими урядовими нагородами, в тому числі присвоєнням звання Героя України.
23 травня 2007 року Максим Федотович відійшов у вічність.
Давид ФЕРДМАН
Давид Лазарович народився 7 січня 1903 року. Видатний вітчизняний вчений біохімік Д.Л. Фердман стояв біля витоків створення Українського біохімічного інституту ще в харківський період. Він був першим аспірантом О.В.Палладіна і в 1928-1931 рр. працював науковим співробітником цього інституту. 1943 р. на запрошення президії Академії наук України переїхав до Києва на посаду заступника директора Інституту біохімії, яку обіймав до 1957 р. Водночас очолював лабораторію (пізніше – відділ) біохімії м’язів інституту (1943-1970 рр.).
Член-кореспондент АН УРСР (1939) і член-кореспондент АН СРСР (1946). Наукову діяльність успішно поєднував з викладацькою роботою: 1944-1954 рр. був професором, а 1954-1969 рр. – завідувачем кафедри біохімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.
Основна галузь наукових досліджень – обмін речовин у скелетних і серцевому м’язах за умов різних функціональних станів в нормі (робота, відпочинок, тренування) та при порушенні функції (дистрофія, денервації). Встановив роль фосфорної кислоти на різних етапах обміну вуглеводів у м’язі, дослідив процеси розпаду та ресинтезу макроергічних фосфорних сполук. Запропонував використовувати АТФ як лікувальний засіб при захворюваннях м’язів. Дослідив процеси утворення аміаку в м’язах і видалення його з них. Вперше виявив у тканинах тварин глутамін і дослідив його участь в обміні речовин, зокрема показав, що він відіграє роль депо для аміаку в тканинах:
Д.Л. Фердман – автор підручника з біохімії, який багато разів перевидавав та за яким навчалися кілька поколінь студентів – біологів, і цілої низки практичних посібників.
Давид Фердман помер 11 січня 1970 року.
Володимир ВЕНДТ
Володимир Петрович прийшов на білий світ 30 листопада 1906 року. Видатний український вчений-біохімік, доктор біологічних наук, професор, лауреат Державної премії УРСР (1980). В Інституті біохімії працював з 1946 р.: спочатку – старшим науковим співробітником, 1963-1976 рр. – завідувачем лабораторії (пізніше відділу) фотобіохімії, а з 1976 до 1980 рр. – завідувачем відділу біохімії стеринів. У 1955 та 1959 рр. В.П. Вендт тимчасово виконував обов’язки директора Інституту біохімії у зв’язку з тривалим відрядженням за кордон академіка О.В. Палладіна, 1960 р. був заступником директора. Його ім’я також пов’язано з розвитком і становленням вітамінології в Україні, засновником якої був академік О.В. Палладін. Володимирові Петровичу належить ініціатива створення такого наукового напряму досліджень, як фотобіохімія, а також проведення надзвичайно цікавих робіт, пов’язаних зі з’ясуванням ролі жиророзчинних вітамінів стероїдної природи у фізіологічних функціях та обміні речовин в організмі людини й тварин.
Усе своє життя В.П. Вендт присвятив не лише вивченню актуальних проблем у біохімії, але й упровадженню наукових розробок у виробництво. Він був одним з перших, хто започаткував розвиток біотехнології в Радянському Союзі, успішно використавши можливості держави та створивши школу однодумців і послідовників. В.П. Вендт запропонував оригінальний метод отримання стійких штучних білково-вітамінних комплексів. З використанням казеїну та інших білків було створено високоактивні препарати вітамінів D3, D2, каротину та вітаміну Е – як моновітамінні, так і полівітамінні, які були стійкими до деградації під час зберігання й не втрачали своєї біологічної активності. Фармакологічний комітет МОЗ СРСР (1970 р.) дозволив застосовувати один з таких комплексних препаратів під назвою «ВІДЕЇН- 3» у медичній практиці для лікування дітей, хворих на рахіт. Комплекс вітаміну D3 з казеїном – відеїн D3 – було впроваджено на Київському вітамінному заводі. Цей препарат не має побічної дії навіть за використання у великих дозах і не зумовлює гіпервітамінозу.
За комплексну роботу «Дослідження з хімії та біохімії вітаміну D3, створення промислової технології його виробництва і впровадження в медицину та сільське господарство» (спільно з Р.І. Яхимович) отримав Державну премію УРСР в галузі науки і техніки (1980).
22 листопада 1993 року серце Володимира Вендта перестало битися.
Ростислав ЧАГОВЕЦЬ
Ростислав Всеволодович народився 21 вересня 1904 року. Видатний український вчений-біохімік, академік АН УРСР (1967), заслужений діяч науки УРСР (1964), академік-секретар відділення біохімії, біофізики та фізіології і теоретичної медицини (1966-1972 рр.) професор. Працював в Інституті біохімії з 1933 р.: з 1957 до 1964 р. – заступник директора з наукової роботи Інституту; 1954-1976 рр. – завідувач лабораторії (пізніше – відділу) біохімії вітамінів.
Один із фундаторів наукової школи та головних напрямів фундаментальних досліджень у галузі біохімії вітамінів в Україні. Талановитий педагог і популяризатор науки.
Його дослідження були спрямовані на з’ясування шляхів обміну водорозчинних вітамінів та їхніх коферментних форм, а також жиророзчинних вітамінів А і Е.
Результати цих фундаментальних досліджень відразу знайшли практичне застосування в медицині, харчовій промисловості та тваринництві. Пропозиції щодо норм включення вітамінів у дієту, які розробив Р.В. Чаговець і співробітники, були прийняті спеціальною комісією Міністерства охорони здоров’я СРСР і стали підґрунтям для відповідного наказу МОЗ СРСР.
11 вересня 1982 року Р.В. Чаговець помер.
Валерій ЛІШКО
Валерій Казимирович народився 26 жовтня 1937 року. Відомий український вчений-біохімік. В Академії АН УРСР (тепер НАН України) працює з 1960 р., дійсним членом якої обраний 1982 р. Лауреат Державної премії СРСР (1985) і премії ім. О. В. Палладіна (1980).
Автор численних наукових праць, присвячених з’ясуванню молекулярних механізмів активного й пасивного транспорту через біологічні мембрани. Вперше у світовій науковій практиці реконструював натрієвий канал на штучній фосфоліпідній мембрані ліпосом. Головний редактор «Українського біохімічного журналу» (1982-1988 рр.).
Директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна у 1982-1988 роках.
Уперше використав мембранні везикули як модель для вивчення активного іонного переносу. Запропонував метод ідентифікації каналів нервових і м’язових мембран у безклітинних системах; систематизував дані про механізм функціонування, структурну організацію та біологічну роль Na+, K+ – ATP-ази – важливої іон-транспортувальної системи клітини.
Георгій ДОНЧЕНКО
Георгій Вікторович народився 10 травня 1937 року. Відомий український вчений-біохімік. В Академії наук УРСР працює з 1960 р., член-кореспондент НАН України з 1992 р., лауреат премії ім. О. В. Палладіна НАН України (1991).
Автор численних наукових праць, у тому числі монографій, авторських свідоцтв і патентів. Його наукові дослідження присвячені пошуку шляхів регуляції низькомолекулярними біологічно активними сполуками внутрішньоклітинного метаболізму в організмі людини та тварин; розробці біотехнологічних засобів отримання нових препаратів для медицини, сільського господарства, харчової промисловості.
Головний редактор «Українського біохімічного журналу» та директор Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України у 1993-1998 роках.
За результатами досліджень Г.В.Донченко сформулював гіпотезу про участь вітаміну Е в активації трансметилазних систем у метилуванні біологічно активних сполук, що було доведено на прикладі синтезу убіхінону, і встановив пряму залежність інтенсивності його синтезу від забезпеченості вітаміном Е.
Він уперше виділив та охарактеризував специфічні білки, що акцептують ретинол, токоферол, тіамін і нікотинамідні коферменти у спеціалізованих клітинних структурах. Під керівництвом Г. В. Донченка отримано принципово нові дані щодо молекулярних механізмів коферментної та некоферментної дії вітамінів і їх природних метаболітів. Вони стали науково-теоретичною базою для формування нової галузі функціональної біохімії – молекулярної вітамінології та створення низки вітамінних преміксів і лікарських препаратів – «СОЄВІТУ Е», «КАРДІОВІТУ», «ЄВІТУ», «БІОВІТУ», «МЕТОВІТАНУ» та ін.
За його участі розроблено спосіб отримання препарату «КАРАТЕЛЬКА» (олійного розчину – каротину, вітамінів Е та К з моркви), який випускає ТзОВ НВП «Бровари» в Україні та який використовують як їстівну й кормову домішку.
Г.В. Донченко помер 17 жовтня 2015 року.
Едуард ЛУГОВСЬКОЙ
Едуард Віталійович народився 17 листопада 1937 року. Відомий вчений-біохімік, доктор біологічних наук (2005), член-кореспондент НАН України (2009), лауреат премії ім. О. В. Палладіна (2003), Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2018).
Після закінчення політехнічного інституту 1962 р. вступив до аспірантури Інституту біохімії, де і працював до кінця свого життя (у засвіти відійшов 23 лютого нинішнього року). Під керівництвом академіка В. О. Бєліцера виконав кандидатську дисертацію, яку захистив 1967 р. З 1967 до 1985 р. працював у відділі структури та функції білка на посадах інженера, молодшого й старшого наукового співробітника та вченого секретаря Інституту. З 1985 до 2007 р. працював у відділі молекулярної імунології під керівництвом академіка НАН України С. В. Комісаренка на посадах провідного, а потім головного наукового співробітника, обіймав посаду завідувача відділу структури та функції білка.
Е. В. Луговськой – відомий фахівець у галузі хімії білків. 1970-1985 рр. під керівництвом академіка В. О. Бєліцера виконав цикл робіт, присвячених хімічному та фізико-хімічному дослідженню основних білків системи зсідання крові: тромбіну, фібриногену та фібрину. 1970 р. Е. В. Луговськой уперше у світі виявив участь гідрофобних амінокислотних залишків у функціонуванні центрів полімеризації фібрину.
За безпосередньою участю Е. В. Луговського було отримано унікальні моноклональні антитіла проти різних антигенних детермінант молекул фібриногену, фібрину та D-димеру людини. Три найважливіші гібридоми-продуценти моноклональних антитіл, які мають біотехнологічне використання, були захищені патентами. На основі цих моноклональних антитіл уперше в країнах СНД було створено вітчизняні імуноферментні тест-системи для кількісного визначення розчинного фібрину та D-димеру у плазмі крові людини, які мають велике значення для діагностики та моніторингу лікування серцево-судинних захворювань.
Е. В. Луговськой є автором і співавтором понад 120 наукових робіт. Його одноосібна монографія «Молекулярные механизмы полимеризации фибрина и фибринолиза» (Київ: Наукова думка, 2003, 224 с.) є навчальним посібником у галузі гемостазу в університетах України.
Сергій КОСТЕРІН
Сергій Олексійович народився 25 серпня 1950 року. Відомий український біохімік і біофізик, академік НАН України, доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України (2015 р.), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2010 р.), лауреат премії «Золота Фортуна-2012» з врученням ордена Святого Князя Володимира Великого ІІІ ст. Нагороджений Відзнакою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом» (2013).
Закінчив аспірантуру Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України 1976 р. З 1976 р. до теперішнього часу працює в Інституті біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України на посадах: молодшого, старшого наукового співробітника, завідувача відділів біохімічної кінетики (1988-1996 рр.) та біохімії м’язів (з 1996 р.); з 1998 р. – заступник директора з наукової роботи.
Наукові інтереси С. О. Костеріна охоплюють широке коло актуальних проблем сучасної біології м’язової клітини (зокрема, в галузі біомембранології, біохімії внутрішньоклітинного кальцієвого гомеостазу, електро- та фармакомеханічного спряження в міоцитах), а також кінетики ензиматичних реакцій.
С. О. Костерін – автор та співавтор понад 315 наукових робіт, серед яких п’ять монографій, присвячених актуальним проблемам біології м’язової клітини, та три навчальні посібники для студентів університетів. За одноосібну монографію «Транспорт кальция в гладкой мышце» (Киев, «Наукова думка») Національна академія наук України 1992 р. нагородила його премією ім. академіка О. В. Палладіна. Він співавтор колективної міжнародної монографії «Control of Uterine contractility» (CRC Press, USA), написаної разом з вченими Канади, США, Франції та Японії.
Підготував десять кандидатів наук і трьох докторів наук.
Сергій КОМІСАРЕНКО
Сергій Васильович народився 9 липня 1943 року. Видатний український вчений-біохімік та імунолог, відомий державний і громадський діяч. В Академії наук працює з 1966 року, дійсний член НАН і НАМН України , відповідно з 1991 і 1993 років, почесний доктор Кінгстонського та Північно-Лондонського університетів (Велика Британія), Лауреат Державної премії УРСР (1979) та премії ім. О.В. Палладіна (2002).
Член ради Міжнародного товариства імунофармакологів (США) та ради федерації Європейських біохімічних товариств, президент Українського біохімічного товариства, Надзвичайний і Повноважний Посол України, президент Українського інституту миру і демократії, президент громадської організації «Спе-ціальна Олімпіада України», голова ради Міжнародного фонду національної пам’яті України.
Наукові роботи присвячені молекулярній імунології, імунохімічним дослідженням антигенної структури і функції пептидів та білків, вивченню механізмів імунотропної дії фосфорорганічних похідних неорганічного пірофосфату. Наразі він є членом міжнародного журналу з імунофармакології (Італія), головним редактором «Ukrainian Biochemical Journal» і часопису «BIOTECHNOLOGIA Acta».
Директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України (1989-1992 рр. та 1998 р. – дотепер), з 2004 р. – також академік-секретар відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України.
З ім’ям Сергія Комісаренка пов’язано становлення молекулярної імунології в Україні. Він один з перших у колишньому СРСР розпочав дослідження імунохімічної структури пептидів і білків з використанням методів імуноензимології та протокової цитофлуориметрії, ввів у дослідження гібридомну техніку отримання моноклональних антитіл.
За імунохімічне дослідження білків молока Сергію Комісаренку було присуджено Державну премію України (1979 р.).
На основі багаторічних досліджень біологічної дії фосфонатних аналогів неорганічного пірофосфату колектив дослідників під керівництвом С.В.Комісаренка запропонував новий засіб лікування онкологічних хворих під назвою «МЕБІФОН», який зараз випускає ВАТ «Фар мак» у Києві.
Під час Чорнобильської катастрофи та після неї під безпосереднім керівництвом Сергія Комісаренка було проведено унікальне дослідження стану імунітету в ліквідаторів, які працювали на ЧАЕС. Було вперше виявлено й доведено, що радіація в низьких дозах істотно пригнічує систему природного імунітету. Саме він запропонував термін «чорнобильський СНІД», який детально обґрунтовано в монографії: «Радиация и иммунитет человека: влияние малых доз излучения, возникших в результате аварии на ЧАЭС, на клетки кроветворной и иммунной систем человека» / Под ред. С.В. Комиссаренка и К.П. Зака. Киев: Наукова думка. – 1994. – 112 с.
Добірку підготувала завідувачка ВНТІ Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України,
кандидат біологічних наук Валентина ДАНИЛОВА