Коли у 32 роки Марія Марущак захистила докторську дисертацію, їй іноді закидали, що «покликання жінки – бути мамою, а не кар’єристкою», натякаючи на те, що її донечці лише рочок, тож варто більше часу приділяти саме сім’ї. «А я хочу довести, що бути хорошою мамою та успішно розвиватися в професії – одне одному не заважає, – з усмішкою каже Марія Іванівна. – Нині я вже мама трьох діток, та надалі продовжую вчитися й підвищувати свою кваліфікацію. Дуже люблю і своїх дітей, і свою роботу. Навіщо обирати?».
Нині професорка, завідувачка кафедри функціональної та лабораторної діагностики ТНМУ ім. Івана Горбачевського Марія Марущак – гостя нашої «Вітальні».
«Найтепліші спогади дитинства – село»
– Пані Маріє, як вплинула на ваше життя війна?
– Я переживаю й проживаю війну, як, мабуть, і більшість українців. Стала більш зосередженою, зрозуміла, як маю діяти. Так, спочатку були і розпач, і безперервні думки про те, як жити та що ж робити далі. Тепер достеменно знаю, що моє місце тут. Надалі працюю й знаю, для чого я це роблю. Тому що це моя Батьківщина, тут моя сім’я, робота, про яку мріяла, тож нікуди звідси не планую їхати.
– Навіть жодна така думка не з’являлася?
– Ні. Я була на останніх тижнях вагітності – куди їхати? Рівно через тиждень від початку повномасштабного вторгнення, 3 березня, народила синочка.
– Коли від чергової порції бентежних новин, можливо, знову з’являється розпач, як налаштовуєте себе на позитив?
– Умію сама себе заспокоювати. Як це роблю? Просто сідаю, зосереджуюся та збираюся з думками. Взагалі ж у мене часу немає на песимізм. Я – мама трьох діток, мені нема як руки опускати. Діти – мої головні антидепресанти.
– Яким було ваше власне дитинство? В якій родині формувалися?
– У звичайній родині. Батько Іван Семенович – інженер, мама Галина Семенівна – економіст. Обоє – вихідці із сіл. Мама народилася на Лановеччині, тато – на Теребовлянщині, а ми з братом – уже в Тернополі. Жили незаможно, батьки важко працювали, щоб забезпечити нас необхідним мінімумом. Жили, як більшість простих людей на той час. Та жодної нестачі я ніколи не відчувала. Втім, найбільше, що дали мені батьки, – це відчуття сім’ї, тепла. Досі пригадую мамину ласку: я так любила до неї тулитися! І нині, коли зустрічаюся з мамою, мені завжди так хочеться її обійняти!
Батько в нас був справжнім локомотивом, постійно нас кудись тягнув. «Нумо, підемо туди, спробуймо оте». Чого лише не пробувала завдяки йому! І вступала в ліцей, і в коледж. Які саме? То не мало значення. Вступила, але не йшла туди вчитися, тому що просто пробувала власні сили. Так перевіряли мою спроможність, загартовували. Саме передусім завдяки батькам зараз я є тим, ким є.
– Які спогади з дитинства тепер найдужче зігрівають вам душу?
– Найтепліші спогади – то село, баба Текля й дід Семен. Оскільки батьки працювали, то всі канікули ми з братом були в них. В Ілавче на Теребовлянщині минало все моє дитинство. Навіть уже пізніше, коли я навчалася в університеті, діда не було, залишилася старенька бабця, то ми приїжджали їй допомагати. От якщо хочеш уявити собі ідеальну бабцю – то це моя баба Текля. Називали її саме так, за нашою споконвічною традицією, – баба, і це звертання аж ніяк не було для мене применшенням любові, як зараз подекуди закидають. Я дуже її любила! У баби була така хата глиняна – справжня українська. І я мріяла: як виросту – в мене буде «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть», як у баби Теклі. І частково мрія таки здійснилася – ми живемо за містом.
– Ким же мріяли стати?
– Вчилася в школі – мріяла бути вчителькою. Я дуже любила вчитися. Любов до навчання заклалася ще в початкових класах, до того ж предмет не мав значення. Я обожнювала сам процес пізнання чогось нового. Лікарем не мріяла бути.
– І як так сталося, що обрали медицину?
– Мамина рідна сестра Лариса Семенівна, тьотя Леся, була лікаркою-невропатологинею. Закінчила наш університет, працювала на Рівненщині. Вона до нас часто приїжджала – усміхнена, модна, красива, завжди привозила смаколики. Для мене все це виглядало так безтурботно й щасливо. Вона всім подобалася. Я думала: «Я теж так хочу, теж хочу всім подобатися». І це десь вже закарбувалося на підсвідомості.
А потім доля привела мене до Арсена Арсеновича Гудими. Навчаючись у 10-ому класі, я почала відвідувати Товариство творчої молоді, де ми пробували писати наукові роботи та могли вибрати наукового керівника. З легкої батькової руки я обрала наукову роботу в Арсена Арсеновича. І переконана, що це доля, яка повернула весь мій шлях. Пригадую, ми досліджували шкірний клапоть, і мені було надзвичайно цікаво. Арсен Арсенович захопив мене наукою, зробив усе, щоб могла відчути себе науковцем. Вирішила, що хочу розвиватися в цьому напрямку, тож уже наприкінці 10-ого класу знала, що вступатиму в медичний виш.
«У нашому університеті багато гідних людей, на яких можна опертися»
– Вчитися в медичному було важко?
– Важко. Хоча я й дуже любила вчитися, та це було цілком по-іншому. Першу «двійку» отримала з анатомії. Мені було так образливо, бо я її вчила-вчила-вчила. Та все вивчити було неможливо. І мене щось таке запитали, чого я не знала. Переживала неймовірно. Але це й корисно. Виш мене дуже загартував.
– Які найприємніші студентські спогади?
– Наша група. Ми дружимо й досі. Деякі стали викладачами в нашому університеті, зокрема, Людмила Мазур, Наталка Петренко – мої найближчі подружки-одногрупниці, а тепер ще й – куми. Наталія Володимирівна Петренко нині – доцентка кафедри акушерства та гінекології №2, Людмила Петрівна Мазур – доцентка кафедри вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології.
– Серед викладачів була та вершина, до якої ви тягнулися – як за людськими якостями, так і професійними?
– Радше я їх відкрила для себе та належно оцінила вже тоді, коли почала працювати сама. Хоча й, звісно, у студентські роки ставилася з великою повагою. Дуже підтримали мене свого часу, під час праці над докторською дисертацією, професор, завідувач кафедри патологічної анатомії із секційним курсом та судовою медициною Ярослав Ярославович Боднар, професор кафедри патологічної фізіології Юрій Іванович Бондаренко. Вони зуміли підібрати для мене такі слова підтримки, які допомогли не зупинятися на досягнутому. Це професори ще тієї, класичної генерації, дуже їх поважаю й безмежно їм вдячна за все.
Узагалі в нашому університеті є дуже багато хороших гідних людей, якими захоплююся та на яких завжди можна опертися. Це, зокрема, ректор Михайло Михайлович Корда, двері якого завжди відчинені для гарних ідей; проректор з наукової роботи Іван Миколайович Кліщ, який ніколи не роздає прямих вказівок, а дає можливість людині самій дійти правильного висновку; завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії Сергій Михайлович Андрейчин, який був керівником моєї кандидатської дисертації; професор цієї ж кафедри Леонід Андрійович Грищук пройшов зі мною шлях докторської дисертації; і, звичайно, професор, завідувач кафедри медицини катастроф і військової медицини Арсен Арсенович Гудима – мій перший вчитель, без якого всього цього не сталося б. Коли мені потрібна була якась допомога, підтримка, підказка, я насамперед зверталася саме до нього.
– Чи гадали ви, навчаючись в університеті, що колись поповните ряди цих поважних професорів?
– Ніколи! Якщо б мені тоді хтось таке сказав, я б, напевно, посміялася. Планувала бути, як моя тітка, лікаркою, щоправда, іншого напрямку – дерматологинею, та, врешті, обрала терапію. За розподілом на інтернатуру поїхала у Шумськ, потім навчалася в магістратурі, згодом вступила до клінічної ординатури, де водночас і працювала з пацієнтами, і писала кандидатську дисертацію.
Поступово переконалася, що є медики-практики, а є медики-науковці. Скажімо, одна моя подруга працювала над кандидатською дисертацією в той же період, що й я, але так її й не завершила, адже вона дивовижний практик, пішла в практичну медицину та залишила дисертацію. А є люди, які все-таки більше схильні до досліджень і до науки. Так сталося в моєму випадку.
– Сходинки науки були для вас складними?
– Дуже вдячна керівнику моєї кандидатської дисертації Сергію Михайловичу Андрейчину, який дав мені можливість самостійно пройти всі етапи роботи над дисертацією. Звичайно, під його контролем, але все від початку до кінця я робила самостійно. Завдяки цьому мені було значно легше працювати над докторською дисертацією.
– «Патогенез гострого ураження легень: порушення оксидаційних, імуно-цитокінових, некротичних та апоптоз-опосередкованих процесів» – чому вас зацікавила саме ця тема?
– Перше подання докторської теми мені відхилили. Психологічно тоді мені було непросто, та дуже допомогла підтримка старших колег. Я міркувала над тим, що ж робити далі. Відповідь лежала на поверхні: саме тоді розгорілася епідемія грипу N1H1. Звідси й тема моєї докторської дисертації. Мені було надзвичайно цікаво над нею працювати, проводячи експерименти над лабораторними тваринами, я почувалася й хірургом (усміхається). Пригадую, допомагав мені у цьому мій гуртківець-студент Микола Виваль.
– До слова, якої ви думки про сучасних студентів? Майбутнє нашої медицини в надійних руках?
– Сучасні студенти значно відрізняються від студентів моїх часів. Вони більш свідомі, в них розплющені очі, а перед ними – відкритий світ, вони мають значно більше можливостей та використовують їх. Мені вони дуже імпонують тим, що не бояться зайвий раз запитати, докопуються до глибокої істини. Ми, коли були студентами, справді боялися щось запитати, висловити власну думку. Теперішні студенти не такі. Вони значно прогресивніші. Лише прикро, що, за моїми спостереженнями, така вмотивованість на перших курсах дещо розсіюється на випускних. Більшість стають розгубленими через те, що не можуть знайти себе в конкретній професії. Щороку випускники не знають, чи буде розподіл, чи вони самі собі шукатимуть роботу, яка професія буде пріоритетною. На жаль, ми як навчальний заклад не можемо їм у цьому допомогти.
«Захист докторської дисертації – точка відштовхування»
– 2012 року ви захистили докторську дисертацію. Що ця віха в професійному житті означала для вас?
– Тоді це для мене було щось нереальне. Зараз я вже розумію, що це були двері, в які колись навіть не могла б не те, що зазирнути, а навіть постукати. А тепер їх відчинила, зайшла та йду далі. Для тих, хто справді хоче щось творити в науці, захист докторської дисертації – це точка відштовхування. Зараз я вже звикла до свого статусу, а перших кілька років, відверто кажучи, навіть боялася комусь сказати. Адже ніхто не міг повірити, що проста дівчина – й раптом захистила докторську. Коли я ще працювала асистенткою курсу клінічної біохімії при кафедрі медичної біохімії, якось з раптовим візитом на кафедру прийшов нині покійний ректор Леонід Якимович Ковальчук. Глянувши на нас з подругою, тепер уже професоркою Інною Криницькою, в притаманній йому манері кинув фразу: «Ще мені одні – дівчатка у спідничках». І вона так мені закарбувалася, що я тривалий час саме так і почувалася.
Втім, якби не покійний ректор Ковальчук, напевно б, і не стала доктором медичних наук. Адже потрапила в такий період, коли професорський склад мав уже досить поважний вік і його треба було оновляти. Леонід Якимович шукав для цього працездатних ініціативних людей. Тож можна сказати, що саме із його згоди я змогла подати документи та захиститися.
– Яке своє професійне досягнення вважаєте найвагомішим?
– Пишаюся, що в мене вже понад десять учнів, які захистилися. Пишаюся також колективом нашої кафедри, адже спочатку, коли мене лише призначили завідувачкою, зізнаюся, було дуже складно. Починаючи від запитання: «Це що – ректор Ковальчук під тебе кафедру створив?», і до всього решта. Леонід Якимович їздив світом, відслідковував для себе нові цікавинки, збирав їх і потім намагався втілити в нашому університеті. Так спершу була створена кафедра клініко-лабораторної діагностики, де я працювала, а потім окремою структурою виділили кафедру функціональної діагностики та клінічної патофізіології, завідувачкою якої мене призначили. Колектив цієї кафедри складався з викладачів різних кафедр. І спочатку мені доводилося дуже важко, адже я була наймолодша. Колектив моєї кафедри вважав, що найменше досвіду має саме завідувач кафедри. Те, що каже завідувач кафедри, – то одне, а робити треба по-своєму. Авторитет мені треба було здобувати.
– Як вам це вдалося?
– Своєю витривалістю. За своєю натурою я не є особою агресивною чи скандальною, тому все стараюся згладити, а не загострювати. А ще в мене є така не дуже добра риса (усміхається): коли ніхто не хоче, то зроблю сама, щоб не створювати конфліктних ситуацій. Тож поступово все налагодилося. Не повірите, коли ректором став Михайло Михайлович Корда, він об’єднав мою колишню та теперішню кафедри в одну, завдяки чому наш колектив став монолітним, лідером серед кафедр університету, до того ж усі в ньому рівні, незалежно від звання та посади. У нас чудова кафедра, всі її працівники – дуже гарні спеціалісти. Я ними дуже пишаюся, тому що завжди чую лише схвальні відгуки. Переймаюся проблемами та клопотами кожного, як власними, намагаюся вирішити будь-які питання.
– Ви входите до складу галузевої експертної ради Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти з галузі знань 22 «Охорона здоров’я». Що означає для вас робота в цій структурі?
– Удячна долі, що можу належати до цієї команди, де зібралися справжні фахівці. Від інших членів галузевої експертної ради дізнаюся багато нового, зокрема, саме завдяки цій праці почала більше розуміти методичну роботу ТНМУ. Дуже багато чого там навчилася. Всі ці свої знання, звичайно, намагаюся передати нашому університету. До слова, як уже згадувала, я обожнюю вчитися, тому, ставши завідувачкою, вирішила посилити власні знання та вміння саме в управлінському напрямку й 2018 року закінчила відповідний курс. Нині також планую опанувати ще одну спеціальність.
«Набираюся сил у сім’ї»
– Маючи малих дітей, зокрема й піврічне немовля, ви все це встигаєте. Як?
– Хочу бути прикладом для власних дітей. Мало сказати: «Діти, вчіться», треба робити це самій. Звичайно, дуже допомагають батьки, чоловік.
– Чому саме цей чоловік став вашим – з-поміж мільйонів інших?
– Тому що Ігор – мій надійний тил. Жодного разу він не сказав мені: «Ні». Фактично я постійно вчуся, мені треба робити дослідження, а для того потрібно багато часу. І це час, витрачений точно не на сім’ю. Втім, ніколи не почула від нього жодного докору. Кажу йому: «Можливо, мені доведеться це робити». Він: «Давай». Я запитую: «А дім, сім’я?». Він відповідає: «Та я ж є». Ось тому саме й він.
– Ви би хотіли, щоб діти пішли вашим шляхом?
– Хотіла б їм дати самостійно вирішити, ким вони бажають бути. Але, звичайно, була б рада, якщо б вони пішли моїм шляхом. Життя покаже. Наполягати та щось нав’язувати я точно не буду.
– Розкажіть про своїх діток.
– У мене чудові діти! Так, це найкращі діти, бо вони мої. Катерині 11 років, Іллі – 8, Маркіяну – 6 місяців. У нашій сім’ї заведене неписане правило: ми виконуємо всі освітні забаганки дітей. Тож обоє старших ходять на фехтування, в художню та музичну школи. Катерина та Ілля здібні до іноземних мов. Ілля навіть зацікавився китайською. А найменший Маркіянчик – велика радість для всіх нас, особливо – в такий непростий час. Ось приходжу я з роботи додому, втомлена, виснажена. А та дитинка так мирно спить. Дивишся на неї – й усі клопоти відходять на задній план, навіть повітряна тривога не така важка.
– Узагалі ж, як відновлюєте сили, коли купа роботи та почуваєтеся вичавленим лимоном? У вас є експрес-відновлення?
– Враховуючи, що я мама трьох дітей, то в нас удома завжди багато галасу. І мені, щоб відновитися, треба побути на самоті та в тиші. Просто посидіти кілька хвилин і відпочити. Звичайно, мрію виспатися, це моя мрія вже десь десять років. Я можу відновити сили, коли збираємося на пів годинки з колежанками, щоб випити філіжанку кави й потеревенити про якісь банальні речі. Набираюся сил у сім’ї. Моя душа – це мої діти. Я і втомлююся з ними, і відпочиваю з ними. Для мене це найважливіше, мій пріоритет.
– Якщо б у вас було одне-єдине бажання зі стовідсотковою ймовірністю того, що воно здійсниться, що ви б побажали?
– Звичайно, я хочу миру. Але в даній ситуації – лише перемоги. Щоб ми якнайшвидше перемогли, щоб більше ніхто з нами не воював, щоб ми спокійно жили у рідній країні, розвивалися та рухалися вперед і завжди були горді тим, що ми – українці.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА