Її ім’я добре знане в медичному світі. Лариса Федонюк – доктор медичних наук, професорка, завідувачка кафедри медичної біології ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського, авторка та співавторка майже 600 навчально-методичних і наукових публікацій, восьми підручників, десяти посібників, семи монографій. Наукова й викладацька діяльність Лариси Ярославівни, її плідна участь у міжнародних наукових дослідженнях і проєктах, її відданість справі та велика працелюбність викликають глибоку повагу. Сьогодні професорка Л.Я. Федонюк – гостя нашої редакційної «Вітальні». І я прошу Ларису Ярославівну поділитися спогадами про дитячі, шкільні, студентські роки й етапи професійного становлення, розповісти про найдорожчих серцю людей та духовні цінності, які сповідує.
«Батьки безмірно любили одне одного»
– Ви донька видатного українського вченого-анатома, педагога, доктора медичних наук, професора Ярослава Івановича Федонюка та гідна послідовниця свого знаменитого батька. Розкажіть, будь ласка, про історію свого роду, поділіться сімейними спогадами, що передаються з покоління в покоління.
– Тато із селянської сім’ї. Народився 10 квітня 1940 року в селі Білополе Грубешівського повіту Люблінського воєводства в Польщі. Мій дідусь – Іван Іванович Федонюк мав чимале господарство: власна земля, худоба…. Разом з дружиною виховали трьох дітей: старший син Ігор, середульший Ярослав та наймолодша донечка Марія. Пізніше тато напише у своїй біографії, що його дитинство «минуло швидко й непомітно. Смутно було, важко…». Коли 1945 року сім’ю депортували в Запорізьку область, родина втратила все, що надбала важкою працею: домівку, майно, землю, худобу. Маленькому Ярославу на той час лише п’ять років виповнилося. В чужому краю вигнанці не полишали надії повернутися на рідні терени, але це було неможливо. Згодом вдалося переїхати до Рівного. Там й осіли. 1947 року Ярослав Федонюк пішов до першого класу Рівненської середньої школи № 10. Через багато років тато згадуватиме, що в школі його почасти називали «переселенцем», але він не ображався, вчився, займався спортом, відвідував гуртки самодіяльності. Своєю завзятістю, працею, ініціативністю доводив ровесникам, що нічим не гірший від них, і його за це стали поважати. Вчитися тато любив, хоча часу на те було мало, бо після уроків допомагав батькам по господарству: пас худобу, доглядав за птицею та бджолами, їздив на сінокоси. Тоді ж у його житті трапилася подія, яку він залюбки неодноразово переказував: «Батьки познайомили мене з людиною, яка збирала лікувальні трави та ними зцілювала хворих. Це був вельмишановний вчений-самоучка Михайло Андрійович Носаль, священник, і я з батьками не раз відвідував його службу. Михайло Андрійович став для мене першим вчителем медицини».
Доля розпорядилася так, що саме в шкільні роки батько познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Після об’єднання чоловічої та жіночої гімназій Таїсія Бояр стала його однокласницею. Це дуже зворушлива історія, яку я завжди любила слухати. Тато розповідав, як виливав цілі флакони парфумів у портфель Таїсії, і солодощі підкладав, і квіти на парті залишав, не показуючи при цьому ніяких знаків залицяння. Це було кохання з першого погляду, з тієї миті, як вони познайомилися. Після закінчення середньої школи 1957 року тато вступив на фельдшерське відділення Рівненського медичного училища. Успішно навчався, а після лекцій поспішав на чергування в міську лікарню. Отримавши диплом фельдшера, відслужив чинну військову службу з 1959 до 1962 року – спочатку рядовим, потім сержантом, старшим фельдшером і начальником аптеки полку. Ще під час служби в армії одружився, як і мріяв, з коханою дівчиною Таїсією, яка стала його вірною супутницею впродовж 56 років подружнього життя. Батьки безмірно любили одне одного. 2000 року вони взяли шлюб в церкві й я була свідком на церемонії їхнього вінчання.
Мама народилася у селі Корнин Рівненської області. Її батько, Михайло Бояр, пропрацював понад 50 років бухгалтером, мати, Либак Анна, – робітницею на Рівненській швейній фабриці. Пригадую, як приїжджала до бабусі з дідусем на літні канікули. В саду вони робили для мене шалаш і ми гралися у хованки, готували щодня ласощі, я доглядала котенят і цуценят, а потім залюбки читали казки народів світу. А ще мій дідусь робив па-літурки книг. Для цього мав спеціальний прилад. Пам’ятаю, як тато фотографував книги з рукоділля для мами, роздруковував кожну сторінку на фотопапері, а дідусь їх оправляв, клеїв і ставив під прес. Мені це все було дуже цікаво. Донині зберігаю і прес, і фотокниги та інші речі, що є сімейною реліквією. Зокрема, наукові книги XVIII-XIX століть, що залишилися у спадок від тата, документи сімейного архіву на кшталт звернення дідуся Михайла, писане від руки, до отця Рівненської парафії з проханням дати дозвіл на вступ у православний шлюб з Анною Либак, книги з рецептами та швейними викройками від мами, монети й паперові гроші царської Росії та Польщі, речі домашнього вжитку, що належали моїм бабусям і дідусям, прабабусям і прадідусям.
– Ваша мама теж була лікаркою?
– Ні, у мами вища педагогічна освіта. Вона – філолог. 1962 року закінчила Луцький державний педагогічний інститут, працювала вчителькою української мови й літератури та історії. Крім того, мама навчалася у вечірньому професійно-технічному училищі в Тернополі, де отримала спеціальність «кравець індпошиву верхнього жіночого одягу», і працювала в центрі дитячої творчості у відділі прикладного мистецтва. Коли 1962 року мама закінчила педінститут, тато вступив до ТНМУ (на той час – Тернопільського державного медичного інституту). Після закінчення інституту за спеціальністю «лікувальна справа» розпочав навчання в аспірантурі на кафедрі нормальної анатомії. У березні 1971-го батько захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю «анатомія людини», а через 15 років – докторську дисертацію за цією ж спеціальністю. Тато часто згадував свого керівника – завідувача кафедри, професора В. Г. Ковешнікова та ставив мені у приклад його авторитетність і твердість характеру.
1984 року після переведення професора В. Г. Ковешнікова ректором Луганського медичного інституту мій батько Я. І. Федонюк очолив кафедру нормальної анатомії ТНМУ. Пропрацював на цій посаді майже чверть сторіччя, створивши морфологічну школу, наукові здобутки якої визнані не лише в межах колишнього Радянського Союзу, СНД, України, а й за кордоном. Його безперечною заслугою є реорганізація та естетичне оформлення кафедри й анатомічного музею, створеного на початку 70-років ХХ століття, унікального своїми оригінальними експонатами. Зараз це «Музей людського тіла». Батько дуже любив і пишався своєю кафедрою, він вважав її храмом анатомії. «Можливо, в цих стінах і панує дух смерті, але це смерть заради життя!», – любив повторювати тато.
«Дитинство моє було дуже щасливим»
– Ви теж належите до найавторитетніших випускників ТНМУ. Але повернімося до витоків. Які спогади залишили по собі дитячі роки?
– Дитинство моє було дуже щасливим. Ми з братом росли в атмосфері любові, злагоди, доброти, взаєморозуміння. Не скажу, що нас надмірно пестили, але навчили цінувати те, що ми отримували завдяки праці наших батьків. Щоліта разом з мамою та татом їздили машиною відпочивати на море – в Крим, Одесу, Скадовськ…. Жили в наметах, варили їсти в казанках, ловили креветки й мідії та готували з них плов і різні смаколики. Любили подорожувати замками. З мамою об’їздили всю тодішню Прибалтику та багато країн Європи, де у мами було багато друзів. Досі люблю такий активний відпочинок. У дитинстві їздила в піонерські табори й була активним учасником змагань «Зірниця», гасала з хлопцями та дівчатами з центральних дворів міста, граючи в «козаків-розбійників», водночас любила відвідувати бібліотеку, грала на фортепіано… Навчаючись в 9 і 10 класах, пра- цювала санітаркою гематологічного відділення Тернопільської міської дитячої лікарні та в поліклініці Тернопільської міської лікарні № 2. Це був мій перший досвід роботи. Вдячна батькам за те, що навчили не боятися труднощів. Пригадую, на дражливе питання «Що таке людське життя? Трагедія чи драма?», тато відповідав: «Це – трилер». І я з ним погоджуюся.
– Ви народилися в Тернополі?
– Ні, в Рівненському пологовому будинку, де одинадцятьма роками раніше з’явився на світ мій брат Ігор. Тато сказав, що нічого дітей «розкидати по світу» й мама поїхала народжувати мене в Рівне. Там мешкали мамині та татові батьки й перший рік свого життя я прожила в Рівному з мамою та бабусею. До дитячого ж садочка пішла вже в Тернополі. Тато на той час працював асистентом кафедри анатомії людини ТНМУ. Кафедра містилася в морфологічному корпусі й щоранку під час ранкової прогулянки дітей батько передавав мені цукерки через паркан, який відділяв двір морфологічного корпусу від дитсадка. А позаяк я ділилася з іншими дітьми, то цукерками ласувала вся група. З таких любих серцю епізодів ніби сплетені мої теплі, зворушливі дитячі спогади. В школі навчалася успішно, була головою ради загону, головою ради дружини. З 1 класу ходила на заняття гуртка в палаці піонерів, де навчилася грати на барабанах і жоден парад не обходився без моєї участі. Коли колона йшла містом, я, як головна барабанщиця, крокувала попереду. Пробувала писати вірші, казки й у 6 класі за перемогу в конкурсі молодих журналістів мене нагородили путівкою до дитячого табору «Молода гвардія» в Одесі. Взагалі я любила вчитися. Уроки математики, інформатики, креслення, іноземної мови та літератури (я закінчила спеціалізовану школу з поглибленим вивченням іноземних мов), фізкультури були улюбленими. Грала в шкільній збірній команді з баскетболу та гандболу. А ще з дитинства люблю бадмінтон. У тата була традиція щоранку перед роботою теплої пори року грати в бадмінтон з колегами в парку ім. Шевченка. Я теж приєднувалася. На центральній алеї натягували сітку, два сети відіграли, потім – я в школу, тато – на роботу. Якось він обіграв свого шефа – професора Володимира Ковєшнікова. Згадуючи ті бадмінтонні поєдинки Федонюка та Ковєшнікова, татові колеги розповідали про них, як про захопливе дійство, адже обидва учасники були азартними гравцями та не любили програвати.
А ще тато записав мене у спортивну школу, де я навчилася плавати, займалася гімнастикою, а в старших класах тренувалася у секції з дзюдо.
«У виші вчилася охоче та із задоволенням»
– Чи важким у старших класах було для вас питання вибору майбутньої професії?
– Тернопільську школу №3 закінчила зі срібною медаллю й коли постало питання, куди вступати, зробила свій вибір, не вагаючись.
Додам, що в дитинстві я дуже не любила запитань на кшталт: «Кого більше любиш: маму чи тата?» або «Чия професія тобі більше подобається – мамина чи татова?». Відповідала, що люблю обох батьків однаково, і моя майбутня професія поєднуватиме в собі професії мами й тата. Мама в мене за освітою педагог, тато – лікар, і я теж здобуду вищу медичну освіту, щоб згодом ділитися своїми знаннями зі студентами.
1991 року вступила до ТНМУ (на той час – медичну академію) на спеціальність «лікувальна справа». Вчилася охоче та із задоволенням. З вдячністю згадую своїх університетських викладачів: В.Ф. Лободу, О.Є. Кузів, В.О. Сокільську, В.І. Максимлюка, К.І. Сухінського, А.В. Луцик, О.О. Маркову, Н.І. Ткачук, А.С.Сенякіну, Я.Я. Боднара, М.С. Гнатюка, Ю.І. Бондренка, М.М. Савулу, М.П. Гаріян, М.О. Лемке, А.М.Дорогого, М.В. Турчина, С.В. Хміля, А.Ю. Франчука.
Залишилися в пам’яті гострі на слівце та з чудовим почуттям гумору: С.І. Зелінська, В.С.Курко, А.Х.Завальнюк, М.М. Закалюжний, В.З.Сікора, В.В. Мальований, А.Д. Беденюк, А.М. Гудима, В.С. Копча, Ф.Ф. Звершхановський, І.К. Венгер, С.І. Черкашин. Із сердечним теплом згадую вимогливого та водночас справедливого й доброго до студентів декана Михайла Степановича Творка. На 3 курсі долучилася до студентського колективу народного танцю «Червона калина», яким керував Ярослав Йосипович Гринкевич. «Червона калина» успішно виступала на багатьох концертних майданчиках, побували ми й за кордоном – у Румунії, Чехії, Польщі, Німеччині. Після завершення навчання 1997 року отримала диплом з відзнакою. Магістратуру та інтернатуру проходила одночасно в Тернопільській обласній лікарні за спеціальністю «внутрішні хвороби» та «терапія» відповідно. Моїм науковим керівником під час написання магістерської роботи був доктор медичних наук, професор М. І. Швед. Після інтернатури почала працювати асистенткою-стажисткою, а згодом асистенткою кафедри гістології, яку очолював професор К.С. Волков, – провідний вчений-біолог, добрий керівник і прекрасний викладач. Костянтин Степанович став науковим керівником моєї кандидатської дисертації на тему «Морфофункціональні зміни в паренхімі нирок при адаптації організму до клітинного зневоднення» за спеціальністю «гістологія, цитологія, ембріологія». Мені поталанило мати в житті двох учителів з великої літери. Це тато – мій Вчитель життя й мій науковий Вчитель – професор Волков. Вони навчили мене цінувати людяність, відвертість та щирість у стосунках. «Вчителем ми називаємо людину, яка здійснила великий ідейний вплив на іншу людину, а не обмежилася просто інформаційним наповненням «знаннями». Справжній Вчитель обов’язково спонукає своїх учнів до великих знань, умінь та навиків», – написала я у своєму нарисі про батька, який назвала «Він дуже любив кафедру та безмежно кохав дружину. А ще він був учителем мого життя».
Після успішного захисту дисертаційної роботи 2003 року в Києві в Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця я отримала науковий ступінь кандидата медичних наук. 2005-го мені присвоїли вчене звання доцентки.
«Мої колеги – досвідчені, віддані справі фахівці та прекрасні люди»
– Наступна сторінка вашого життя пов’язана з Буковинським державним медичним університетом. Розкажіть про найбільш пам’ятні події того періоду.
– Переїзд був пов’язаний із моїм заміжжям. Олександр працював лікарем-хірургом у Чернівцях, а познайомилися ми в Києві на курсах підвищення кваліфікації. Після захисту кандидатської дисертації я переїхала до чоловіка в місто над Прутом, яке називають столицею Буковини. Працювала на кафедрі медичної біології, гістології та ембріології Буковинського державного медичного університету, очолювала курс гістології. В Чернівцях народився син Ярослав, названий з ініціативи чоловіка на честь мого батька. Почала писати докторську дисертацію на тему «Структурна організація змін клапанного апарату при набутих вадах серця» за спеціальністю «гістологія, цитологія, ембріологія». Наукові дослідження проводила на базі Національного інституту серцево-судинної хірургії, що його заснував М.М. Амосов. Моїм науковим консультантом під час роботи над докторською була професорка, заслужена лікарка України Валентина Петрівна Захарова. Після захисту дисертації 2010 року отримала науковий ступінь доктора медичних наук, 2011-го – вчене звання професора. Завідуючи курсом гістології в БДМУ, кілька років поспіль була науковим керівником студентського наукового товариства та головою ради молодих вчених університету. Під моїм керівництвом займалися науковою роботою не лише студенти, але й молоді науковці, які згодом успішно захистили дисертаційні роботи та стали кандидатами наук. За підтримки завідувача кафедри та одночасно ректора БДМУ, професора В. П. Пішака 2008 року вийшов друком підручник «Гістологія з основами гістологічної техніки», співавтором якого я є.
– Тож в альма-матер ви повернулися вже в новому статусі?
– Так, повернулася у статусі професорки. Ректор університету, професор Леонід Якимович Ковальчук запропонував мені очолити кафедру медичної біології. На цій посаді я змінила професорку Л.Т. Котляренко. Лідія Теодорівна – моя давня товаришка, яку я дуже поважаю. Ми знайомі багато років й я дуже ціную нашу дружбу. Поталанило також з колективом кафедри медичної біології загалом. Мої колеги – досвідчені, віддані справі фахівці та прекрасні люди. Ми любимо і вміємо працювати. Наш колектив – як єдине ціле, ми завзяті, одностайні, вміємо співпереживати та радіти успіхам один одного. Недаремно впродовж останніх років у рейтингах університету наша кафедра входить до п’ятірки-десятки найкращих за багатьма показниками.
– Авторитетний викладач – гарний приклад для студентів. Найуспішніші ваші учні вже самі здобули вчені звання.
– Під моїм керівництвом захищено дві дисертаційні роботи на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук та одна дисертаційна робота – на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук. Це мої «наукові діти», які зараз працюють доцентами кафедри гістології БДМУ. Наразі я є науковим керівником випускниці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, яка готується захищати кандидатську роботу, та науковим консультантом колеги, який працює над докторською дисертацією.
– Окресліть основні напрямки ваших наукових досліджень.
– Робота на кафедрі медичної біології дала можливість займатися новими й цікавими науковими питаннями, які стосуються:
- дослідження видового різноманіття, поширення, біології та екології іксодових кліщів на території західного регіону України;
- біологічні аспекти патології людини та тварин в умовах глобальної екологічної кризи;
- еколого-соціальні аспекти патології людини.
Працюю також над втіленням міжнародного проєкту в рамках Балтійської університетської програми щодо підвищення якості освіти на різних рівнях і вивчення основ сталого розвитку в усіх галузях знань серед країн Балтійського моря. Завдяки ректорові ТНМУ, професору Михайлові Михайловичу Корді наш університет є учасником Балтійської університетської програми з 2016 року й я очолюю цю роботу в нашому навчальному закладі. Продовжую також наукові дослідження й у галузі улюбленої морфології: вивчаю морфо-функціональні особливості будови внутрішніх органів і морфологічні закономірності ремоделювання клітин і тканин за різних умов патології. Цьогоріч вступила на магістратуру за двома спеціальностями «громадське здоров’я» та «медсестринство». Ніколи не пізно вчитися й самовдосконалюватися.
– Син продовжив сімейну традицію, обравши лікарську професію?
– Ярослав, успішно закінчивши школу, вступив на медичний факультет ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського та нині навчається на першому курсі, на державній формі навчання. Хоча рішення стати лікарем прийшло не одразу, спочатку син готувався до вступу в один з вищих технічних навчальних закладів України. 2020 року я організовувала науково-практичну конференцію, присвячену 80-ій річниці з дня народження мого батька Ярослава Федонюка. Ярик (так у родині називаємо Ярослава-молодшого) був причетний до підготовки конференції: допомагав писати спогади про дідуся, продумував сценарій фільму про його життєвий шлях, згадував кумедні історії, пов’язані з ним… А ще тато Ярика – лікар-хірург – часто брав його з собою на операції та перев’язки. І бабуся, і дідусь по татовій лінії – також лікарі. Тож син вирішив продовжити нашу лікарську династію.
«Відпочинок люблю активний»
– На щастя, наше життя – це не лише робота. Відпочинок теж важливий. Чим захоплюєтеся на дозвіллі?
– Відпочинок люблю активний. Обожнюю подорожі Україною та країнами Європи. Захоплюють солоні озера Херсонщини й мальовничі Карпати, замки Львівщини й середньовічні міста України. Люблю гастротури Закарпаттям, Бессарабією, туристичні подорожі до Відня, Парижа, Праги, Берліна, Будапешта, Кракова, Варшави, Брюсселя, країн Балтії, дводенні поїздки на вихідні до друзів у Чернівці, Львів, Київ, Вінницю, Івано-Франківськ, Одесу, Житомир, Ужгород…. І, звичайно, чудовим місцем відпочинку є «Червона калина» – спортивно-оздоровчий комплекс ТНМУ. А ще я люблю театр. Відвідую вистави Тернопільського драматичного театру, Львівського оперного, слухала оперу в Одесі та Відні. Залюбки катаюся на велосипеді й загалом зі спортом дружу змалечку. Гори люблю, ліс. Пригадую, як з татом піднімалася на найвищі хребти українських Карпат. Глянеш униз – і нічого не побачиш, лише хмари. Це заворожувало. Хотілося зіскочити на хмарку та поплисти по небокраю. А ще з дитинства я вправно катаюсь на ковзанах. Запам’яталося, як, будучи вагітною, відважно спускалася з високої гори на санках «Чук і Гек» (може, хтось пам’ятає такі з часів Радянського Союзу) в мальовничому гуцульському селі Шешори. На дозвіллі захоплююся також декоративно-вжитковим мистецтвом. Вмію плести макраме, виготовляти ляльки-мотанки, жіночі прикраси, займаюся декором та оздобою. Для мене це і хобі, і корисна справа, і зняття стресу водночас. Від мами, яка навчила мене шити, в’язати гачком і вишивати, мені передалося відчуття бездоганного художнього стилю. Люблю створювати власноруч оригінальні прикраси. Їх у мене ціла колекція. Виготовлені зі шкіри, натурального каменю, з усього, що потрапляло до рук, ці дизайнерські вироби привносять в моє життя ще більше краси та гармонії.
– Ви були серед переможців онлайн-флешмобу та конкурсу фотографій «ТНМУ святкує День вишиванки!», що відбувся в університеті в травні цього року. Скільки наразі речей у вашій колекції?
– Майже 50. Це – сорочки, сукні, блузки, навіть взуття та прикраси. Карантин вніс свої корективи й у моєму гардеробі з’явилися вишиті маски. Є вишиванки з історією, старовинні, а є сучасні стилізовані речі. Для мене це найкращий одяг. Ношу його з радістю та задоволенням. Вишиванка – це моя українська душа. Я «хворію» любов’ю до вишиванки. Вдосконалююся й як дизайнер. Свою квартиру, що міститься нагорі, під самим дахом будинку, я облаштувала на свій смак, за власним дизайнерським проєктом. І назву вона має відповідну – «Чердачок». Люблю коли в гості приходять мої друзі, колеги. Всі вони – чудові люди та цікаві співрозмовники, дуже світлі, надійні, доброзичливі люди. З дитинства пам’ятаю, що двері родини Федонюків завжди були відчиненими для друзів і колег-морфологів з різних міст, побратимів. У нас завжди було по-домашньому затишно. Ми розпалювали вогонь у каміні, накривали стіл – і линула дружня бесіда.
– Творчо обдарованою людиною є і ваш брат, відомий художник Ігор Федонюк.
– Ігор свого часу закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського. Працював на кіностудії Довженка, з його участю створено кілька фільмів, я навіть знялася в деяких з них у масовках… В його мистецькому доробку понад 100 полотен, які виконані різними техніками. Роботи брата експонувалися на багатьох виставках. Зокрема, 2005 року відбулася його виставка живопису та графіки «Індія далека та близька». Ігор понад 10 років прожив в Індії, щоб краще пізнати глибинний світ йоги та стародавньої індійської культури, розписував індійські храми, займався йогою.
– Попри щільний графік, чи вистачає вам часу на подорожі?
– Час для подорожей знаходжу під час відпустки. Місць, де можна гарно відпочити, безліч як в Україні, так і за кордоном. Я себе знаходжу всюди. Дуже люблю країни Європи, особливо близька моєму серцю Польща. Тут мешкають наші родичі, ми підтримуємо теплі родинні стосунки.
– Чи відвідували село, де народився ваш батько?
– Я – ні, а от тато з мамою їздили на батьківщину в серпні 2001 року. Місцеві старожили показали їм хату, що колись належала Івану Федонюку та де мій тато прожив перші п’ять років свого життя. Батька не стало 2018 року. В квітні цього року відійшла у засвіти мама.
«Радію кожній миті життя й умію цінувати час»
– Яких моральних засад дотримуєтеся в житті?
– Моїм життєвим кредо стали настанови батька та матері, сповнені мудрості та доброти. Ось кілька з них: «допомагати слід усім безвідмовно, не шукаючи в цьому ніякої вигоди», «не чини людям так, як не хочеш, щоб чинили тобі».
47 років свого життя батько присвятив рідній Alma-Mater. Торік у ТНМУ була зорганізована конференція, в рамках якої відбувся «круглий» стіл «Прикладні аспекти морфології: здобутки, проблеми, перспективи», присвячений пам’яті Ярослава Івановича Федонюка, а також прем’єра документального фільму-нарису «Ярослав Федонюк: «Що таке життя: мить між минулим і майбутнім» – про життєвий і науковий шлях батька. Незабаром побачить світ моя книга про тата.
– Ваша найбільше щастя і втіха?
– Звичайно, син Ярослав – продовжувач нашого роду. А ще радість дарує викладацька робота. Студенти – теж діти, яким віддаєш свої знання і досвід, в яких вкладаєш душу та яких іноді треба й посварити…
– Що найбільше цінуєте в людях?
– Чесність, щирість, правдивість, людяність, доброту. Я ніколи нікому ні в чому не заздрю, радію кожній миті життя й умію цінувати час, адже вчора більше не настане, а завтра не існує. Треба жити тим, що є сьогодні та радіти життю в усіх його проявах.
– Які риси характеру визначальні для вас?
– Я щира, відверта у стосунках, завжди кажу те, що думаю. Нещирість і духовність – речі несумісні. А ще я перфекціоністка – людина, яка в усьому прагне досконалості та порядку, навіть у дрібницях. Педантична. Люблю, щоб усе було систематизовано, акуратно, виконувалося з пунктуальністю та сумлінно. А ще для мене головне – внутрішня свобода.
– Дев’ять років тому ви очолили кафедру медичної біології. Що потрібно, щоб бути хорошим керівником?
– Треба любити те, що робиш, а твердість характеру допоможе не пасувати перед труднощами. За будь-якої ситуації можна віднайти істину та досягти компромісу. Взагалі ж дотримуюся дуже простих правил: жити активно, жити на повну, любити життя в усіх його проявах, не сидіти склавши руки. Праця дарує мені радість і задоволення. Щаслива, що можу реалізувати свої знання та здібності на благо людей.
Лідія ХМІЛЯР