Я зовсім не герой твоїх романів –
потертих і зачитаних до дір.
Я просто той, хто раптом вийшов із туманів,
що стигли сонно між
високих гір.
Я просто той, хто йшов розбитим мокрим бруком
і шпортався об гострі камінці.
А ти стояла гордо з ноутбуком,
диміла сигаретою в руці.
***
Я просто той, хто народивсь заскоро,
коли тебе на світі не було,
тому пройду, самотній
і суворий,
тебе не візьму під своє крило.
Ви з’явилася в залі, наче диво із див,
і зробила лиш крок, а я вже згрішив –
думками, очима, нервами рук,
що спізнали і радість, і болі розлук.
Та навіщо я вам такий –
сивий, неголений, злий?
Кажуть: справжній інтелігент,
та чи нині то є дивіденд?
А вам би такого, щоби видно здаля.
А вам би не менше, ніж короля!
А я?!
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент ТДМУ
Просто її очі матимуть усі потрібні для тебе відтінки неба
і тому тобі її вистачатиме, наче більше нічого не треба.
Тобі буде байдуже, що думають про тебе решта
і ти дивуватимешся – де блукав і де ж так довго вештав.
Ванільно, але ти заздритимеш вітру, що цілує їй плечі
і тим, з ким вона розмовляє про всякі банальні речі.
Кожного вечора перед тим, як лягати спати,
ти молитимешся Богу, щоб дозволив взаємо кохати.
Почуття рватимуть твою тріпотливу душу на шматки,
щем вплітатиметься у верлібри, у щирі нові рядки.
І тільки очі з відтінком блакитного неба
кричатимуть десь у серці, що їй тебе також треба.
***
Цей потяг – захисник самотніх пілігримів,
довжиною у час, сполученням «Початок-Кінець»,
відправляється цієї ж миті у напрямку вічність
із цілим вагоном змарнілих самотніх сердець.
Я чекаю на вихід. Вже на першій закиненій станції.
Я втомився від гніву, образ та гнилої війни.
але провідник знов протягує чашку із кавою,
зі словами: «Зачекай, ще діждешся своєї пори.
Ти сідай зручніше та дивися за шибку,
там минає сенс і трепіт усього життя.
Пілігрими ось ці, без думок та обличчя
залишаться, вийдемо звідси лиш ти і я».
Зібрав проїзні, вимкнув світло живе і нетлінне,
сказав мені, що вийдемо, коли догорить сірник,
адже мить ця – усе,
що дано і все, що безцінне…
Який все ж, до біса, дивний цей Бог-провідник…
Тетяна ІВАНІЦЬКА,
студентка медичного факультету