Про таких, як Матвій Хренов, кажуть: «Людина, яка створила себе сама». І це не є перебільшенням, бо вже з першої хвилини нашої розмови відчула, наскільки потужним є його внутрішня мотивація, а ще прагнення змінити нашу вітчизняну медицину. Його сміливо можна назвати «медичним менеджером» нової доби, бо проєкти, які він започаткував, ефективно працюють, а сміливі та амбітні плани втілюються в життя. Спробуємо познайомитися ближче?
– Ви – представник медичної родини, отож проблем з вибором професії не було?
– Спадкоємність – дуже важлива річ, особливо в професійному сенсі. Мої батьки й справді лікарі, й цим можна пояснити мою прихильність до цієї професії. Хоча в дитинстві я, напевне, як усі діти, спочатку хотів бути істориком, потім письменником, а коли настав час вступати, то все-таки обрав медицину й, зокрема, Тернопільський національний медичний університет. Батько щодо мого вибору, завжди любив пожартувати, що в медицині море професій, отож можеш вибирати будь-яку. Але в жодному випадку мене не змушував, навпаки, допоміг визначитися, тому дуже радий, що саме так склалося. Щоправда, після завершення навчання, під час інтернатури, яку проходив з радіології, я одночасно ще й навчався в магістратурі Києво-Могилянської академії зі спеціальності «управління охорони здоров’я».
– Чому обрали для здобуття професії саме ТНМУ. Чи згадуєте зараз роки навчання, улюблені предмети, викладачів? Як спеціалізацію обирали?
– ТНМУ обрав тому, що тут навчався мій батько, до слова, торік він відзначив 50 років з дня закінчення альма-матер і приїздив до Тернополя на традиційну зустріч випускників. Я ж вступив з першої спроби. Навчався в Малій академії наук і здобув там перемогу на всеукраїнському етапі, тому конкурсні випробування проходив за співбесідою. Це був 2000 рік, прихід нового тисячоліття, отож цю дату пам’ятаю дуже добре, як і цей чудовий відрізок свого життя. З цього приводу пригадалися слова моєї колишньої викладачки, професорки Марії Романівни Хари. Якось вона мовила, що «студентські роки вам запам’ятаються не лише лекціями та практичними заняттями, але насамперед тим, наскільки активними будете у громадському житті». І це правда. Я був таким «активістом» – грав у КВК, став капітаном університетської команди, кілька разів ми навіть отримували перемоги. Брав участь в організації вечорів, особливо чомусь запам’ятався з мікробіології, а останні роки навчання був головою студентської ради курсу, представником студентства в деканаті. Тому згадати є що. Хочу зауважити, що така активність поза навчальним процесом, окрім морального задоволення, додає ще й багато інших позитивів – це і вміння налагоджувати контакти, спілкуватися з людьми, що дуже важливо для лікаря. Те, чого навчають на заняттях, безсумнівно, важливо й необхідно, але це суто технічний бік у здобутті медичної професії, а от, власне, комунікативних навичок, спілкування та взаємодії з людьми, розвитку емпатії можна навчитися лише в такий спосіб. Ще в університеті завдяки громадській роботі я отримав уміння управляти, і це дуже згодилося, коли мене в доволі молодому віці призначали на керівні посади. Тому в моєму випадку цей досвід, який здобув у студентські роки, став у нагоді. Щодо самого поняття «керівництва людьми», то не подумайте, що це означає віддавати накази. Йдеться про вміння мотивувати, спонукати до дії, використовувати різні інструменти переконання, те, чого ще так не вистачає нашій охороні здоров’я.
– Де розпочинали свій професійний шлях?
– У своєму рідному місті Житомир, де я народився, навчався у школі й повернувся вже після закінчення інтернатури. Працював лікарем-радіологом у відділенні променевої діагностики КУ «Центральна міська лікарня № 1». Мене одразу ж призначили в.о. завідувачем відділення, яке було невелике, лише кілька осіб. На цій посаді перебував сім років. А згодом розпочав власну справу, хоча в той час про медичний бізнес, як це нині звучить, й не гадав. У мене виникли проблеми з хребтом, і я шукав спеціаліста-вертебролога, бо ніяк не міг отримати довготривалий ефект від лікування. Натомість, як відаєте, створив клініку вертебрології. Це були важкі для започаткування власної справи часи, тільки взяв обладнання у лізинг, аж тут розпочалася Революція Гідності, я подався підтримувати однодумців на Майдан, після революції була сильна девальвація гривні, тому не просто все складалося. Втім, мені вдалося вистояти й не втратити бізнес. Ще трішки часу поєднував власну справу з роботою в лікарні, але згодом її залишив, бо ж неможливо, як кажуть, одночасно сидіти в двох кріслах. Звісно, щодо управління, ведення власної справи знань бракувало, тому вступив до Львівської бізнес-школи на курс «Управління малим і середнім бізнесом». Не вдаватимуся в подробиці, але через півтора року в мене з’явилися бізнес-партнери, налагодилися стосунки з іншими бізнес-структурами й невеличка клініка вертебрології переросла у багатопрофільний заклад – медичний центр «Відновлення», де наразі працює 50 фахівців різних медичних спеціальностей. У процесі розвитку до роботи в клініці долучилися мої друзі з Тернополя, випускники ТНМУ, дехто навіть й переїхав на постійне місце проживання до Житомира.
– Чула, що ви навіть встигли у мерії Житомира попрацювати….
– Був такий факт у моїй біографії. Після того, як «запустив» власну справу й отримав непогані результати, вирішив спробувати інший напрям діяльності, тим більше, пройшов школу мерів, де багато чому навчився. 2015 року мені запропонували зайняти крісло заступника міського голови з гуманітарних питань, й, зокрема, сфери охорони здоров’я. Ми багато добрих справ у той час зробили, наприклад, переоснастили приймальні покої в лікарнях, скоротили час перебування в них майже вдвічі. Тоді про «емердженсі депатмент», які нині будують по всій країні, ніхто й не чув, тому Житомир став першим містом, яке досягло таких змін. Ще до початку загальноукраїнської реформи ми розпочали її на місцевому рівні – маю на увазі створення амбулаторій сімейної медицини. Провели певні реформи у стоматологічній сфері. Більшість проєктів мали успіх, хоча на деякі й не вистачало грошей, траплялися випадки невиплати заробітної платні через дірки в бюджеті, і це також була велика проблема, яку доводилося розв’язувати.
До слова, були спроби в ті часи розпочати ще кілька власних бізнесів, але всі вони зазнали фіаско, можливо тому, що не пов’язані з медициною. Щоправда, я не засмучуюся з цього приводу, бо життя – це злети й падіння, й потрібно розуміти, що не завжди буде так, як «намалював» у своїй уяві. Краще використовувати власний досвід у наступних справах, не засмучуватися та йти далі, пробувати, створювати, діяти. Я не знаю людей, у яких би все склалося з першої спроби, чи хтось мав такий миттєвий успіх.
– Далі ваша кар’єра лише набрала стрімких обертів….
– Ви, напевне, маєте на увазі посаду, коли 2018 року мене запросили радником міністра охорони здоров’я. Чому обрали саме мене? Можливо, через те, що мав досвід адміністрування та певне розуміння того, як саме медична реформа повинна зреалізовуватися на регіональному рівні. По суті, я став «головним адвокатом» органів місцевого самоврядування й лікарень у часи втілення реформи. Чомусь у цьому контексті пригадався один епізод з наших регіональних візитів з командою Національної служби здоров’я, коли я приїхав до Тернополя та мав доповідь перед головними лікарями області в лекційній залі Тернопільської психоневрологічної лікарні. Мене представили як випускника ТНМУ, а після виступу вся аудиторія зааплодувала й це було так зворушливо, тепло та надзвичайно приємно.
– Розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність в українсько-швейцарському проєкті «Розвиток медичної освіти», в якому бере участь і наш університет.
– Мене запросили як консультанта та співзасновника аналітично-навчальної організації «Український центр охорони здоров’я». Ми працюємо у сфері охорони здоров’я, проводимо аналітику різних форм, а також тренінги для управлінської ланки охорони здоров’я. І те, чим ми наразі займаємося в українсько-швейцарському проєкті, є одним з прикладів нашої діяльності. Так ось на одній із стратегічних сесій проєкту запропонував два напрямки його реалізації. Перший – стосується розвитку вищих навчальних медичних закладів і пілотних ЗВО. Для їх адміністрування я запропонував навчальний управлінський курс, який ми розробили спеціально для проєкту, називаю його «курс стратегічного менеджменту». Це доволі спрощений варіант, але достатній для управлінців у медичних вишах. Ми вирішили розпочати зі стратегічного розвитку, аби можна було визначити стратегічні напрямки університету, після цього розпочнемо проєктний менеджмент, коли ідеї можна вже «розкласти» на етапи, завдання й моменти, які потрібно реалізовувати. І останній етап – це комунікація проєкту, бо якщо насправді немає продуктивної комунікації, то про ініціативу може ніхто ніколи й не дізнатися. У такий спосіб я координую цей напрямок, працюємо з медичними університетами. Другий керунок розробили для медичних сестер, він називається «Медична сестра з розширеними повноваженнями». Проаналізувавши нормативну базу, з’ясувалося, що навіть у рамках існуючого законодавства медична сестра на первинній ланці може робити значно більше. Тим паче, що є медичні сестри, які хочуть отримати більше повноважень і розширити власні можливості для професійного зростання. Ми розробили навчальний курс та обрали для цього пілотні медичні заклади, з якими зараз цю програму втілюємо. До слова, з’явилися й медичні заклади, в яких медична сестра почала проводити самостійний долікарський прийом, і є навіть результати. В одній з амбулаторій сімейної практики Чорткова медична сестра під час проведення ЕКГ провела скринінг запису й коли побачила, що в людини кардіологічні проблеми, викликала лікаря та пацієнтові вчасно надали медичну допомогу. Є багато інших позитивних випадків, тому нас це мотивує та тішить. У рамках здобутого досвіду надаватимемо рекомендації, в який спосіб це можна впроваджувати також в інших закладах.
– На вашу думку, що дають такі програми для медичних університетів та охорони здоров’я України загалом?
– Такі проєкти відкрили великі можливості для університетів, які можуть отримати нові знання та ними ефективно користуватися. Поза сумнівом, проєкт дає можливості для розвитку, зважаючи на те, що виші нині перебувають у доволі конкурентному середовищі, особливо в Західній Україні, де чи не в кожному обласному центрі свій медуніверситет. Отож питання стратегії розвитку надзвичайно важливі, аби не лише утримувати, але й нарощувати та збільшувати свої можливості. Взагалі ж підготовка висококласного фахівця – це велика місія для університетів, бо від того, як вони його підготують, залежить, якого «на виході» лікаря матимемо. Дуже важливо, щоб студенти отримували не тільки медичні знання, але й уміння спілкуватися, комунікувати, працювати в командах, використовувати інші знання. Найголовнішим є формування постаті лікаря, насамперед його особистісних якостей, ставлення до пацієнта. Співчуття, увага, щире бажання допомогти – це ті риси, які потрібно розвивати та які є основою мистецтва лікування. Це той фундамент, на якому має міцно триматися вся наша охорона здоров’я.
Лариса ЛУКАЩУК