У Тернополі знову гуляють вітри,
сонні очі небес прочини і протри.
Елегійний мотив тихо канув у лету.
Залишаю на завтра вчорашні сюжети,
філософські думки, поетичні натхнення,
у кущах винограду ховається темінь,
тихо пискнула в листі наполохана птаха,
мчать автівки згори. І прямує на захід
юний день – по-дитячому щирий і щедрий,
розквітають під сонцем бані катедри.
І дзеркалиться чаша розімлілого плеса,
і зітхає туман на його маргінесах,
і проорюють небо літаки срібнопері,
залишаючи слід – як рядки на папері.
***
Білий сніг, білий сніг, білий сніг
засипає-ховає поріг,
замітає наші стежки.
Я один вже бреду навпрошки.
А холодні дерева мовчать,
і тумани голодні дрижать.
Лиш застуджена птаха скричить,
як згадає весняну блакить.
Розплітаю коси думок,
назбираю у жмені зірок,
щоб не згасли вони під листком,
не стоптались твоїм каблучком.
Якби знав я, що буде, то зміг…
Білий сніг, білий сніг, білий сніг…
***
Зустріну ніч. Закутаюсь в дими –
гіркі й печальні, як вчорашній сон.
Голодні пальці стоптаних узбіч
ще пам’ятають полиски зими,
а я вже ні. З відчинених вікон
стікає втома. Десь самотній сич
кричить у ніч. Останній бастіон
любові згубивсь у нетрищах думок.
Скидаю плащ – він уже промок.
Зомліло згас під каблуком
достиглий осені листок.
Прощаюсь вдень, закутаюсь у сон…
***
Я свої наболілі світи
не сховаю в твої долоні,
а думки, мов сліпі кроти,
знов прорізують пам’яті сонях.
А знайомим до болю вустам
не згасити болючий пломінь.
Залишається лиш проста,
споконвічна, як гори, втома.
***
Обрусом білим розіслався шлях
й губився десь на виднокраї
у твоїх наполоханих очах
я бачив журавлину зграю,
що поривалась у далекий літ,
робила вже останнє коло.
Твої ж уста творили новий міт,
а руки будували забороло.
Ігор ГАВРИЩАК,
кандидат педагогічних наук