Наталя Роговська успішно завершила навчання в Тернопільському національному медичному університеті імені Івана Горбачевського, наразі вона лікар-інтерн й проходить інтернатуру на базі університетської лікарні. Каже, що медицину обрала за покликом душі, а визначитися зі спеціалізацією допомогли кваліфіковані наставники.
– Наталю, чому вирішили пов’язати своє життя з медициною. Як прийшло це рішення?
– Не буду лукавити, але цю ідею мені підказали батьки, вони – бухгалтери за фахом, але вважають, що немає на землі професії благороднішої, ніж лікарська. Я за це їм лише вдячна. Вважаю, що збоку видніше, які нахили в їхньої дитини, чим вона цікавиться, що її захоплює, які в неї особисті якості та де їх можна застосувати. Виходячи з цих міркувань, й вималювався певний напрямок наших пошуків, бо, погодьтеся, в юному віці доволі складно самостійно приймати рішення. Допомога рідних у цьому випадку, як на мене, є дуже важливою. Пригадую, коли була у старших класах, то захоплювали іноземні мови, навіть перекладачем хотіла стати, але ця ідея виявилася швидкоплинною. Порада батьків взяла гору, бо мала ще й «наочне» підтвердження. Мій двоюрідний брат в ті часи саме навчався в інтернатурі й коли приходив з лікарні, то так палко розповідав про цікаві випадки, як когось вдалося врятувати, а когось вилікувати, що й мене зацікавила ця професія. Знаковим моментом у виборі фаху стали відвідини у десятому класі інституту медсестринства ТНМУ. Можливо, це була щаслива випадковість. Або доля. Пригадую, як одного разу запросили нас, випускників 11 класу, на лекцію професора ТНМУ Арсена Арсеновича Гудими. Він розповідав, як надавати першу медичну допомогу, демонстрував свої дії на фантомах, нас навчали проводити серцево-легеневу реанімацію, внутрішньом’язеві ін’єкції. Мені дуже сподобалися такі заняття, можливо, це, й справді, мотивувало обрати саме медичний фах, тим більше, «підготовчий» етап я пройшла ще в школі на заняттях з цивільної оборони, де ми вивчали таку дисципліну, як «Медицина».
– Відповідально підійшовши до вибору місця навчання, ви віддали перевагу ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Не помилилися?
– За шість років навчання переконалася, що вчинила правильно. І вже зараз розумію, що ніким іншим, окрім лікаря, себе не уявляю. Ще до вступу чула багато позитивних відгуків від випускників ТНМУ, а нині висококваліфікованих лікарів. Дуже рада, що навчалася саме в тернопільському виші, де дають добрі знання. Особливо було цікаво на старших курсах, де вже нас долучали до роботи з пацієнтами, і ми могли відчути, власне, отой перший смак своєї майбутньої професії. Справжню ж причетність до лікарського фаху відчула вже в «інтернатурі», коли обсяг моїх повноважень, а відтак і можливостей значно зріс. Менше теорії та більше практики. Медицина – саме те, чим хочу займатися у власному житті.
– Як спало на думку стати нефрологом?
– Оскільки я обрала інтернатуру з терапії, то впродовж двох років буду на вишколах у кожному відділенні, а згодом обиратиму вузьку спеціалізацію. Наше навчання на заочному циклі інтернатури наразі відбувається на базі Тернопільської університетської лікарні. Під час вивчення суміжних спеціальностей ми побували й в інших профільних відділеннях цього лікувального закладу. Щодо бажання стати нефрологом, то поки що це моя мрія, але я до неї прокладаю шляхи. По суті, з торішнього серпня працюю на базі нефрологічного відділення університетської лікарні й, знаєте, чим більше часу тут проводжу, тим більше мені ця спеціалізація до душі. Спілкуюся з пацієнтами, розпитую їх про недуги, збираю анамнез, і така робота у «прямому контакті», власне й налаштовує на реальні цілі.
– Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від університетської лікарні та нефрологічного відділення зокрема.
– Ще коли я навчалася в університеті, то ми, звісна річ, бували на заняттях у різних лікувально-профілактичних закладах міста, але мені чомусь припала до душі саме університетська лікарня. Вже на останніх курсах зрозуміла, що саме тут хочу проходити інтернатуру. Коли ж розпочалася справжня практична діяльність і ми мали змогу зсередини побачити ритм життя всіх її відділень, то переді мною постав потужний медичний заклад. Тут надають високоспеціалізовану меддопомогу пацієнтам з розмаїтою складною патологією, діє сучасний кардіохірургічний центр. Я побувала на стажуванні ще й у кількох інших відділеннях. Але найбільше часу проводжу у нефрологічному підрозділі. Мені пощастило в тому, що моїм наставником тут стала його завідувачка, головна позаштатна експертка управління охорони здоров’я ОДА за спеціальністю «нефрологія» Галина Богданівна Симко. Галина Богданівна – чудовий фахівець своєї справи, саме вона стала моїм першим вчителем у практичній медицині. Навчила, як потрібно зорганізувати свою роботу з пацієнтом, а ще відкрила для мене світ нефрології. Це той напрямок терапії, в центрі якого перетинаються всі інші сфери медицини. Часто нефрологічні проблеми є наслідком інших недуг – цукрового діабету, системних захворювань сполучної тканини, ревматологічних захворювань, які своїми ускладненнями й провокують розвиток хронічної хвороби нирок. Ще коли навчалася в університеті, то бачила пацієнтів, які нехтували порадами чи настановами лікаря, невчасно зверталися за меддопомогою, що провокувало хворобу. Трапляється, що люди приходять на таких занедбаних стадіях, коли, на жаль, у більшості випадків виникає потреба в нирковозамісній терапії, тобто гемодіалізі. Завдання лікаря – розпізнати недугу, вчасно провести адекватне лікування, підбадьорити хворого. І всього цього мене вчить Галина Богданівна. Вона дуже добре вміє пояснити, як підійти до вибору методів терапії, чому саме таку, а не іншу тактику лікування слід обрати.
Недуги нирок часто супроводжуються депресією, розпачем, у який впадає людина, бо почути невтішний діагноз, це завжди стрес. Тому так важливо навчитися комунікації з пацієнтом, вмінню знайти хоча б якісь промінчики позитиву в, здавалося б, безвихідній ситуації. Досягнути цього комплаєнсу між лікарем і пацієнтом – це також одна з важливих ланок роботи. Дуже непросто сказати рідним хворого про фатальні наслідки нефрологічного захворювання, те, що їх рідної людини може не стати й для лікаря це також непроста місія. Тому досвід старших колег у такій ситуації допомагає та підказує, як правильно чинити.
– Які відчуття вдалося отримати від першого пролікованого вами пацієнта, чогось такого, що ви зробили самостійно?
– Зараз почуваюся значно впевненіше і серед колег, і пацієнтів, ніж раніше, в мене вже виробився свій алгоритм роботи, спілкування з недужим, приємно відчувати, що людина мене «чує» та довіряє як лікарю, дослухається до моїх порад. Галина Богданівна дозволяє оглядати всіх пацієнтів, проводити збір анамнезу, інтерпретацію результатів лабораторних та інструментальних досліджень. Так крок за кроком я освоюю цю спеціальність, обираю та зважую, як діяти в певній ситуації, оцінюю тактику лікування й , звісно, радію з того, що вже можу зробити самостійно. Це мої, хоча невеличкі, але досягнення. Проте вчитися ще є чому, попереду – багато роботи над собою. Освоїла оформлення документації, бо це також важлива ділянка лікарського ремесла.
– Чим захоплюєтеся поза навчанням, роботою?
– Люблю читати, слухати гарну мелодійну музику. Хоча більше часу приділяю науковій та медичній літературі, але для художньої хвильку завжди знайду. Серед моїх улюблених письменницьких творів – література психологічного спрямування, твори, які дають ґрунт для розмірковування, над життєвими ситуаціями, вчинками інших людей. Зараз читаю роман американської авторки Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Взагалі ж люблю твори, які читаються повільно, з насолодою кожним словом, такі, що змушують замислитися, повільно усвідомлюючи написане.
Захоплююся також мандрами, вважаю, що для подорожі не потрібно їхати за кордон та довго готуватися, бо й в Україні є багато чудових місцин. Ми з одногрупницею частенько полюбляємо навідуватися до сусіднього Львова. Це місто, в яке я закохалася з першого погляду, бо його не можливо не полюбити. У Львові мене вабить усе: високе мистецтво та архітектура, побут та звичаї, це місто, яке взявши одного разу тебе в полон, вже ніколи не відпускає. Мандруємо містом, милуємося його незвичною архітектурою, відвідуємо цікаві локації: Високий замок, оперний театр, музей просто неба – Шевченківський гай, Личаківське кладовище, собор Святого Юра.
– Що надихає в житті?
– Моя родина. Коли на свята за одним столом збираються рідні люди й ми насолоджуємося спілкуванням, просто тішимося, що є один в одного. Це та територія власного щастя й той простір, який мене окриляє та дає віру, щоб віддано працюватиму на благо української медицини.
Лариса ЛУКАЩУК