Наша історія може бути успішною лише в одному випадку: врахування помилок минулого, вшанування пам’яті тих, хто поклав на вівтар волі своє життя.
Так вже повелося, що живемо поспіхом, у повсякденних турботах забуваючи глянути в небо. Дуже тішить, що нинішня молодь ініціативна, обізнана в багатьох технічних новинках і схоплює на льоту матеріали для навчання. Проте з плином часу вони, на жаль, віддаляються від своєї давньої історії, разом з тим – будучи і її активними творцями! Скільки вже всього залишиться в пам’яті молодого покоління – від революцій до війни!
Щоб сприяти формуванню правильних висновків, на кафедрі фізіології Тернопільського національного медичного університету запровадили відвідування студентами-другокурсниками «Історико-меморіального музею політичних в’язнів». Цей музей – відділ Тернопільського обласного краєзнавчого музею – відкрили й освятили 14 жовтня 1996 року на Покрову Пресвятої Богородиці. Ідея його створення належить краєзнавцю, археологу, директорові Інституту національного відродження Ігорю Ґереті. Виставкові зали музею розміщені в 28-ми камерах колишнього слідчого ізолятора радянської спецслужби. Будівлю, в якій знаходиться музей, побудували на базі підвалів будинків XVII та XIX століть у 1944-1947 роках німецькі військовополонені.
Кінець травня – повний датами, які повинен знати кожен українець. День Матері, День вишиванки, День пам’яті жертв політичних репресій. А 19 травня – відзначали 65-у річницю вшанування пам’яті загиблих у Кенгірському повстанні.
ГУЛАГ – російською мовою «Главное управление исправительно-трудовых лагерей» – виявився черговою хворою ідеєю жорстокого диктатора Йосифа Сталіна. Система примусової праці – імперія ГУЛАГу призвела до винищення цвіту підвладних йому народів, у тому числі й українського.
Проте жорстокість влади – породила протидію. Після смерті Сталіна вибухнули повстання в’язнів у Норильську (травень-серпень 1953 р.) та Воркуті (липень-серпень 1953 р.). А в травні-червні 1953 р. історію СРСР сколихнуло й третє наймасовіше та найвідчайдушніше повстання політичних в’язнів Степового особливого табору в Кенгірі під Джезказганом (Казахстан).
Перші прояви опору в’язнів у Кенгірі спостерігалися наприкінці 1953- на початку 1954 р. Степлаг був одним з найбільш жорстоких таборів. Режим терору та атмосфера сваволі й безкарності, що були впроваджені в його зонах, супроводжувався знущанням над в’язнями, побоями, вбивствами, невмотивованими розправами.
За даними літературних джерел, усього в Степовому таборі налічувалося 22 884 в’язнів, з них 2186 перебували на каторжному режимі. З шести табірних відділень 3-е було найбільшим: тут утримувалися 5597 осіб. Національний склад ув’язнених був досить строкатим, але переважали західні українці та колишні мешканці балтійських республік, що становили 69%. Частка росіян не перевищувала 13%. У таборі майже не було засуджених з терміном менше 10 років, більшість (72%) отримали вироки за статтею «зрада Батьківщині» до 20-25 років позбавлення волі.
Імперія Страху почала розколюватися. Понад 40 днів беззбройним на початку в’язням вдалося «тягнути час», виступаючи проти беззаконня та нелюдського існування. Ув’язнені використовували всі можливі методи, щоб повідомити світу про своє становище. Так, було розроблено та запущено з повітряними зміями за межі «зони свободи» до 25 видів листівок – російською та казахською мовами, загальним накладом до 700 примірників. Для звернення по допомогу до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали передавач, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Особлива роль у створенні приладу належала українцю Анатолію Кострицькому, уродженцю Запоріжжя. Одним з талановитих організаторів під час повстання виявив себе Анатолій Кострицький. Нині відомо, що він був досконалим знавцем радіоелектротехніки, зробив радіовузол, виготовив мікрофони та динаміки, які були встановлено на бараках. Коли ж у червні зону табору вимкнули від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію та переобладнав генератор, встановив телефонний зв’язок між приміщеннями членів повстанської комісії та його штабами й налагодив роботу телефоністок. Окрім цього, в’язень обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї. І хоча радіо було слабке, але його сигнали приймали у Караганді й Алма-Аті. Ще один співвітчизник – Михайло Сорока зорганізував і керував хором, який виконував «Гімн Кенгірського повстання» на його власні слова та музику, пісню «Любіть Україну» на слова В. Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей. Гірко констатувати, але коли повстання було жорстоко придушене, то перш ніж життя ув’язнених полегшилося-таки, багато співучасників та організаторів загинули. Зокрема, М.Сорока так і не вийшов на свободу, відбувши за ґратами 34 роки…
Щоб втихомирити протестувальників, на місце подій прибула комісія МВС і прокуратури у складі заступника міністра внутрішніх справ Р. Єгорова, начальника ГУЛАГу І. Долгіх і начальника управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР Н. Вавілова. 27 травня на зустрічі зі страйкарями вони оголосили укази про дострокове звільнення хворих, вагітних і неповнолітніх, а наступного дня начальник ГУЛАГу оприлюднив наказ про покращення умов утримання ув’язнених, дотримання законності та відновлення порядку у 3-му та-бірному відділенні Степлагу.
Проте мирно й поступово вирішувати конфлікти у СРСР не вміли. 26 червня із 3-ї години 25 хвилин до 4-ї години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів з вимогою здатися та повідомила про введення військ. Після цього до зони ввійшло 1600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34.
У мемуарах часто згадується про криваву розправу над жінками та дівчатами 1-го табірного пункту, які, вишикувавшись стіною проти нападників, були брутально розчавлені танками. Матеріали радянського слідства значно занижують кількість жертв придушеного повстання, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання припинити Кенгірське постання з найменшими втратами. Аналіз свідчень учасників подій дає підстави вважати, що у середньому вбитих і покалічених повстанців було понад 700. Щоб уникнути розголосу, військові викопали могили – майже 300 осіб поховали у зоні, решта – десь у степу.
Під час операції були заарештовані члени комісії та активні учасники виступу К. Кузнецов, Е. Слученков, Ю. Кнопмус, М. Шиманська, В. Іващенко, Г. Келлер (насправді це був теж українець, уродженець Львівщини, який діяв під псевдонімом), А. Авакян та інші, всього 36 осіб, які згодом проходили у справі. Крім цього, чекісти запроторили за ґрати 400 активних в’язнів, які брали участь в опорі радянським військам, перебували в складі служби безпеки, охороні табору та ін. Для переведення на Дальстрой та в Озерний табір було відібрано тисячу осіб (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих. У липні-серпні 1954 р. тривало розслідування причин виступу в Кенгірі. Суд над активістами Кенгірського повстання проходив з 21 липня до 8 серпня 1955 р. у Джезказгані.
Керівництво змушене було піти на деякі поступки й перегляд постулатів радянської репресивної системи. В усіх трьох подіях активну участь брали українські в’язні, колишні члени націоналістичного підпілля із Західної України, які, часто діючи в тіні, змогли об’єднати зусилля різних національних та етно-політичних груп заради розхитування радянської табірної системи. Ці повстання спричинили зміну політики й сприяли «відлизі». До остаточного розпаду СРСР залишалося понад 30 років. Але перший крок на цій дорозі зробили люди Кенгіру.
Степан ВАДЗЮК,
завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки, професор,
Наталія ВОЛОТОВСЬКА,
асистент