28 серпня виповнюється 60 років лікарю палати інтенсивної терапії кардіологічного відділення університетської лікарні Леоніду Садлію. Майже половину з них він рятує людей. Дякуючи його знанням і майстерності, тисячі людей, які стояли на краю безодні, повернулися до життя. Сьогодні Леонід Володимирович – гість нашого часопису.
– Леоніде Володимировичу, медицина стала вашим покликанням. Майбутню професію обирали самі чи за чиєюсь рекомендацією?
– Рішення стати лікарем прийняв самостійно, бо батьки жодного стосунку до медичного фаху не мали. Я народився на Зборівщині, у селищі Залізці. Мама працювала інженером-технологом, батько – директором харчового підприємства, певна річ, люди заклопотані та вічно зайняті. Отож мене довірили бабусі Олександрі Григорівні. Вона ж свою «методику виховання» добре знала – дотримувалася суворих релігійних канонів, високих моральних засад. У Хоросткові, мабуть, ще й досі її пам’ятають, а ще діда Андрія, на честь якого не одного хлопчика в місті назвали. Свою доньку я також назвав у пам’ять про найріднішу людину – Олександрою.
З раннього дитинства бабуся навчала нас, що ряса священника та білий халат лікаря – то той одяг, який має стати символом нашого майбутнього фаху, інших професій вона чомусь не визнавала. Пригадую, брат хотів податися в міліцію, отож лише можете уявити її реакцію. Я ж вибрав медицину, за що вже нині, з погляду прожитих літ та професійного досвіду, надзвичайно вдячний своїй бабусі. Вона, як мовиться, у воду дивилася, бо зараз без білого халата я й справді не уявляю свого життя.
– Де розпочалися ваші перші трудові будні?
– Коли 1972 року я закінчив Тернопільський медичний інститут, то за призначенням мене скерували терапевтом до обласної фізіотерапевтичної лікарні в Микулинцях. Через три роки, закінчивши інтернатуру, прибув на нове місце праці – в палату інтенсивної терапії кардіологічного відділення обласної лікарні. Дмитро Михайлович Виштикалюк саме тоді набирав молоді кадри для роботи у ПІТі. Разом зі мною прийшли Андрій Підгурський, Павло Мельник, ми й донині в одній команді, наш колективний стаж уже поза сотню років сягнув. Узагалі ж більшість наших лікарів – це учні Дмитра Михайловича. Ми вважаємо його світочем кардіології в нашому краї, бо він провів першу дефібриляцію серця, а ще – створив наш колектив, який і нині працює як один організм.
– Ви рятуєте людей, які балансують між життям і смертю. Чи були випадки, коли відчували, що втручається Божа сила й чи вірите в це?
– Звісно, вірю. І нині в пам’яті випадок, коли я ще стажувався. Тоді доправили до нас 42-річну мою краянку в дуже важкому стані, понад 40 разів вона перебувала у стані клінічної смерті, здається, людський організм витерпіти таке не в змозі. Чергував тоді Ярослав Олександрович Потіха, він лише за 12 годин оживляв її понад 18 разів, так часто жінка втрачала свідомість. Але з Божою поміччю вижила та після цього прожила ще 10 років.
Найважче у нашій роботі – це лікування хворих з хронічною серцевою недостатністю. Це – пацієнти, стан яких і в них, і в родичів часто викликає відчуття безпорадності, розпачу. Але поволі, крок за кроком, з Божою поміччю ми долаємо всі перешкоди, як було з одним недужим, якого ми вивели з кардіогенного шоку з допомогою ретрохронізаційної електрокардіостимуляції. Але чоловік не цінував життя, продовжував палити, вживати алкоголь і через два роки покинув цей світ. Отож завжди наголошую, що порятунок потопельника – справа рук самого потопельника, тобто, якщо людина буде вести здоровий спосіб життя, дотримуватися рекомендацій лікарів, то збереже у силі свій життєвий двигун.
Тішить, ясна річ, й те, що в лікарню нині прийшли сучасні технології, які допомагають нам, кардіологам, рятувати хворі серця. Як і наші колеги із сусідніх областей, ми тепер широко застосовуємо сучасні ендоваскулярні методи. Вони приходять на допомогу тоді, коли всі терапевтичні методики себе вичерпали. Ендоваскулярна хірургія – це так звані операції без розрізу, в яких застосовують сучасні катетерні технології. Вони дозволяють надзвичайно швидко та з найменшими ризиками провести втручання. В університетській лікарні ці методики активно використовують, а кардіологічна допомога мешканцям краю значно зросла, надають її тепер за європейськими стандартами.
– Вчений і мислитель ХVІ століття Парацельс стверджував, що сила лікаря – в його серці. Ви як вважаєте?
– Гадаю, що без відданості професії та самопожертви справжнього лікаря не буває.
– Що скажете про своє 60-річчя?
– Дякую Богу за прожиті роки.
– Найприємніші миттєвості у житті?
– Коли донька та син подарували мені внуків.
– У вашому житті було чимало різних подарунків. Який найпам’ятніший?
– Електронний годинник, який батько подарував мені на шістнадцятиліття.
– Якби Вам запропонували щось змінити у своєму житті, що це було б?
– Я залишив би все, як є.
– Ваше життєве кредо?
– Бути чесним із самим собою та людьми.
– За що вдячні долі?
– За все, що маю в житті, – улюблену професію, чудову дружину, доньку Олександру, вона також кардіолог, сина Георгія, внуків.
– Що приносить найбільше радості в житті?
– Спілкування з онуками. У мене їх троє. Вадим та Вікторія – це діти доньки, а внучка Тетянка – донька сина. Люблю їх безмежно.
– Улюблене заняття?
– Це – читання документально-історичної, мемуарної літератури. Цікаво відстежувати ті невеликі відсотки істини на скрижалях світової історії. Люблю мандри, особливо старовинними вуличками Львова, Кракова, Санкт-Петербурга, Стамбула, де відчувається відлуння минувшини, потужна енергетика тих місць. А ще захоплююся футболом, вболіваю за київське «Динамо» та із задоволенням спостерігаю за грою у хокей.
– Що найбільше цінуєте в людях?
– Здатність творити добро, бо чим більше добра віддає душа, тим затишніше їй у цьому світі.
– А у жінках?
– Поєднання внутрішньої та зовнішньої краси.
– Ваш улюблений тост.
– За любов!
Лариса ЛУКАЩУК