Історія лікаря, що рятує серця та долі
У вирі бурхливих подій, що охопили Україну, ми часто забуваємо про тих, хто щодня, ризикуючи власним життям, рятує інших. Серед таких героїв – Олег Зарудний, капітан медичної служби, начальник евакуаційного відділення медичної роти 63-ї окремої механізованої бригади, а в мирному житті – висококваліфікований лікар-анестезіолог. Його ім’я стало синонімом мужності, відданості та професіоналізму, що знайшло своє визнання на регіональному етапі конкурсу на здобуття ордена Святого Пантелеймона в номінації «Опора на лінії життя» – нагороди для найкращого військового лікаря. Щоб розкрити історію цього непересічного чоловіка, ми зустрілися з його дружиною – Ольгою Зарудною, доценткою кафедри вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології ТНМУ, яка люб’язно поділилася спогадами та переживаннями про свого чоловіка.
Олег Зарудний народився 1978 року у селі Гаї-Розтоцькі колишнього Зборівського району. Його шлях до медицини почався зі шкільної лави, а згодом привів до Тернопільської медичної академії, нині Тернопільський національний медичний університет. Саме тут, у стінах альма-матер, він зустрів свою майбутню дружину Ольгу. Їхнє знайомство зав’язалося ще на першому курсі, коли вони були одногрупниками. Хоча певні життєві обставини розділили їхні шляхи в навчанні, вони закінчили університет окремо, Олег – 2002 року, обравши шлях лікаря-анестезіолога.
Цікаво, що пан Олег став першим медиком у своїй родині. Його мама, мріючи про медичну кар’єру для сина, запропонувала йому цей шлях, і він охоче погодився, адже сам розмірковував над цим фахом. Спочатку він вагався з вибором спеціальності. Важка онкологічна хвороба дідуся залишила глибокий слід у його душі й Олег мріяв стати онкологом, щоб боротися з цим «ненависним ворогом». Проте з часом усвідомив, що його справжнє покликання – анестезіологія, де він відчув себе на своєму місці, розуміючи всю відповідальність і важливість цього напряму в порятунку життів.
Його професійний шлях розпочався в Тернопільській обласній клінічній лікарні, а згодом доля розпорядилася так, що працював лікарем у столиці. Саме звідти, 2015 року, під час п’ятої хвилі мобілізації Олег Зарудний добровольцем пішов захищати Україну, приєднавшись до легендарної 93-ї окремої механізованої бригади. Він обіймав посаду начальника медичного пункту третього батальйону. До цього протягом чотирьох місяців був прикомандирований до Дніпровського військового медичного госпіталю та служив анестезіологом у вертолітній бригаді, що евакуйовувала поранених. Після служби за мобілізацією та звільнення йому запропонували контракт у 44-й окремій артилерійській бригаді, де очолював медичний пункт, неодноразово буваючи на ротаціях в зоні АТО.
Після чергової ротації Олег Зарудний вирішив повернутися до цивільного життя, приводив у порядок документи та влаштувався у відділення анестезіології Тернопільської центральної районної лікарні. Там він працював у складі «ковідної» бригади, яка виїжджала на найскладніші випадки під час пандемії, що шаленими темпами ширилася Україною. Коли ж ситуація з COVID-19 дещо стабілізувалася, Україну спіткало значно страшніше лихо – повномасштабне вторгнення російського агресора. На третій день війни Олег, дізнавшись, що його бойові побратими вже на фронті, не вагаючись, знову зібрав речі та поїхав добровольцем захищати Батьківщину.
Питання про те, як пані Ольга прийняла чергове рішення чоловіка йти на війну, викликало в неї щирі, нестримні емоції. «Я не з плаксивих людей, але мені важко відповісти на це питання без сліз… В його житті завжди була основна мета – приносити людям користь. Завжди молилася й молюся Богу, аби застосував його руки, його світлий гострий розум там, де вони найбільш потрібні. Це був його вибір. Це було його чолові-че рішення. Він – офіцер, я розуміла, що по-іншому й бути не може», – ділиться думками дружина, її голос бринить від переживань і гордості.
На початку повномасштабного вторгнення, в умовах хаосу, пан Олег потрапив на керівну посаду, пов’язану з формуванням медичних частин. Але це не відповідало його покликанню – рятувати життя безпосередньо на передовій. Після п’яти місяців наполегливих прохань про переведення, його, врешті-решт, перевели у 63-ю бойову бригаду. Спершу вони зайшли на Херсонщину під час звільнення Херсона. Одразу після цього перекинули на Бахмутський напрямок, де чоловік повноцінно працював у стабілізаційному пункті. Його бригада однією з останніх вийшла з Бахмута, вивізши поранених, медичне майно та апаратуру, життєво важливу для порятунку. Після короткого двомісячного періоду відновлення, бригада вирушила на східний напрямок, де перебуває вже понад два роки. Зараз Олег Зарудний є начальником евакуаційного відділення 63-ї бригади, проте основна його робота – лікар-анестезіолог стабілізаційного пункту в одному з населених пунктів.
Дружина пана Олега, як і він, медик, тому вони завжди обговорюють різні медичні випадки. «Буває, що трапляються цікаві з медичної точки зору ситуації, успішні реанімації, тішуся разом з ним», – розповідає пані Ольга. Вона навіть кілька разів просила чоловіка допомогти з якісним дослідженням роботи стабілізаційного пункту для освітньої мети та для висвітлення на міжнародних конференціях, щоб світ знав, як працюють українські військові медики.
Стабілізаційний пункт – це основна ланка у системі «Рукава евакуації», розташована за 3-7 кілометрів від лінії зіткнення. Сюди доправляють поранених з поля бою, тут їм надають всю необхідну стабілізаційну допомогу: переливають кров, зупиняють кровотечі, проводять повний обсяг невідкладних заходів, аби мати можливість евакуювати бійця на наступний етап до більш спеціалізованих медичних закладів, як-от госпіталі. Стабілізаційний пункт Олега Зарудного є одним з небагатьох, де виконують реанімаційну ендоваскулярну балонну оклюзію аорти (REBOA). Крім того, в їхній операційній постійно кипить робота: витягують уламки, зашивають рани, проводять первинну обробку, вводять розчини та кров, знеболюють, роблять усе можливе для стабілізації стану бійця. Бувають випадки, коли після надання допомоги, медики повертаються на бойові позиції. Крім бойових поранень, лікарі стабпункту лікують й інші недуги: лихоманку, високий артеріальний тиск, біль у спині, травми рук і ніг та багато іншого.
Пан Олег часто ділиться з дружиною історіями зі своїх військових буднів. «Чоловік розповідає безліч випадків. Каже, коли привозять поранених, лікарі з ними увесь час розмовляють, з різною метою. Найперше, аби відволікти від поранення, далі – зрозуміти стан свідомості. Вони ставлять найпростіші питання на кшталт «хто ти, звідки?». Ось таким чином чоловік знайомиться з краянами», – розповідає пані Ольга. Вона згадує випадок, коли пан Олег зателефонував і сказав, що до них привезли то сусіда, який живе на їхній вулиці, то вчителя із селища Велика Березовиця, що неподалік Тернополя. Особливо зворушлива історія сталася з молодим хлопцем-добровольцем. «Мене лікар запитує «звідки ти?». Кажу з Тернополя. А мене так болить рана, злість бере, то й гадаю собі, чого ти причепився, звідки ти знаєш, де той Тернопіль», – переказує слова бійця Ольга. А тоді Олег каже: «О! То ти мій земляк, тримайся, друже!». І хлопець зізнався, що відчув неймовірну підтримку, йому стало набагато легше на душі, що поруч людина з рідних країв. Ці історії не просто медичні випадки, вони – свідчення людської стійкості, взаємопідтримки та незламного духу українців.
Попросивши Ольгу розповісти про Олега Зарудного не як про героя медицини, а як про чоловіка, тата, господаря, її голос набув особливої теплоти. «Передусім Олег – надзвичайно дбайливий та турботливий тато. Наша донька – це його світ, його гордість», – з ніжністю каже пані Ольга. Їхня донька торік закінчила виш з відзнакою за спеціальністю «стоматологія», а зараз завершила інтернатуру, вирішивши продовжити медичну династію. «Вони завжди знаходять спільні теми для розмов, їм разом цікаво, це надзвичайно потужний зв’язок батька й доньки», – додає дружина.
Окрім сім’ї, в Олега є ще один бойовий побратим, якого він привіз з Пісків на Донеччині – кіт Дарт. Незабаром виповниться десять років, як він став повноправним членом родини. «Олег його обожнює, навіть будучи там, у тому пеклі війни, телефонує й цікавиться, чи, бува, ми не забули його погодувати або звозити до ветеринара,» – посміхається жінка.
Щодо захоплень, то пан Олег – справжній господар. Він любить наводити лад, щось майструвати, лагодити. «Здавна чую від нього, мовляв, ось би поїхати на риболовлю, але поки що це були лише слова, завжди знаходить чим зайняти руки та голову», – стверджує дружина.
Під час нашої розмови в пані Ольги на очах постійно бриніли сльози: від гордості, від переживань, від емоцій. Було очевидно, що для неї її чоловік – справжній герой, той випадок, коли вона відчуває себе справжньою жінкою за мужніми чоловічими плечима. На питання, чи був він таким мужнім і героїчним у студентські роки, Ольга відповіла без вагань: «Він завжди був цілеспрямованим, та водночас добрим, чуйним. З ним відчуваєш легкість і захищеність. Так було колись і так є зараз».
Розмовляючи з чоловіком, вони не лише діляться новинами та переживаннями, вони планують майбутнє, вони не просто мріють, а ставлять нові цілі для професійного розвитку та сімейного відпочинку. Адже такі сім’ї, як Зарудні, вже точно заслужили на щасливе життя. Для цього потрібне лише одне – мирне українське небо. І саме за це мирне небо Олег Зарудний та тисячі інших українських медиків щодня борються на передовій, рятуючи життя.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Олега Зарудного