«– Дефібрилятор.
– Розряд.
– Масаж.
– Адреналін.
– Ще розряд, продовжуємо реанімацію».
Ні, то не сцена з фільму «Швидка допомога», а звичні будні підрозділу інтенсивної терапії кардіологічного відділення університетської лікарні. Це і є місце роботи лікарки-кардіологині Надії Ковбаси. З розмаїття лікарських спеціальностей вона обрала саме цей фах, і саме це відділення, де кожен рік йде за два.
– Надіє, де ви виросли, коли і чому усвідомили, що медицина вам найбільше до душі?
– Народилася та мешкаю в Тернополі, тут закінчила школу № 24, до слова, із золотою медаллю та вирішила вступати на медичний факультет ТНМУ. Професія батьків далека від сфери охорони здоров’я, мама все життя пропрацювала головним бухгалтером, а батько – будівельник. Брат на три роки молодший від мене й навчається в аспірантурі в педагогічному університеті. В школі любила і точні науки, і гуманітарний напрямок. Тому подавала документи і на біологічний факультет, і на фармацевтичний, але все-таки зупинилася на медичному. Саме такому вибору, гадаю, посприяли мої відвідини анатомічного музею нашого університету. Студенти-медики, які були в нашій школі на практиці, якось вирішили показати нам експонати цього музею та зорганізували екскурсію, а проводив її мій майбутній викладач, професор ТНМУ Ярослав Іванович Федонюк. Не знаю, як іншим учням, але мені було дуже цікаво: вперше побачила великі полиці, на яких людські органи, анатомічні матеріали, що «плавали « у формаліні. Розповідь професора надзвичайно захопила, та й сама незвична атмосфера, очевидно, зачепила якісь невидимі ниточки моєї свідомості.
Уже коли навчалася в медичному університеті, то радше пов’язувала своє майбутнє з медичною наукою, практика в ті часи мене не дуже приваблювала, особливо на перших курсах, подобалася анатомія, гістологія, фізіологія.
– Ваші перші лікарські університети минули в університетській лікарні – тут ви проходили інтернатуру, навчалися в клінічній ординатурі, а наразі працюєте в ПІТі. Що вплинуло на вибір спеціалізації?
– На третьому курсі ми почали вивчати пропедевтику внутрішніх хвороб. Інтерпретація кардіограми, яка є для багатьох студентів каменем спотикання, мені підкорилася. Подобалося опрацьовувати та аналізувати ЕКГ. Розшифровувати гемодинаміку за набутих, вроджених вад серця мені легко вдавалося. На п’ятому курсі записалася в гурток, який вела доцентка ТНМУ Таміла Олексіївна Паламар. Вона демонструвала нам клінічні випадки, пацієнтів, і це викликало в мене неабиякий професійний інтерес. На шостому курсі в нас були заняття на кафедрі невідкладних станів і медицини катастроф і це, очевидно, теж знаковий момент у моєму житті, бо я познайомилася з доценткою Оксаною Леонідівною Сидоренко, яка є чудовим викладачем і клініцистом. Згодом вона стала моїм куратором з наукової роботи, науковим керівником під час інтернатури, магістратури, зрештою, наставником і в практичній роботі. Вона просто вдихнула в мене любов до цієї спеціальності, власним прикладом довівши якою цікавою та потрібною людям може бути кардіологія. Я отримала спеціальність, яка мені до душі, працюю в чудовому колективі, а поруч кваліфіковані старші колеги.
Хочу подякувати й лікарям практичної медицини, особливо кардіологу ПІТу Леонідові Володимировичу Садлію, який має великий досвід у медицині невідкладних станів, і він акцентував увагу саме на тих моментах, які траплялися в його практиці. Багато важливого почерпнула під час ординатури, професорських обходів, де «розкладають» кожну ситуацію по поличках. А ще добре відшліфовує знання робота зі студентами. В клініці під час практики можна отримати чимало знань, яких жодна теорія не дасть, це ті організаційні нюанси, які важливі в лікувальному процесі.
– Розкажіть про найпам’ятніших хворих?
– Коли тобі вдається врятувати життя в прямому сенсі цього слова, то пам’ятаєш і хворого, і ті миті його повернення, які важко забути. В мене було два таких екстремальних випадки. Перший, коли я щойно розпочала свою самостійну роботу й ще не мала особистого досвіду. Саме в останні хвилини мого чергування в ПІТі якось мене викликали в кардіологічне відділення до чоловіка, якому стало зле, артеріальний тиск різко впав і він практично втратив свідомість вже коли його везли на ношах до палати реанімації. В пацієнта була тотальна серцева недостатність на тлі якої відстежувалися зриви серцевого ритму. Але встигли реанімувати, «віддефібрилювали», відновили синусовий ритм і, по суті, врятували людині життя. Хоча згодом знову трапилося ще кілька подібних епізодів, але тоді вже хворому імплантували кардіовертер-дефібрилятор і в такий спосіб знову повернули до життя.
Через три місяці трапився ще один доволі складний випадок у хворого з пухлиною мозку. Його родичі не погоджувалися на встановлення еклектрокардіостимулятора. Наступного дня було погоджено пацієнта виписувати з кардіологічного відділення додому, але трапилося непередбачене – людина втратила свідомість, наступила клінічна смерть, але ми успішно його реанімували.
– Що надихає в цій роботі?
– Звичайно, врятовані та вилікувані пацієнти. Коли ти бачиш хворого вперше, то можеш навіть за зовнішнім виглядом оцінити його стан – вигляд обличчя, склери очей, колір шкіри та багато інших ознак вказують на якусь патологію. І коли ти кажеш людині, що у вас може бути певна хвороба, то вона, звісно, здивована, бо навіть не здогадувалася, що у тебе такий «талант». Щоправда, все це здобувається роками практикування, та хоча я тільки на початку цього шляху, але це моя дорога, і я тішуся, що знайшла себе власне у цій професії. Багато з цих знань є дуже цінними, а іноді й вирішальними, особливо коли трапляється критичний випадок, і ти сам повинен приймати рішення. Це дуже відповідальна місія, коли на тебе покладена роль рятівника, посередника – між життям і смертю, де не видно чіткої межі, але ти своїми діями маєш все зробити для того, щоб повернути людину до життя.
– Під час епідемії роботи додалося?
– Пандемія Govid-19, певна річ, додала й нам прикрощів. Чи не кожного тижня доправляють пацієнтів або з підозрою або ж з виявленою коронавірусною хворобою. Трапляється, що швидка привозить нам людину, в якої біль за грудиною, бо так проявляється інфаркт міокарда, а насправді це так коронавірусна пневмонія дає про себе знати. Тому нам часто доводиться диференціювати, чи то гострий коронарний синдром, чи ж коронавірусна пневмонія та виражений токсикаційний синдром на тлі Govid-19. Дуже часто під час коронавірусної хвороби, яка розвивається на тлі пневмонії, виникають тромбози, зокрема, може трапитися тромбоемболія легеневої артерії, гострий тромбоз вен нижніх кінцівок, інфаркти, й це також наша зона діяльності. Пригадую одну пацієнтку, яка мала коронавірусну хворобу, до речі, з негативним ПЛР-тестом, у неї діагностували виражену коронавірусну пневмонію й тромбоемболію легеневої артерії. Часто також трапляється, вже як ускладнення коронавірусної хвороби, те, що нині називають постковідний синдром. Це – гострі міокардити, коли на тлі вірусної інфекції стається автоімунне та вірусне пошкодження кардіоміоцитів серця, виникає запалення в міокарді, розширюється камера й розвивається серцева недостатність та аритмія. Ми вже лікували пацієнтів з міокардитами після перенесеного коронавірусу. Доволі часто доводиться стикатися з коронавірусною хворобою або вже з її наслідками, отож, як відаєте, й нас не минула ця біда. Пригадалося з цього приводу, як у грудні до нас потрапила жінка в дуже важкому стані з неконтрольованою артеріальною гіпертензією, також у неї була й супутня патологія – ниркова недостатність, цукровий діабет, на біду вона підхопила ще й коронавірус. Ми лікували неконтрольовану артеріальну гіпертензію й водночас проводили корекцію ниркової та дихальної недостатності.
Ситуація нині така, що і пацієнти, і медперсонал наражається та хворіє на СOVID-19. Всі гадають, що втрата нюху й смаку, кашель – головні симптом коронавірусної хвороби. Але ж і загальна слабкість, головний біль та біль у м’язах чи якісь токсикаційні прояви також можуть бути першими ознаками.
– Чим захоплюєтеся поза роботою?
– Вільного часу обмаль, але коли є вільна хвилина люблю читати. Книжка зі мною завжди поруч, хоча б раз чи два на тиждень, але кілька сторінок все одно мушу прочитати. Це пожива для мозку та душі, тому книжку завжди можна побачити на моєму робочому столі. Серед улюблених жанрів – фентезі, науково-популярна література, читаю не лише українських авторів, але й зарубіжних, скажімо, сучасних польських письменників. Один з найулюбленіших – Ірвінд Шоу таі його «Нічний адміністратор», обожнюю «12 стільців. Золоте теля» Ільфа й Петрова, серед фаворитів – «Степовий вовк» Германа Гассе. Я б радила, хто ще не читав, обов’язково перечитати ці твори, з відчуттям насолоди та смакування кожним словом. Полюбляю також літературу на медичну тематику, скажімо, книги відомого кардіохірурга Миколи Амосова. Роман кардіохірурга Клода Бернара «Небажаний елемент» дуже захопливий, його автор працював у ПАР і розповідає про власну кардіохірургічну практику й період апартеїду в цій країні. Захоплююся мандрами, побувала в Чехії, Угорщині, Німеччині, Польщі. Люблю бувати у визначних місцях цих держав, особливо приваблюють музеї, картинні галереї, для мене надзвичайно цікаво споглядати картини відомих художників в оригіналі, як-от полотна Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Пабло Пікассо. Вдалося побувати в Дрезденській картинній галереї, в галереї Альбертіна у Відні, словами не вимовити ті почуття та емоції, які викликає художнє мистецтво.
– Ваш улюблений вислів?
– «Не опускати руки». В нашій справі це золоті слова, бо інколи здається, що зробили все можливе й неможливе, а результату немає, тоді на поміч приходить ці три чарівні слова, і ти починаєш усе спочатку. Заради життя…
Лариса ЛУКАЩУК