Філігранна майстерність, холодний розум, виваженість та неабиякий запал до нових знань, – основні «кити» хірургії. У цьому переконаний лікар-інтерн Любомир Данилюк. Він початківець у цій царині, але до справи береться з величезним ентузіазмом.
– Хірург – це лише інструмент у руках Господа, – переконаний Любомир. – Тому розумію, яку відповідальність покладено на мої плечі. Поки що асистую на операціях, але ловлю кожен порух скальпелем старших хірургів. Дуже добре, що у відділенні загальної хірургії колеги діляться досвідом, навчають і пояснюють на своєму прикладі. Особливо хочу подякувати завідувачу відділення Олегові Михайловичу Гусаку. Він мій перший порадник і наставник. Кожна операція для мене – екзамен, адже теорія й практика часто кардинально різняться. Однакові випадки у лікарні, які були б описані в підручнику, – рідкість. Тому щоразу новий пацієнт – окрема історія, слід ретельно кожен випадок вивчати.
Про те, що своє майбутнє пов’яже з медициною, Любомир ще знав зі шкільної парти. Проте батьки спочатку не поділяли таке бажання сина. Вони сподівалися, що він продовжить династію й стане вчителем, як вони.
– Мама потай сподівалася, що якщо не стану вчителем, то бодай кібернетиком, – згадує Любомир Данилюк. – Проте, побачивши мою рішучість, перечити не стала. Батько попереджав, що прирікаю себе на нелегкий хліб, але я твердо відав: медицина – моє. Легких шляхів ніколи не обирав, тому й тут знав, що впораюся.
Любомир подав документи одразу в чотири виші, в три медичні університети він потрапив на державну форму навчання. З-поміж Львова, Івано-Франківська та Тернополя, я обрав ТДМУ. Сам він родом із Заліщицького району. Втім, часто навідувати батьків не вдається, чи не весь час проводить у лікарні. «Тато й мама мене розуміють, – ділиться думками лікар-інтерн. – Зараз дуже важливий період у моєму житті, я лише починаю, тож здобуті тепер знання та навички – безцінні.
Перших пацієнтів Любомир пам’ятає й досі. З особливим теплом згадує літню жінку.
– Її енергії можна було позаздрити, – усміхаючись продовжує розповідь. – Спершу бабуся сказала, що їй трішки за 80, при реєстрації з’ясувалося, що 90, а зі слів дітей онуків, – 90 з хвостиком, бо свідоцтво про народження отримала аж через два роки. Літня пацієнтка скаржилася на біль у паховій ділянці. У неї ми діагностували защемлену килу. Протипоказів до оперативного втручання не було, то все минуло успішно. Через кілька днів пацієнтка звелася на ноги та тішила всіх своїм позитивним настроєм. Її хотілося ставити у приклад іншим, як потрібно любити життя. Половину нашого відділення – це хворі з проктологічними хворобами. Часто оперуємо з приводу кишкової непрохідності, первинно виявляємо пухлини товстого кишківника. Одного разу, пригадую, молодого чоловіка, якого оперували через кишкову непрохідність. У нього виявилася аномалія товстого кишківника. Сигмоподібна кишка – велетенських розмірів. Мало хто зі старших лікарів бачив таке.
«Хірургія – доволі нелегка й якщо обрав її, готуйся присвятити їй усе своє життя», – саме такі настанови Любомирові постійно давали старші колеги. Ще зі студентської лави він ходив на чергування до лікарні, аби здобути практичні навички. Хотів побачити хірургію зсередини, а не зі сторінок підручника.
– Студентські роки згадую з особливим трепетом, це найкращий час у моєму житті, – зізнається Любомир. – Численні нічні чергування, поїздки на наукові конференції – неоціненний досвід. Хірургічні шви нас, студентів, вчили відточувати на свинячих органах. Удома навіть вчився шити на подушках. Зараз я лише асистую, але маю нагоду побачити, як усе відбувається на практиці.
Наполегливість і старанність у навчанні принесли свої плоди. Любомир закінчив університет з відзнакою.
– Склав останній державний іспит на «відмінно», виходжу з аудиторії з полегшенням, щасливий, а тут раптово моїй знайомій стає погано. В коридорі вона непритомніє, – згадує Любомир, – гаяти не можна було ні хвилини, кинувся надавати першу медичну допомогу. Дівчину вдалося привести до тями. Негайно викликав швидку, бо один бік у неї паралізувало. Згодом з’ясувалося, що вона не склала екзамен і її відрахували з університету, на тлі сильного стресу короткотривало порушився мозковий кровообіг і це призвело до втрати свідомості. У лікарні їй допомогли. Восени вона поновилася в університеті.
Любомир Данилюк твердить, що хірургія – непередбачувана. «Буває, готуєшся до одного, а за операційним столом виявляється цілком інше чи поєднана патологія, – продовжує розповідь. – В університетській лікарні великий потік пацієнтів. До нас привозять недужих з усієї області. Кожному намагаємося допомогти. Для мене найкращий подарунок, коли приходиш до палати після операції, пацієнт усміхається, дякує, що все найгірше позаду. Хочеться через вашу газету звернутися до всіх людей, щоб вони з великою увагою, повагою та відповідальністю ставилися до власного здоров’я.
І радить обов’язково проходити періодично профілактичні медичні огляди. Вчитися відвідувати лікаря ще здоровими, аби запобігти виникненню хвороб. Намагатися максимально наблизитися до здорового способу життя. Вчасно звертатися за медичною допомогою, дотримуватися порад і приписів лікаря. Не займатися самолікуванням, діючи на власний розсуд чи слідуючи порадам людей, які не є фахівцями в сфері охорони здоров’я.
У новому році лікар-інтерн Любомир Данилюк волів би, щоб було побільше здорових пацієнтів, аби люди менше хворіли й шанували себе. Собі ж бажає наснаги, витримки й сили духу, удосконалення професійних навичок.
Мар’яна СУСІДКО