Тернополянка Надія Бенькалович – колишня пацієнтка університетської лікарні. Кілька років тому лікарі поставили їй діагноз «множинна мієлома». Однак жінка не зламалася й навчилася жити зі недугою. Надія дотепер вдячна своєму лікуючому лікарю Ренаті Йосипівні Вибираній.
– Спершу, коли чуєш діагноз, земля наче йде з-під ніг, – каже Надія. – Тому дуже важливо потрапити до чуйного та доброго лікаря, який знає не лише як діяти в цій ситуації, а вміє підтримати та заспокоїти. Мені в цьому пощастило. Рената Йосипівна вміє знайти до кожного особливий підхід.
– Надю, як дізналися про те, що хвора?
– Це було в лютому п’ять років тому. Я, чоловік і діти захворіли на грип, але коли у них недуга відступила, то мені з кожним днем гіршало: температура не спадала, ноги були «ватяними». Вирішила пройти обстеження. Комп’ютерна томограма показала, що в кістках є утворення, один хребець хвороба знищила цілком і пошкоджений був ще один. Коли здала аналізи, з’ясувалося, що є серйозна проблема з кров’ю.
– Більшість людей у такому випадку впадають у відчай. Що допомогло не зламатися?
– Звичайно, мені було погано, сама лише думка про хворобу крові в реаліях України викликала жах. Так і закрутилося: лікарня, «хімія», пункція – ці слова від того дня окреслювали моє життя, а до того вони були невідомими для мене. Якось зателефонувала знайомій, яка багато років працює в онкодиспансері, й поділилася своїм горем. «І що збираєшся робити?», – запитала вона мене.
«Хіба в мене є вихід? Трохи проридала, та й треба лікуватися», відповіла їй. Вона мене заспокоїла: «Тоді до справи! Не кисни».
Я ніби отверезіла. Наступного ранку прийшла до лікарні з яскраво нафарбованими губами. Починати боротьбу треба було з високо піднятою головою. Ламатися й не мала наміру. За природою я – борець, хоча й ледачий (усміхається – авт.). Якщо ж серйозно, то мене тримала думка, що є діти, чоловік, батьки, тож мусила щось з цим робити, бо мала відповідальність перед рідними. Та й умирати якось зовсім не хотілося, хоча інтернет «відводив» мені лише 17 місяців життя без лікування, адже мені ставили вже третю стадію. Тримала також віра в Бога. Мала власний досвід того, як Бог допомагає у скрутних ситуаціях, тому молилася. Дуже часто ходила до сповіді, приймала Святе Причастя, приступала до Єлеопомазання, розмовляла зі священиками. Розмову з одним священнослужителем пам’ятаю донині. Його слова «вели» мене впродовж двох років боротьби із хворобою. Я лише з часом збагнула, яку неоціненну пораду на все життя дав мені тоді панотець.
Пригадую, священик запитав: «А якщо Бог захоче забрати тебе до Себе, що будеш робити?» Я стерпла: «Як забрати? В мене ж двоє малих дітей». «Ти відмовишся?», – продовжував отець. Мовчала, бо горло до болю стискали сльози. Тоді я хотіла втекти від цієї неприємної страшної розмови, від думок, які щодня відганяла від себе, у що не хотіла вірити, про що навіть не хотіла згадувати. «Доведеться вмирати», – витисла з себе, намагаючись навіть посміхнутися. «То прийми волю Господа й у всьому покладайся на Бога. У молитвах проси, щоб усе, що відбувається з тобою, було за волею Бога», – сказав він. Зізнаюсь, це була найстрашніша розмова зі священиком. І лише через певний час збагнула, як багато панотець тоді сказав мені. Я молилася щоденно й багато. Навчилася молитись на вервиці, бо до того просто відмовляла всі молитви, які знала. Тепер же все систематизувала. Ми всією сім’єю мовили акафіст до Всецариці. Це – образ Божої Матері, до нього моляться, просячи про зцілення у найважчих хворобах. Було так, що вночі прокидалася й розуміла, що молюся. Дуже багато людей також молилися за моє одужання, це – неоціненно. Гадаю, це Бог дав мені силу, дозволив сприйняти свою хворобу як випробування, як можливість зрозуміти якісь важливі речі. Найперше те, що Він не десь далеко на небі та Йому немає справи до мене. Він зі мною кожної миті, треба лише цього хотіти й вірити в це. Бог турбується про мене завжди. Саме Бог допоміг мені одужати: Він посилав мені людей, які допомагали фінансово, давали житло, коли я була в Італії, возили, перекладали, допомагали спілкуватися з лікарями.
– Найболючіше переживають недугу рідні та близькі, інколи, відчуваючи своє безсилля, відвертаються…
– Мені пощастило з рідними, з чоловіком. Знала, що маю надійний тил, є кому наглянути за дітьми. Мама давала раду, хоча їй було дуже важко. Володимир увесь час був, по суті, поруч, підтримував, часом слухав моє ниття, готував їсти, коли не можна було користуватися контактними лінзами, щоб у очі не потрапила інфекція, читав мені книги. Ми об’їздили та обходили майже всі визначні місця Риму, побували на Великодній відправі у Ватикані. Завжди жартома кажу чоловікові: «Дякуй мені. Якби не я, то ти б і в Римі не був, і Папи Римського не бачив би».
– Тепер, коли найважче залишилося позаду, про що мріється?
– Мрію, щоб усі рідні були здорові, щоб нарешті щось змінилося в нашій країні у сфері медицини. Щоб ми перестали збирати гроші онкохворим, бо серце розривається, коли бачиш хвору дитину й знаєш, що їй доведеться пережити, якщо, звісно, люди будуть добрі та назбирають грошей. Щоб мали не лише обов’язки, а й права – і не ілюзорні, а реальні.
– Може з’явилося нове захоплення?
– Так, наразі займаюся випіканням тортів. Пекти навчилася, коли сиділа в декреті з першою дитиною. Тепер же повернулася до свого захоплення. Тим більше, що солодке люблять мої діти. Відтак стараюся тішити їх своїми кулінарними витворами. Добре, що є інтернет, де можна підглянути цікавий рецепт чи почерпнути нову ідею.
– Побажання тим, хто опинився у схожій ситуації?
– Основне – вірити, молитися й покладатися на волю Господа. А ще робити від себе все можливе – лікуватися, не довіряти шарлатанам, які обіцяють миттєве зцілення, а довіряти людям, не боятися просити про допомогу та приймати її. Раджу всім жити зараз цієї хвилини, не відкладати життя на завтра, бо завтра може вже й не бути. Дякую усім, хто допоміг мені фінансово боротися з недугою. Кожна гривня була для мене неоціненною. І це – не гарні слова, а щира правда. І нехай Господь віддячить усім устократ!
Мар’яна СУСІДКО