9 березня в докторки медичних наук, професорки кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ, авторитетного науковця та висококваліфікованої клініцистки-педіатрині, голови Асоціації педіатрів області Ольги Євгенівни Федорців – день народження. Гарна нагода, щоб озирнутися назад, вирізнити головне, згадати … Зі спогадів і розпочалася наша розмова.
«Мені в дитинстві дуже хотілося швидше вирости та вивчитися на лікарку, щоб вилікувати тата»
– Де ви народилися? Яким було ваше дитинство?
– Народилася я в селі Бичківці, що за 20 кілометрів від Чорткова. Батьки – педагоги. Тато Євген Степанович закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту, мама Розалія Іванівна – філологічний. Побралися студентами. Після завершення навчання обоє якийсь час вчителювали в Бичківській школі. Невдовзі батько став директором школи в селі Шульганівка Чортківського району, згодом працював головою колгоспу у селі Росохач Чортківського району, у селі Садки Заліщицького району. На кожній посаді трудився самовіддано й наполегливо, бо любив свою роботу, людей, землю, вболівав за доручену справу. За сумлінну багаторічну працю нагороджений орденом Леніна – найвищою державною нагородою колишнього СРСР. В районній газеті про нього написали велику статтю. Я татом дуже пишалася. Згодом батько очолював профтехучилища в Чорткові та смт. Товсте. Свій трудовий шлях завершив на посаді голови сільської ради в Ягільниці й встиг багато доброго зробити для громади, залишивши по собі вдячні спогади й світлу пам’ять.
У вересні 1961 році я пішла в перший клас Ягільницької середньої школи. Одне з давніх поселень Поділля, Ягільниця славилося своїм кінним заводом, була тут також тютюнова фабрика та промкомбінат місцевої промисловості, де виробляли цеглу, шифер, працювала шевська й кравецька майстерні. З радістю та легким сумом згадую рідну школу – велику, гарну… Мама була вчителькою української та російської мови й літератури і моїм класним керівником. У школі діяв гурток слідопитів, який зорганізував вчитель історії Володимир Михайлович Ковальчук. Разом з іншими гуртківцями ходила в походи місцями бойових дій Другої світової війни: шукали відомості про бійців, які загинули в боях з фашистськими окупантами, встановлювали їхні імена та маловідомі факти з минулого.
1973 року, закінчивши школу із золотою медаллю, подала документи до Тернопільського державного медінституту. Випускникам-медалістам достатньо було отримати «відмінно» за перший іспит. Та з фізики мені поставили «четвірку», тому складала всі наступні вступні екзамени, підтвердила власні знання й мене зарахували до складу студентів 1 курсу медичного факультету.
– Чому обрали професію лікаря?
– Мій вибір не був ні спонтанним, ні випадковим. Я мріяла допомогти батьку. Виснажлива відповідальна робота підірвала його здоров’я, він переніс три інфаркти. Тож мені в дитинстві дуже хотілося швидше вирости та вивчитися на кардіологиню, щоб вилікувати тата й усіх, хто страждає від серцевих хвороб. На жаль, четвертий інфаркт міокарда батько не пережив, помер.
– Роки навчання … Якими вони були для вас?
– Студентські роки – незабутні. Згадуючи той час, згадую улюблених викладачів, їхні лекції та те, як сиділа ночами над підручниками й конспектами… Щоб опанувати і теорію, і практику, вчитися треба було багато. Мені дуже подобалася анатомія, мікробіологія, біохімія та інші дисципліни. За щастя було, коли на заняттях з анатомії якусь кістку дозволяли взяти додому. Могла цілу ніч сидіти, вивчаючи її анатомічну будову. Вчилася я із задоволенням, бо хотіла знати якомога більше. Всі роки навчання отримувала підвищену стипендію. На життя вистачало, та й батьки допомагали. Після другого курсу вийшла заміж, після третього народила доньку Лілю. Взяла академічну відпустку для догляду за дитиною, але через півроку повернулася до навчання, бо в навчальну програму внесли зміни й мене дочасно з академвідпустки відкликали.
– Це нелегко: бути мамою-студенткою…
– Я впоралася. В додатку до диплома, що містить підсумкові оцінки з усіх дисциплін за період навчання, в мене було лише дев’ять «четвірок», решта – «п’ятірки». Для отримання диплома з відзнакою допустимо було мати 21 «четвірку». Мені виписали «червоний» диплом, але вручили стандартний, в синій обкладинці. Адже згідно з рознарядкою «згори» диплом з відзнакою мав отримати секретар комсомольської організації. І він його отримав, попри скромні навчальні досягнення. Мені було дуже прикро, бо завжди вважала, що лише знання – ключ до успіху й не сприймала несправедливість, фальш, лукавство. Ці чіткі життєві принципи мені прищепили змалку.
– «А пережите – це зветься досвід, витримка і гарт…» – писала Ліна Костенко. Коли закінчили ТНМУ (на той час – інститут)?
– Виш закінчила 1980-го. Назавжди залишилися в пам’яті лекції професорів Олени Олексіївни Маркової, Лідії Михайлівни Слободян, практичні заняття з педіатрії з Тетяною Степанівною Бабінець, Людмилою Іванівною Алексєєнко. З особливо великою повагою та теплотою згадую тодішнього завідувача кафедри педіатрії, професора Івана Семеновича Сміяна, якого вважаю своїм вчителем, наставником, зразком для наслідування. Захоплювалася його лекціями та писала їх дослівно. Завдяки Іванові Семеновичу зацікавилася педіатрією й полюбила її, тож мрія про кардіологію поступилася місцем мрії про педіатрію. Я просто марила нею. Вже на 4 курсі вирішила, що оберу саме цю лікарську спеціальність, бо люблю дітей та хочу, щоб вони росли здорові. Заради цього варто йти в медицину. З приємністю згадую своїх однокурсників – розумних, здібних, успішних студентів, які стали висококласними фахівцями. Це, зокрема, знаний торакальний хірург, доцент В. Мальований, доцент нашої кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією М. Процайло, завідувач кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини, професор І. Галайчук.
«Навантаження були великі, але я отримувала задоволення від роботи»
– Як відбувалося ваше професійне становлення після закінчення альма-матер?
– Після однорічної інтернатури з педіатрії, яку проходила на базі Тернопільської дитячої клінічної лікарні, з 1981 до 1983 року працювала дільничною лікаркою-педіатринею дитячого поліклінічного відділення Тернопільської міської лікарні №1. Моїми пацієнтами були маленькі мешканці нових житлових масивів. Ходила на виклики. Взимку, траплялося, до півсотні викликів щодня надходило. А потім ще оформляла медичну документацію, лікарняні. Роботи було дуже багато, але мені це подобалося. Дитяча поліклініка в Тернополі була підрозділом першої міської лікарні, де містилося й педіатричне та дитяче інфекційне відділення. Мені дуже хотілося там працювати й коли 1983 року запропонували посаду лікарки-ординаторки дитячого інфекційного відділення – погодилася. Я також шукала можливості займатися наукою й у цьому прагненні мене підтримав тодішній ректор нашого університету, професор Іван Семенович Сміян. 1984 року повернулася в альма-матер старшою лаборанткою кафедри дитячих хвороб, 1985-го – вступила на навчання до очної аспірантури за спеціальністю «Педіатрія» на цій же кафедрі. Почала писати кандидатську дисертацію. Досліджувала клінічне значення структурно-функціонального стану біологічних мембран при різних формах гіпотрофії. Професор І.С. Сміян був науковим керівником моєї дисертаційної роботи. Захист відбувся у вересні 1987 року на засіданні спеціалізованої вченої ради при Київському науково-дослідному інституті педіатрії, акушерства та гінекології імені професора П.М. Буйка. Отримавши диплом кандидата медичних наук, повернулася до наукових досліджень.
З березня 1988 до грудня 1992 року працювала асистентом кафедри педіатрії.
Мені дуже хотілося продовжити розпочате й розширити обсяг обстежень, зосередивши увагу на проблемі порушень живлення в дітей раннього віку, які виникають у результаті неправильного харчування, догляду або захворювань. Результати проведених досліджень лягли в основу докторської дисертації «Клініко-патогенетичне обґрунтування комплексної терапії хронічних розладів живлення у дітей раннього віку», яку успішно захистила в жовтні 1998 року на засіданні спеціалізованої вченої ради в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України.
– Час летить стрімко. В грудні 1992 року вас обрали за конкурсом на посаду доцентки кафедри педіатрії лікувального факультету. У січні 1999-го ви очолили кафедру пропедевтики дитячих хвороб, на базі якої після реорганізації 2005 року створили кафедру педіатрії. Отримали вчене звання професорки. 2010 року обійняли посаду завідувачки кафедри педіатрії з дитячою хірургією №1 й при цьому 13 років залишалися керівником відділу виробничої практики студентів.
– Навантаження були великі, але я отримувала задоволення від роботи. Виробнича практика є важливою складовою частиною в підготовці лікаря. Для студентів-медиків вона починалася з догляду за хворими у стаціонарних відділеннях терапевтичного, хірургічного та педіатричного профілю на клінічних базах кафедр. Після третього курсу починалася медсестринська виробнича практика, старшокурсники в літній період проходили виробничу практику як помічники лікарів у лікувальних закладах і поліклініках Тернополя та інших міст, де закріплювали отримані впродовж навчального року вміння й навички з надання медичної допомоги. З моєї ініціативи була налагоджена співпраця з Вроцлавським медичним університетом (Польща), відтак студенти ТНМУ отримали можливість проходити навчальну виробничу практику на базі клінік Вроцлава.
Втіленню проєкту двосторонньої співпраці сприяв професор Вроцлавського медичного університету, почесний професор ТНМУ Войцех Барг. 2011 року на практику у спеціалізованих відділеннях вроцлавських лікарень поїхала перша група з десяти старшокурсників. Повернулися задоволені, бо мали можливість бути присутніми на складних операціях, що проводилися на серці, операціях з трансплантації органів. На членів наступної групи вже чекав конкурсний добір, бо охочих пройти практику в клініках Вроцлава виявилося багато. У вільний від занять час студенти мали змогу оглянути визначні місця цього польського міста, а також, скориставшись пільговими проїзними квитками, відвідати Берлін, Париж. Надалі ділові контакти між нашими університетами лише міцніли й нині згідно з угодою про співпрацю студенти Вроцлавського медуніверситету приїжджають до Тернополя, а наші проходять практику на клінічних базах у Вроцлаві. На жаль, після захоплення Криму Росією неможливою стала виробнича практика старшокурсників у дитячому оздоровчому центрі «Ласпі», неподалік Севастополя. Під керівництвом досвідчених лікарів наші студенти вдосконалювали практичні навички діагностики й лікування бронхіальної астми, інших лор-патологій у дітей. Для оздоровлення малечі в «Ласпі» були комфортні умови, а нині там цілковитий занепад. З метою вивчення досвіду проведення практики студентів європейських вишів, а також навчального процесу на кафедрах педіатрії 2008 року проходила стажування в Карловому університеті м. Прага (Чехія).
Амбітний проєкт, який потребує і часу, і сил
– Колектив кафедри педіатрії з дитячою хірургією №1 бере активну участь у міжнародних епідеміологічних дослідженнях поширеності бронхіальної астми та інших алергічних захворювань серед дітей Східної Європи. Ви є координаторкою від України міжнародних програм BUPAS, POLBUCAN. Це амбітний проєкт, який теж потребує і часу, і сил. Розкажіть про нього докладніше.
– 2010 року на міжнародній науково-практичній конференції з терапії, яку організував колектив кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії ТНМУ, я познайомилася з професором Яном Зейдою, завідувачем кафедри епідеміології Сілезького медичного університету в Катовіце (Польща). Мене запросили взяти участь у міжнародних дослідженнях поширеності астми та алергії в дитячому віці, які раніше в країнах Східної Європи не проводили. Я була відповідальним виконавцем проєкту з вивчення поширеності алергічних захворювань серед дитячого населення нашої області. В грудні 2010 року в Кракові відбулося перше засідання, на якому були визначені цілі та завдання проєкту, розроблена й обговорена анкета досліджень, визначений обсяг роботи. Результатами аналізу проблем алергічних захворювань серед дітей поділилися, зокрема, завідувач кафедри спортивної медицини та реабілітації Гродненського державного медуніверситету ім. Янки Купали Андрій Шпаков (Білорусь), професори Сілезького медичного університету Ян Зейда та Гжегож Брожек, я представляла результати вивчення поширеності алергічних захворювань серед дітей нашої області. На запрошення професора Яна Зейди проходила стажування на кафедрі епідеміології Сілезького медичного університету. 2011 року до проєкту BUPAS (Belarus-Ukraine-Poland-Asthma-Stady) приєдналися представники Саскачеванського університету (Канада), в квітні цього ж року на конференції «Childhood Asthma: Epide-miology and Prevention» у Кракові було підписано меморандум про співпрацю між чотирма країнами. 2014 року в канадському місті Саскатуні відбувся міжнародний симпозіум «Безпека та здоров’я сільського населення: глобальні перспективи (SHAPR)», де я виступила з доповіддю за результатами наших досліджень.
«Читаю польським студентам лекції з низки дисциплін»
– Ви також були членом спеціалізованої вченої ради Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, Буковинського державного медичного університету і зараз є членом спеціалізованої вченої ради ТНМУ ім. Івана Горбачевського, організаторка й активна учасниця конференцій різного рівня, присвячених проблемам пульмонології та алергології, особливостям перебігу бронхіальної астми в дітей раннього віку, щорічних конференцій з екопатології дитячого віку. Обіймаєте посаду професора в Білостоцькій вищій медичній школі (Польща), вас запрошували читати лекції студентам Ельблонзької гуманістично-економічної школи. Є членкинею редакційних колегій журналів «Medical science pulse» (Ополе, Польща), «Family Medicine&Primary Care Review» (Вроцлав, Польща), а також наших часописів «Здобутки клінічної і експериментальної медицини» та «Актуальні питання, педіатрії, акушерства і гінекології».
– Так, від Міністерства охорони здоров’я Польщі я отримала підтвердження свого ученого ступеня й вченого звання доктора медичних наук, професорки. Читаю польським студентам лекції з низки дисциплін, зокрема, неонатології, алергології, анатомії, гематології, сучасних технік діагностичних… Мова викладання, звичайно, польська. Рідну мову польські студенти дуже шанують. Англійську, яку знають усі, використовують як міжнародну мову спілкування, приміром, на науково-практичних конференціях.
– Чи є якісь суттєві відмінності між польськими та українськими студентами?
– Щоб стати добрим фахівцем, потрібно багато й наполегливо вчитися. Це знають усі студенти-медики. Хтось докладає більше зусиль і вчиться на «відмінно», комусь відповідальності бракує. Спостерігаю це і в Польщі, і в Україні. Всюди студентам створені хороші умови для здобуття доброї освіти й хто хоче – той навчиться, хто мотивований – той досягне більшого. Приміром, медсестри, які здобувають науковий ступінь магістра в Білостоцькій вищій медичній школі… В будні вони працюють, у суботу і неділю – навчаються. Заняття починаються о 7.30 та закінчується о дев’ятій-десятій годині вечора. Перерви невеликі. У понеділок же їм знову на роботу. Така цілеспрямованість і працьовитість заслуговує на повагу.
– Багато ваших колишніх студентів нині є успішними та відомими фахівцями своєї галузі, мають наукові досягнення. Під вашим керівництвом було успішно захищено десять наукових праць і ваші учні отримали науковий ступінь «кандидата медичних наук». Ви є співавтором навчального посібника англійською мовою «Дитячі інфекції», який належить до найкращих фахових видань.
– Його видали кілька років тому, а торік перевидали. Загалом я є автором понад 300 наукових і навчально-методичних публікацій, у тому числі двох монографій про хронічні розлади живлення в дітей і шести навчальних посібників, восьми патентів на винаходи. Вважаю, що могла написати більше, але життєві обставини іноді сильніші будь-яких планів.
– Які пріоритетні напрямки вашої наукової діяльності?
– Вплив несприятливих факторів навколишнього середовища на стан здоров’я дітей, бронхіальна астма та алергічні захворювання, проблеми грудного вигодовування, сучасні підходи до лікування ревматоїдного артриту, пневмонії, дифузного токсичного зобу, стан реактивності організму здорових і хворих дітей. З 2009 року колектив кафедри педiатрiї з дитячою хірургією №1 ТНМУ активно співпрацює з НВ ТОВ «Житомирбіопродукт», де виготовляють шроти, олії, комбіновані фітопрепарати… Сучасна технологія дозволяє зберегти природні властивості рослинної продукції та посилити її дію. Досліджуємо ефективність спеціальних харчових продуктів для дієтичного харчування в комплексному лікуванні дітей з хронічною соматичною патологією.
«Родина – найдорожче, що є в житті»
– Що, крім роботи, приносить вам радість?
– Найбільшою радістю є онуки. Їх у мене троє. Найстарший Богдан – студент Празького університету, його майбутня спеціальність – програміст. Олег закінчує ліцей, де вивчає електроніку, електротехніку. Наймолодшому Артему – рік і чотири місяці. Родина – найдорожче, що є в житті.
– Ваші діти теж обрали медицину?
– Обидві доньки закінчили ТНМУ. Старша Ліля працювала лікаркою в Чехії, мала багато друзів серед колег, пацієнти їй довіряли, любили та поважали. Торік Лілі не стало. Померла від невиліковної хвороби. Молодша донька Анастасія закінчила інтернатуру за спеціальністю «дерматовенерологія». Зараз перебуває в декретній відпустці, доглядає маленького сина.
– Чим любите займатися на дозвіллі? Як відпочиваєте?
– Я вже забула коли відпочивала. Раніше моїм захопленням були подорожі. З дітьми об’їздила всю Чехію. Чудова, мальовнича країна з давньою та багатою історією й культурою. В Італії дуже сподобався Рим, Венеція, Ріміні. В Греції – Афіни. Побувала в Берліні та культурній столиці Німеччини – Дрездені, у Парижі й Відні. Приємно вразила Чорногорія. Дивовижна країна Угорщина, а її столиця Будапешт – одна з найгарніших європейських столиць. Місць, де варто побувати, багато, та останні п’ять років я вже не мала можливості подорожувати. Коли з часом було вільніше – їхала до дітей, щоб їм допомогти, підтримати старшу доньку, яка боролася з важкою хворобою.
– Ваш улюблений афоризм…
– Професор Іван Семенович Сміян, якого я глибоко шаную як талановитого науковця та мудру, добру людину, вітаючи мене з виходом нової книги, написав: «Поспішайте не поспішаючи». У цьому вислові – глибокий сенс. Іван Семенович був та є для мене взірцем працелюбності й цю рису він прищепив мені. Працювати треба невпинно, активно, використовуючи всі можливості, щоб успішно завершити справу, але робити її без поспіху, послідовно. Працювати, що б там не було… Взяла це собі за правило. Душевний біль від втрати доньки намагаюся лікувати роботою. Не уявляю себе без улюбленої роботи. Іван Семенович очолював обласний осередок Асоціації педіатрів України – громадської організації, що об’єднує на добровільних засадах лікарів-педіатрів і лікарів суміжних спеціальностей, які займаються практичною діяльністю, а також науковою та педагогічною роботою. Йдучи на заслужений відпочинок, він рекомендував обрати на цю посаду мене й ось уже 15 років я є головою тернопільського осередку Асоціації педіатрів України. Дієвою є наша співпраця з президентом Асоціації, академіком НАМН України, професором Ю.Г. Антипкіним, відповідальним секретарем Асоціації професором Ю.В. Марушко. Після реорганізації районів (замість 17 районів створено три великі об’єднані територіальні громади) педіатрів поменшало, багато перекваліфікувалися у сімейних лікарів. Актуальні проблеми педіатрії обговорюватимемо на Всеукраїнському з’їзді педіатрів, в якому візьмуть участь й представники нашого осередку. Наразі з’їзд відклали до поліпшення епідеміологічної ситуації, що виникла внаслідок поширення коронавірусу COVID-19.
– Яку пораду дали б студентам, які вважають медицину своїм покликанням?
– Порада проста: не втомлюватися вчитися. Я навчаюся все життя. «Бабусю, що ти робиш?», – запитували мене онуки, коли були малі. «Я вчуся», – відповідала. Моя мама, чуючи ці слова, дивувалася : «Чому ти так кажеш? Ти професорка…». Але якщо не вчитися чомусь новому, не розширювати власний кругозір, не розвиватися як особистість – пастимеш задніх.
– Що в найближчих планах?
– З нетерпінням чекаю Великодніх свят. Приїдуть старші онуки й за столом, нарешті, збереться вся родина. Дуже ціную час, який проводимо разом. Спілкування з рідними – джерело моїх сил і життєвої енергії.
Лідія ХМІЛЯР