Доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри української мови ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського, автор понад 100 актуальних наукових праць і, зокрема, п’яти монографій з питань педагогіки, заслужений працівник освіти України, поет і громадський діяч Анатолій Вихрущ зустрів свій 65-ий рік. Це гарна нагода озирнутися, щоб з висоти прожитих літ окинути поглядом минуле й поділитися роздумами про сьогодення. Тож попросили Анатолія Володимировича розповісти про найбільш пам’ятні події та найдорожчих серцю людей, за яких вдячний Богові й долі, про улюблену роботу та творчі плани…
«В біді народжений щасливим жив»
– Життєва дорога кожного з нас починається з батьківського порогу. Де минуло ваше дитинство?
– У моєму паспорті в графі «місце народження» написано «Ланівці», де минули перші чотири роки мого життя, але я мало що пам’ятаю з того періоду. Загалом мій життєвий маршрут дуже простий: Ланівці, Вербовець, пізніше – прекрасне село Погрібці, де була люба моєму серцю малокомплектна школа (єдина школа, де я отримував відмінні оцінки), звідти батьки переїхали до Зборова, потім – до Заліщик, а 1970-го розпочався «тернопільський період» життя нашої родини. Пізніше в одному з віршів я напишу «В біді народжений щасливим жив». У мене й справді було щасливе дитинство, хоча жили ми більш, ніж скромно. Коли народився, батька забрали в армію й мама, Лідія Артемівна, ростила мене сама, але її, сповнене любов’ю серце, дарувало відчуття щастя та тепла. Батько ж поєднував любов і турботу з вимогливістю, Це було суворе галицьке виховання, без сюсюкання, мудре й людяне.
– Ваш батько, Володимир Павлович Вихрущ, відомий вчений-економіст, поет, є знаковою постаттю для нашого краю. Тож у вас був чудовий наставник.
– Тато родом з Августівки Козівського району. Селянський син, він закінчив Львівський фінансовий технікум, пізніше – заочно Одеський кредитно-економічний інститут, аспірантуру. Захистивши дисертацію, здобув учений ступінь кандидата, згодом – доктора економічних наук. Став професором та одним з найкращих економістів України. Економіка була справою його життя. Володимир Вихрущ – автор понад сотні наукових праць, багатьох монографій, навчальних посібників. Його докторська дисертація присвячена проблемі державного регулювання в умовах ринкових відносин. Якби хоч частину цих ідей удалося втілити, такої економічної біди й олігархічного «дикого капіталізму» в Україні не було б. Зазначу, що роботу над докторською батько завершив на початку 1990-х років, коли всі навколо в один голос казали, що ринок відрегулює все сам. Татові вже тоді вистачало розуму та досвіду стверджувати, що вільний ринок – не панацея й у деяких секторах економіки не можна цілковито відмовлятися від елементів державного регулювання. До чого це призводить, показує, приміром, нинішня ситуація з поширенням коронавірусної інфекції. В умовах відсутності державної регуляції, коли йдеться про важливі санітарні, екологічні, інші норми, недалеко до біди. Разом з іншими авторитетними фахівцями краю батько розробив перспективні напрямки розвитку Тернопільської області. Він з однодумцями відвернув загрозу будівництва у Шумському районі атомної електростанції, яка вже була запланована. Згадаймо також історію Тернопільського національного економічного університету, до створення якого батько був причетний. Спочатку вдалося відкрити філію Київського фінансово-економічного інституту, згодом з цього підрозділу виріс інститут, академія, економічний університет, нині – національний. А ще тато писав вірші. Пісенні, мелодійні, що лягають на душу. І пророчі. Як, приміром, «Летаргійний сон», який і через сто років буде актуальним. Вірш «Коріння», ставши піснею, з легкої руки таких виконавців, як Адріана Онуфрійчук, Ніна Матвієнко, знаний у світі. Батько співпрацював з талановитими композиторами і, зокрема, з Юрієм Кіцилою, якого називав своїм побратимом та який написав десятки популярних пісень.
– Без перебільшення можна стверджувати, що ваш батько був взірцем відданості справі. Він залишив по собі світлий спомин.
– Так, хоча тернополяни – цікаві люди. Я, буває, жартую, що треба багато років працювати для Тернополя й померти, тоді до якоїсь круглої дати тебе згадають добрим словом.
– Як відомо, вас і композитора Юрія Кіцилу теж пов’язує творча співпраця.
– Як і батько, я захоплююся творчістю Юрія Вітольдовича й дякую долі за дружбу з ним. Разом ми створили гімн ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського: я написав текст, Юрій Кіцила – музику. А все почалося з телефонного дзвін-ка. Телефонував ректор ТНМУ, професор Михайло Михайлович Корда, з яким ми були майже не знайомі: я знав, що є він, він, можливо, знав, що я є. «У мене до вас несподіване прохання: треба написати гімн медичного університету», – сказав Михайло Михайлович. Про ТНМУ на той час я знав надто мало, та все ж запитав: «Скільки маю часу?». «Приблизно два місяці, може, вам вдасться щось запропонувати». Після розмови ходив по хаті, подивований з несподіваної пропозиції. Відтак магічним чином звідкись прийшов один рядок. Він звучав так: «Багате Тернопілля на освіту». Я його швидко записав. За півтори ж години народився гімн медичного університету, який розпочинався так:
Багате Тернопілля на освіту,
Батьки дарують дітям добрий злет.
Ми вибираєм розумом і серцем
Найкращий в світі університет.
Упродовж вечора наступного дня Юрій Вітольдович написав музику. Тепер гімн ТНМУ співають, а ми радіємо.
– Але повернімося до джерел…
– Колись тато написав: «Я не маю з прадіда портрета, я лиш маю гордість родову». Прізвище зобов’язує. Так мене й молодшу сестру Оксану виховували батьки. І вчителі. В кожній школі були прекрасні вчителі. Хоча, щиросердно зізнаюся, хлопчиськом я школи не любив. І ніколи не був «круглим відмінником». Після переїзду нашої сім’ї до обласного центру останні два роки навчався в Тернопільській загальноосвітній школі №1. Серед однокласників було багато талановитих дітей, цікавих особистостей. Таких, приміром, як майбутня письменниця й лікар Леся Романчук, нині – доцентка кафедри акушерства та гінекології ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського. Я, хлопчина з невеличкого райцентру, до «зіркового» кола не належав і на перших порах почувався некомфортно. На щастя, мені знову пощастило з класним керівником і загалом з вчителями. Вони вміли запалити в дитячих душах вогонь пізнання. Залюбленими у свою справу були, зокрема, філологи А. Гайда, Л. Рудяк (мама Ю. А. Рудяка, професора нашого університету). В тому, що я зацікавився поезією й сам почав писати вірші, – їхня велика заслуга. У цій когорті – й незабутній математик М. Кріль, фізик Я. Сенишин, історик Р. Бабат… Це були вчителі від Бога.
Підказати дитині правильний напрямок її розвитку – дуже важливо. Тому завжди раджу батькам не поспішати з оцінкою дитини, навіть якщо процес її розвитку відбувається дещо сповільнено. Є люди, які довго «розганяються». Я теж належу до таких і «розвиднілося» мені вже у студентські роки, коли почав вчитися на факультеті загальнотехнічних дисциплін з додатковою спеціальністю «фізика» Тернопільського державного педагогічного інституту. Педагогічну підготовку майбутнього вчителя вели в теоретичній, практичній площинах. Пройшов також сувору школу будівельних загонів – працював в Казахстані, Сибіру. В Тюмені у селищі Ентузіастів рубали вічну мерзлоту, щоб прокласти труби. Тракторець викопував траншею, але доходив до вічної мерзлоти й зупинявся, бо подолати землю з льодом не міг. За якийсь час мерзлота трохи танула й студенти, стоячи в поганеньких чобітках у багнюці з льодом, працювали ломами. Були ситуації, коли навіки міг залишитися в тій мерзлоті, в траншеї. Бог зберіг.
Студентські роки – це ще й спорт. Ядро, диск, класична боротьба гартували характер. Тренери С. Козак, В. Балабанов були справжніми професіоналами.
«Сама доля привела мене в науку»
– Закінчення інституту співпало з новим важливим періодом у вашому житті. І розпочався він…
– 1977 року. Отримавши диплом з відзнакою, працював в майстерні з обробки металу. Мені подобалося мати справу із залізом. Студентом вивчав ази науки під керівництвом викладачів, які співпрацювали з Інститутом електрозварювання ім. Патона. Звільнився з майстерні, коли отримав повістку з військкомату. Тоді «косити» від військової служби не було заведено, я й гадки такої не допускав. Саме армії завдячую знайомством з принциповими і відповідальними офіцерами, тож знаю, що таке справжній військовий вишкіл.
Відслуживши, вступив до аспірантури при Київському педінституті, 1984-го захистив кандидатську дисертацію та повернувся викладачем в альма-матер. Важливу роль у визначенні моєї майбутньої наукової долі зіграла зустріч з відомим тернопільським педагогом М.М. Фіцулою, спілкування з такими авторитетними вченими, як професор Д.Я. Шелухін, академік Д.О. Тхоржевський. Нині, з відстані років, міркую так: сама доля, подивившись у бік хлопця, який мало що вмів, але дуже старався, привела мене в науку.
– 1995 року ви стали проректором з наукової роботи ТЕІПО, 2001-го очолили Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти, у 2004-2005 роках працювали проректором з гуманітарної освіти та виховання Тернопільської академії народного господарства (нині – національного економічного університету). Створили свою наукову школу з питань історії педагогіки. У серпні 2019 року очолили кафедру української мови ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського. Під вашим науковим керівництвом захищено сім докторських і тридцять дев’ять кандидатських дисертацій. Що лежить в основі ваших здобутків?
– Основа проста: приклад батька та праця, багаторічна системна праця. Я ніколи не просив посад. Тим більше, що найвища посада – вчитель. Мені подобається працювати зі студентами-медиками, отримую естетичне задоволення від спілкування з ними. Викладаю першокурсникам українську мову за професійним спрямуванням та академічне письмо. Допитливі, розумні, вони вміють ставити цікаві, гострі, несподівані запитання. Як тут не згадати фразу з відомого фільму: «Літати не вміють, стріляти не вміють, але – орли». Справді, в цих молодих людях я бачу потенціал, який вони, можливо, ще не усвідомлюють. Моє завдання як викладача – навчити, допомогти, підказати, підтримати, не образити фальшивою оцінкою. Дякувати Богові, мені щастить на здібних студентів і чудових колег, бо на кафедрі української мови ТНМУ працюють досвідчені фахівці.
«Завжди пишеться імпульсивно, щиро»
– Навчати, шліфуючи таланти, як коштовні камінці, – це великий дар. Ви також відомі як самобутній поет, автор чотирьох поетичних збірок. Як прийшли до вас вірші?
– Дуже несподівано. Але, мабуть, любов до літературної творчості – це «генофонд», щоправда не забуваю думку, яку висловив Лев Толстой, що «Природа на дітях відпочиває». Власне, творчість – це креативність. Креатор – це Бог. Творець. Творчість є подарунком людині від Бога. Вона дуже цікаво проявляється. Спочатку приходить один рядок і його треба швиденько занотувати. Бо це хвиля, настрій, емоції, мінливі, як сама природа… З рядка народжується вірш, довгий або короткий. Як ось цей, який я назвав «Фрагмент заповіту»: «А як мову позабули, віру розпродали, напишіть, діти, в анкетах, що батька не мали». Чотири рядки, що вийшли з глибини душі. Наче батогом. Інколи щось веселіше пишеться. Але завжди – імпульсивно, щиро. Це в прозі ще можна щось приховати, а у вірші – ні, фальш видно одразу. Вибух емоцій, почуттів – ось що таке поезія. Між іншим, так само приходить тема дисертації, головні «родзинки» наукового тексту, які відрізняють дослідження від імітації.
– Пам’ятаєте свій перший вірш?
– Ні. Мабуть, це було давно. Я не запам’ятовую власних віршів. Коли приходять – кваплюся занотувати, потім уважно вичитую. Часом пишу під враженням від прочитаного раніше. Приміром, свого часу був дуже популярним вірш Андрія Вознесенського «Ты меня на рассвете разбудишь». Я написав його український варіант: «Ти мене поцілунком розбудиш, і усмішкою сонце заміниш, ти щасливою жінкою будеш і ніколи мене не покинеш. Я зберу на світанку троянди, і тебе їх розбуджу росою. І так буде кожного ранку, тільки будь, кохана зі мною. Тільки будь». Спробуй сфальшивити в одному рядку – й усе розсиплеться.
– Наразі вийшли друком чотири поетичні збірки Анатолія Вихруща. Кожна з них – знакова, кожна заслуговує окремої розмови. Поділіться спогадами про історію їх написання.
– Свою першу збірку «Розмова з батьком», яка вийшла 2003 року, вже після татової смерті, я присвятив його пам’яті. Сам написав передмову, яка закінчується таким рядком: «Це розмова з батьком, ми просто не наговорилися при житті». Потім не стало мами й туга втрати, що рвала душу, вилилася у вірші. Моя друга збірка «Квіти для мами» – це своєрідний реквієм. Наступна «Медитація» – роздуми про призначення людини.
– Примітною є також назва недавньої вашої збірки «Вибране для вибраних».
– Хоча багато хто радив змінити її на «Вибране для вас», але такий варіант мені не сподобався. Наче стою під храмом і милостиню прошу. А Поезія – пані гонорова. Я розгортаю книжку на будь-якій сторінці й мені не соромно за власні тексти, бо вклав у них усе, що мав, і душу, і серце.
Справжній вірш вкорочує життя,
А взамін дарує відчуття
Вічності, простору і краси.
Творчості ні в кого не проси.
А коли просив – то не гріши,
Свою долю тихо допиши
І подякуй всім за диво з див:
Ти віршами з Богом говорив.
Творчість, як і саме життя, – це подарунок від Бога й треба дякувати Господу за все.
– Поетичний дар ви вдало поєднуєте з талантом науковця, який створив свою школу.
– Скажу з власного досвіду: наукова робота пишеться, як гарний вірш. Головне, щоб людина хотіла писати й щоб у неї був науковий керівник чи консультант, який допоможе обрати цікаву тему для досліджень. В основі кандидатської роботи має бути хоча б дві оригінальні ідеї, в основі докторської – три-чотири. Їх треба віднайти. З віршами так само: приходить перший рядок, а далі вже пишеться на одному подиху. Молодим колегам, які звертаються за порадою, я зазвичай не відмовляю. Нещодавно мав розмову зі студентом з Китаю, який завершив навчання у вищому навчальному закладі в Тернополі та готується писати дисертацію. Ще один виклик.
– Не таємниця, що Україна є великим постачальником інтелекту за кордон. Свого часу ви теж читали лекційні курси із сучасних напрямків педагогіки в польських вишах.
– Так, допомогло знання польської мови, яку вивчив у 48 років. Цікава мотивація. Я не міг допустити, щоб діти були голодними. Приїжджав у Польщу на вихідні, читав лекції студентам навчальних закладів у Жешуві, Любліні, Кельце, Ярославі та повертався до Тернополя, аби продовжити викладацьку роботу. Працював, по суті, без вихідних і відпусток.
«Головне – залишатися чесним, людяним, не фальшивити»
– Кажучи про вас як про науковця, педагога, поета, не можна не згадати й про ваш управлінський досвід. Зокрема, в 2005-2008 роках ви обіймали посаду заступника голови Тернопільської обласної державної адміністрації.
– Був такий гріх. Коли почався перший Майдан, працював проректором з виховної роботи ТАНГу і, попри реальну загрозу втратити роботу, був довіреною особою кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Студенти та викладачі нашого університету брали активну участь у мирних акціях протесту проти фальсифікації виборів. Згадую про це з гордістю. В 2005-2008 роках працював заступником голови облдержадміністрації з гуманітарних питань. Серед проблем, якими займався, особливу увагу приділяв зменшенню смертності немовлят до одного року. Цей показник є загальновизнаним індикатором здоров’я нації. В найбагатших країнах на тисячу дітей віком до одного року помирають троє немовлят, у сусідній Польщі – 6, в Україні – 13. На Тернопільщині цю цифру вдалося знизити до 9. Другим пріоритетним напрямком визначив для себе поліпшення умов проживання мешканців геріатричних центрів в області. І третій – екологічний. Надзвичайно важливо було вивезти зі стихійних звалищ різні добрива та отрутохімікати, залишені з колгоспних часів. Ініціативу підтримали керівники районів і небезпечну хімію почали відправляти для переробки до Польщі та на завод у Шостці Сумської області. Тож Тернопільщина могла стати першою областю, чистою від хімічних відходів. Але згодом влада змінилася й з Києва прийшло розпорядження за підписом Януковича про звільнення мене з роботи. Згадую про це з гумором. Життя непередбачуване – і це прекрасно, хоча Бог кожному дає право вибору. В підсумку: Янукович утік, а я й надалі працюю для України. Викладацька робота – дуже гарна річ. Як і творчість. Може мінятися влада, керівництво, а вчитель, без перебільшення, професія вічна, бо це покликання, спосіб життя. Натомість жодна посада не є надбанням, всі вони тимчасові. Головне – залишатися чесним, людяним, не фальшивити. Працюючи заступником голови облдержадміністрації, мав щасливу нагоду познайомитися з багатьма цікавими людьми. Пригадую незрячу бабусю з села Сапогів, якій виповнилося сто років. Приїхав привітати її з юві-леєм і вручити почесну грамоту від Президента України. Добре, що дав Бог розуму прихопити із собою ще частину власної зарплати. Сиділи, говорили… Запитав: «Що згадується вам найчастіше?». Народжена на початку минулого століття господиня хати, поклавши свою руку на мою, мовила: «Дитино, згадую, як дівчиною босою йшла до Зарваниці молитися». Її лагідне обличчя світилося. І ще про дві пам’ятні зустрічі не можу не розповісти: з Папою Іваном-Павлом ІІ і з Блаженнішим Любомиром Гузаром, Патріархом Української греко-католицької церкви… На аудієнції у Ватикані, яка тривала кілька хвилин, я від імені українців побажав Папі доброго здоров’я. Його обличчя наче випромінювало світло. Так само світилося святістю й обличчя Блаженнішого Любомира Гузара й я дякую Богові за щасливу нагоду побачити та поспілкуватися зі Блаженнішим під час його відвідин Тернополя. Духовна велич його постаті вражає. Такі люди не вмирають, вони залишаються жити вже в іншому вимірі – духовному, допомагаючи іншим ставати кращими.
– Давайте поговоримо про ще одну вашу іпостась – радіо- та телеведучого. «Розмови про важливе» – так називається ваша програма на місцевому телебаченні. А радіослухачам добре відомий ваш проєкт «Тернопіль і тернополяни».
– Пропозиції вести радіо- та телепрограми були несподіваними, але погодився. Згадав, як мені подобалися інтерв’ю, що їх популярний тележурналіст Урмас Отт брав у відомих вчених, політиків, артистів, спортсменів. Я хотів показати, що люди, які живуть з нами поруч, не менш цікаві, кожен з них по-своєму унікальний, треба лише «розговорити» співрозмовника, «сократичними» запитаннями розкрити неповторність людини.
– Яка найважливіша цінність для вас?
– Певна річ, моя родина. Син Володимир після закінчення школи сам обрав професію програміста та став одним з найкращих фахівців у ІТ-сфері в Тернополі. Шість років тому отримав пропозицію переїхати працювати до Каліфорнії, в кремнієву долину. Тож нині син мешкає в найвідомішому у світі ІТ-містечку. Спілкуємося часто, адже є Skype. Донька Анастасія – кандидат педагогічних наук, виховує трьох дітей. Наймолодша Олександра закінчила Тернопільський національний педагогічний університет, кандидат психологічних наук. Зацікавившись медициною, обрала стоматологічний факультет ТНМУ. Підростають п’ятеро онуків: Доменіка, Тимофій, Ілля, Платон і найменша – Міла. Дорожу кожною хвилиною спілкування з дітьми, онуками.
– Як сформулювали б власну філософію життя?
– «Дякую Богові за все»… До цих слів наших галицьких релігійних діячів додати нічого. Вони стали моїм життєвим кредо.
– Анатолію Володимировичу, вам вдалося зробити багато і на викладацькій, науковій, і на творчій ниві. Про що ж мріється?
– Кажуть: «Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про власні плани». А якщо без жартів… Написав новий вірш, буде пісня. Тішуся, що є можливість навчати студентів, займатися науковою роботою. Допомогти ще одному молодому талановитому науковцю ТНМУ завершити докторську дисертацію. Хотів би видати свої наукові праці й статті окремими книгами, та наразі немає часу зібрати їх докупи. Чи, може, ще не час?
– Дай Боже, аби всі ваші задуми здійснилися. Творчого вам натхнення і нових здобутків!
Лідія ХМІЛЯР