14 листопада – Всесвітній день боротьби з діабетом. Цей день покликаний підвищити рівень інформованості населення про проблеми діабету та нагадувати, що поширеність захворювання невпинно зростає.
Нині спілкуємося із медсестрою ендокринологічного відділення Марією Кривецькою-Марфіян, яка понад 20 років присвятила роботі з хворими на цукровий діабет. Хто, як не вона, добре знає підступність цієї недуги та труднощі, з якими зіштовхуються пацієнти.
– Маріє Зіновіївно, що означає для вас медицина?
– Сенс життя. Я почуваюся на своєму місці. Насправді для кожної людини важливо знайти професію до душі, яка б надихала та давала можливість зреалізувати себе. Освіту здобувала в Кременецькому медучилищі. Його на той час вважали одним з найпрестижніших. Мені було важливо навчатися саме в тому закладі, де дають добрі знання. У медицині треба бути висококваліфікованим фахівцем, бо в твоїх руках людське життя.
– Ви уродженка Львівщини, що спонукало залишитися в Тернополі? Це як-не-як далеко від вашого рідного села?
– Тернопіль – це неймовірне місто! Коли вперше приїхала до Тернополя, просто закохалася в нього. Мабуть, найбільше полонив став. Він надає місту особливого шарму та витонченості. Я не люблю шумних мегаполісів, тож Тернопіль дуже пасував моїй вдачі. Скільки часу тут мешкаю, а завше знаходжу якусь родзинку, яка милує око. Буває, після чергування, йду втомлена з роботи, а коли шлях пролягає через Старий парк, то там така енергетика, що набираюся сил і все мов рукою знімає.
Якщо мовити про університетську лікарню, ще студенткою якось спіймала себе на гадці, що хотіла б працювати тут. Бачте, думки матеріалізуються (усміхається – авт.). Щоправда, ніколи не гадала, що буду трудитися в ендокринологічному відділенні. Пригадую, як під час навчання нам наголошували, як важливо правильно відраховувати необхідну дозу інсуліну. Мене це чогось лякало. Це зараз є інсулінові шприци, а колись лише багаторазові, які треба було стерилізувати, ними важче набирати речовину з флаконів. Тому я дуже боялася помилитися й чомусь одразу вирішила, що ендокринологія – не для мене. Одначе доля вирішила інакше.
Коли прийшла влаштовуватися на роботу, то завідувач одного з відділень довго затримався на операції, тоді мені сказали, що є вакансія в «ендокринології». Я не довго думаючи, погодилася. І так затрималася тут уже понад 20 років.
– Як на початках вам працювалося?
– Коли я лише прийшла на роботу, то в нас навіть не було глюкометрів. Тепер же з цим немає проблем. З’явився в нас апарат ГГМС для визначення глюкози крові. Він визначає її впродовж усієї доби. У нашому ендокринологічному диспансері також уже визначають гліколізований гемоглобін. Він дає змогу встановити, який був ранній рівень цукру протягом трьох місяців, чи компенсований, чи некомпенсований. Якщо до 10-ти одиниць, відносно компенсований, але в ідеалі має бути 5-6 одиниць. Утім, на такому рівні хворим доволі важко його втримати, адже будь-яке найменше хвилювання й показники погіршуються. Буває, двоє однакових недужих лежать у відділенні, однаково харчуються, отримують однакове лікування, а в одного з них цукор піднявся або впав, а все – через хвилювання. Якщо низький рівень цукру, то в людини руки починають тремтіти, вкриваються потом, з’являється відчуття голоду, поведінка доволі неадекватна. Якщо ж цукор високий, то хворий стає в’ялим, з рота чутно запах ацетону.
– Як для молодого фахівця, що для вас було особливо цінним?
– Підтримка колег. Все це мало величезне значення, до мене всі гарно ставилися, допомагали, щиро ділилися своїми знаннями й досвідом.
– Які найпоширеніші причини цукрового діабету?
– Найчастіше цукровий діабет виникає через сильний стрес і хвилювання. Хоча є й багато інших чинників. Дуже багато вагітних хворіють на діабет. А серед дітей зустрічаються випадки цієї недуги вже в півтора місяця.
Кожен випадок індивідуальний. Хоча зараз життя діабетиків трохи простіше. Нині ж є одноразові шприци, шприци-ручки. Відтак недужий може не комплексувати, навіть якщо він у багатолюдному місці, ніхто й не помітить, що він робить ін’єкцію. Багато діабетиків мають також власні глюкометри й самі спостерігають за рівнем цукру.
– Як вам удається підтримувати хворих?
– Наші пацієнти вже як частинка нашої сім’ї. Вони постійно в нас лікуються, то знаємо про них геть усе. Разом радіємо, разом сумуємо, коли виникають труднощі, стараємося підтримати їх. Розуміємо, що недуга накладає відбиток на їхньому характері, але але намагаємося поставити себе на їхнє місце й не надаємо цьому особливого значення. Хтозна, як сам би поводився, побувавши на місці хворого.
– Ваші колеги розповідали, що ви захоплюєтеся вишивкою, в якій техніці працюєте?
– Вишиваю бісером. Мені чомусь найбільше подобається працювати в такій техніці. Картини, вишиті бісером, виглядають ефектніше. Ця техніка вимагає певних навичок і терпіння. Завдяки вишиванню відволікаюся від проблем, віднаходжу внутрішню гармонію та спокій. Вишивання – це добрий спосіб зняти напругу після важкого робочого дня. Це як наркотик, спробувавши один раз, не можна зупинитися. Люблю вишивати ікони. Вони для мене мають сакральне значення. Вважаю їх оберегом оселі.
– Ваша життєва філософія?
– Любити життя, не нарікати й нести добро в цей світ.
Мар’яна СУСІДКО