«Життя прожити – не поле перейти», стверджує народне прислів’я. Але буває й так, що польову стежку важко здолати, бо в твою спину ціляться гітлерівські автоматники. Це лише один з епізодів життєвої історії професора, знаної на Тернопіллі людини Анатолія Юхимовича Франчука. В дитинстві йому довелося пережити пекельну працю, голод, жахіття Другої світової. Але незважаючи на труднощі, він досягнув чималих наукових вершин.
– Аж самому не віриться, як мені, простому хлопчині з далекого подільського села та незаможної родини, вдалося вступити до медінституту, захистити докторську дисертацію, – каже Анатолій Юхимович.
І справді, доля не простелила перед ним червоної доріжки, але вона подарувала йому шанс і він скористався ним сповна, щедро віддячивши згодом своїй покровительці цілою плеядою талановитих науковців та учнів. Анатолій Юхимович – автор та співавтор 246 наукових робіт, 15 патентів на винаходи, двох підручників з акушерства, довідника фельдшера та однієї монографії на тему «Применение лазерного излучения в акушерстве». Підготував 16 кандидатів і трьох докторів медичних наук. Усе життя професора Франчука є для нас яскравим прикладом невтомної праці та нестримного ентузіазму, небайдужості за доручену справу, прагнення допомогти людям.
«Дитинство, обпалене війною»
– Анатолію Юхимовичу, нині, коли схід України розриває снарядами російський агресор й тисячі українців віддають власне життя за наш спокій, ваші життєві історії про Другу світову війну постають у новому, більш реальному для сучасників вимірі…
– Коли ми з вами вели розмову напередодні мого 80-річчя, це було 2010 року, я й гадки не мав, що мине лише п’ять років і доведеться ще раз пережити такі ж відчуття, як у дитинстві. І хоча на сході нашої країни зараз триває так звана гібридна війна, але, повірте, серце болить за наших співвітчизників, воїнів, які повертаються додому інвалідами. Наше покоління має статус «діти війни», але дуже гірко та важко повірити, що в Україні зростає вже нове покоління тих, хто народився під свист кулеметних черг, під вибухи мін і снарядів. Не хочеться, аби повторилися історії з мого дитинства, бо нині це болючі, тяжкі спогади. Коли фашисти 1941 року вдерлися на нашу землю, батька мобілізували на фронт, я залишився в сім’ї за старшого. У травні народився молодший брат, а у червні, як відомо, розпочалася війна. Так ми опинилися на окупаційній території.
– Що найбільше врізалося у пам’ять з тих часів?
– Пам’ять зберегла лише деякі фрагменти життя до війни, я ж народився 8 листопада 1930 року. Сім’я була незаможною, батько працював спочатку конюхом у колгоспі, а згодом – кілька років завгоспом. Мати трудилася у полі й до початку Другої світової війни, не маючи освіти, очолювала ланку жінок-колгоспниць. Пригадую, як вона розповідала, що 1938 року, за досягнуті успіхи у вирощуванні врожаю коріандру, її делегували в Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку та нагородили грамотою. 1944 року після звільнення від німецької окупації ми отримали повідомлення, що батько загинув на фронті. До березня 1944 року я з мамою та півторамісячним братом перебували на окупованих німцями землях. До початку війни закінчив чотири класи сільської школи, із шестирічного віку пас корову, згодом працював на сільськогосподарських роботах – нарівні з чоловіками орав, рихлив і боронував землю кіньми, був поводирем коней на сівбі, сівником. Особливо запам’яталося збирання зернових жаткою. Тоді запрягали четверо коней в ряд (два попереду, два позаду) і вони її тягнули. Двома парами задніх коней керував жаткар, який сидів на кріслі цієї конструкції, а двома передніми, верхом на коні, інший. Здається, нічого особливого, але для хлопчини, який недоїдав і ледь тримався на ногах від утоми, ця робота була справжнім пеклом, особливо у спекотні літні дні, коли доводилося їздити верхи на спітнілому коні, без сідла чи будь-якого іншого захисту. Згодом, уже коли подорослішав і нас звільнили від окупантів, мене вже долучали до більш важкої роботи – косив траву, пшеницю у полі, возив снопи на возі кіньми до скирти або ж молотарки. Був вантажником у колгоспі. Зерно транспортували в мішках на склади, розташовані за 30 кілометрів, їхали, сидячи прямо на тих мішках у кузові автомашини, а потім їх складували. Потрібно було обережно нести мішок, йдучи дошкою на верхівку насипаної із зерна гори, бо інакше міг упасти та покалічитися. Роботу, яку я переробив у колгоспі, важко й перелічити, це була важка, виснажлива праця, за яку отримував копійки.
– У вас багато власних життєвих історій з Другої світової, пригадуєте, ви розповідали, як німецький офіцер урятував наших людей?
– Під час війни в сусідньому селі дислокувався невеликий партизанський загін. І от, коли німці відступали, радянські проводили військові напади на деякі їхні підрозділи. Але завершувалися такі операції доволі трагічно, приміром, у сусідньому селі, де мешкало понад 500 осіб, німці зігнали всіх на площу й хотіли розстріляти. Щоправда, знайшовся один шляхетний німецький офіцер рейхкомісаріату та врятував цих людей від смерті.
У нашому ж маленькому селі на 37 хат трапилося, що ці ж партизани обстріляли німецьку автомашину, яка в’їхала в село. Здавалося, ніби й обійшлося без жертв з обох боків, машина з німцями поїхала. А того ж дня, коли вже трохи звечоріло, наше село оточили німці з бронетехнікою. Що тоді здійнялося: фашисти розпочали справжню стрілянину серед села. Як нині, перед очима непроглядний туман, навколо німці та я з мамою, в якої на руках мій молодший братик серед канонади та свисту куль. Ми потрапили під шалений автоматний обстріл німців, які йшли шеренгою полями в напрямку села. Тоді я й не здогадувався, що одна з них могла й у нас влучити. Гадаю, ми залишилися живі випадково. Був сильний туман, який просто нас заслонив і завадив вести прицільний вогонь. Проте німці застрілили вагітну жінку біля тієї ж хати, де відбувся обстріл автомашини. В деяких хатах, очевидно, хотіли залякати, вони безприцільно стріляли з вогнепальної зброї. Ми ж забігли в якусь хату, а там таких «біженців» кількадесят. Помітив, як один чоловік прослизнув на горище. Слідом на порозі з’явився гітлерівець і запитує: «А де ж господар?». Усі мовчимо, а він нишпорить ліхтариком по кутках, очевидно, що чоловіка того шукав, але, на наше щастя, чомусь про горище не подумав, це нас уже вдруге врятувало від розстрілу. Через багато років опісля ці історії з мого життя нагадала мені й Хатинська трагедія в Білорусі, коли я з групою туристів оглядав цей меморіал.
– У повоєнні роки, хоча й перемогли фашиста, але життя кращим не стало….
– У 1932-1933 роках наша сім’я, як і мільйони інших українців, пережила голодомор, щоправда я цього не пам’ятаю, але з розповіді мами знаю, що ми дуже бідували. Зате добре пригадую 1947 рік. Тоді я був учнем і щодня ходив пішки до школи понад п’ять кілометрів. Бувало, прийдемо зі школи, а їсти нема що – хоч б хліба де знайти, у мене часто запаморочення було через недоїдання. Мама, аби нас врятувати, варила супи з лободи, також додавала її у паляниці, бо борошна на хліб взагалі ніхто не бачив. Зі школярським приладдям також сутужно було, не вистачало підручників, чорнил і зошитів. Мої шкільні університети минули за правилом: хочеш навчатися – гайда на вихідні дні за 12 кілометрів до селища, аби купити, до того ж не зошити, а хоча б якийсь чистий папір, на якому можна було б писати.
«Мені щастило на мудрих наставників»
– Хто відчинив вам двері у світ медицини?
– Вважаю, що сама доля їх відчинила. Напевно, так, як в Шевченка: «Вона взяла мене маленького за руку… учися, серденько, колись з нас будуть люди…». І я учивсь. 1947 року, після семирічки, вступив до Кам’янець-Подільської фельдшерсько-акушерської школи. Взагалі ж ця ідея спала мені на думку, коли одного разу я потрапив до помешкання сільського фельдшера й побачив, як він живе, приймає та лікує пацієнтів, простих людей з навколишніх сіл. Мабуть, ця «картинка» десь так запала в мою підсвідомість, що аж зринула в юності, бо ж насправді мріяв чомусь про авіацію, хотів бути пілотом. Але доля розпорядилася інакше. І ось я став студентом-медиком. Студентське життя було невеселим через постійне відчуття голоду. Як і багатьом іншим, довелося пізнати спочатку талонну, а згодом карткову систему на продукти харчування. Добре запам’яталося, що на талон замість м’яса отримував несмачну кільку. Хліба не було зовсім, доводилося обходитися сухарями, які готувала й привозила мама. Хліб можна було купити в продуктовому магазині вже після скасування карткової системи. Гуртожитком нас навчальний заклад не забезпечував, тому доводилося мешкати з товаришами на приватній квартирі. Навчаючись в школі та технікумі, під час канікул працював у колгоспі на різних сільськогосподарських роботах. Коли закінчив фельдшерсько-акушерську школу в Кам’янці-Подільському, кілька років працював у селищі Базалія, що на Хмельниччині, фельдшером. І лише згодом наважився вступити до медінституту, який 1964 року закінчив з відзнакою, це був Тернопільський державний медінститут.
– Відтак доля повела Вас далі сходинкою за сходинкою до вершин науки…
– Насправді мені щастило на мудрих наставників – вчителів, добропорядних викладачів, які допомагали опанувати і ази, і вищий пілотаж акушерської науки. Мені таланило на колег, які підтримували і в одній команді ми працювали на пріоритет – здоров’я матері та дитини. Це – справжні майстри своєї справи, високопрофесійні фахівці та водночас звичайні люди, але, як мовиться, з великої літери. Були у моєму житті й непересічні особистості, не із світу медицини, але не менш відомі, захоплені своєю справою люди, як приміром, двічі Герой соціалістичної праці Євгенія Долинюк. Познайомився з нею, коли сам був студентом і зі студентським загоном збирав кукурудзу в селі Боришківці Борщівського району в її ланці. Згодом цікаві зустрічі відбулися, коли уже в статусі викладача їздив на збирання врожаю з групою студентів.
Своїм фаховим зростанням як науковця завдячую тодішньому ректору медінституту, професору Петрові Омеляновичу Огію, професорам Миколі Олександровичу Шилку, Олександрові Олександровичу Воронцову.
Вдячний першому ректорові нашого університету, професору Петрові Омеляновичу Огію, який посприяв, аби після закінчення інституту мене зарахували в клінічну ординатуру за спеціальністю «акушерство та гінекологія». Це проклало мені дорогу в науку, набуття фаху педагога та лікаря акушера-гінеколога. Першим моїм вчителем був завідувач кафедри акушерства та гінекології, професор М.О. Шилко. Він досить багато приділяв мені часу, а я ж відвідував і забезпечував наочним матеріалом усі лекції професора та доцентів, які вони читали студентам, а також практичні заняття викладачів у групах студентів з різних тем акушерства та гінекології. Вчена рада рекомендувала мене на наукову роботу в клінічну ординатуру на два роки. Але мій вчитель, професор Микола Олександрович Шилко, написав прохання ректорові, аби ще продовжити цей термін для написання кандидатської дисертації. Я поїхав з цим листом до міністра МОЗ і він дозволив. Так з’явилася моя кандидатська дисертація «Свертывающая и противосвертывающая система крови у новорожденных, родившихся в асфиксии». Давно це було, нині у мене вже свої учні, які мають наукові ступені, звання, але спогади про небайдужих людей у моєму житті ніколи не зітруться з пам’яті, вони гріють мене й тепер.
З 1967 до 1984 року я працював під керівництвом завідувача кафедри акушерства та гінекології, професора Олександра Олександровича Воронцова. Завдяки йому я удосконалювався як педагог, науковець і лікар. Варто зауважити, що саме за часів його керівництва розпочалися наукові дослідження з вивчення імунологічних порушень при запальних процесах внутрішніх статевих органів жінки. На основі цих досліджень я виконував докторську дисертацію. Під час цієї роботи були налагоджені сучасні методи вивчення клінічного та гуморального імунітету крові при запальних процесах внутрішніх статевих органів жінки. Вдячний лауреату Державної премії України, професорові С.А. Сморщку та його учневі – професорові К.С. Волкову, які допомогли мені провести субмікроскопічні імуноморфологічні дослідження. Значний вклад у розробку цієї методики вніс і тодішній ректор, член-кореспондент АМН України, професор Іван Семенович Сміян. За його сприяння ми придбали спектофотометр, хемолюмінометр, це дозволило розширити спектр наукових досліджень при акушерсько-гінекологічній патології та успішно виконувати дисертаційні роботи. Завдяки дослідженням, які я проводив, а згодом їх продовжили й мої учні, вже з додатковим вивченням перекисного окислення ліпідів і антиоксидантної системи, вдалося значно покращити лікування запальних процесів внутрішніх статевих органів та іншої акушерсько-гінекологічної патології жінки. Зокрема, знайшло ефективне й науково обґрунтоване використання лазерної та магнітолазерної терапії, застосування медичних препаратів, як-от: лізоцим, теактивін, тимолін, диоксидин, хлоргекседан, ентеросгель, полісорб, трекрезан, ехінацея, силлард П, тардиферон, ферроградумет та інші.
Узагалі ж часи, коли я працював на кафедрі акушерства та гінекології лікувального факультету, а згодом очолював цей підрозділ, були надзвичайно плідними й водночас важкими, насиченими подіями. Часто доводилося виїжджати у районні центри для надання допомоги гінекологічного профілю породіллям, роділлям. Діапазон оперативних втручань розширився – не раз доводилося виконувати доволі складні оперативні втручання, я навіть оволодів операцією Вертгейма при онкологічній патології шийки матки. Впровадили у ті часи й екстраперитоніальні кесареві розтини – для профілактики септичних захворювань у післяопераційному періоді.
«Більшість моїх учнів працюють на викладацькій роботі».
– У нашому університеті Ви успішно пройшли майже 50-літній трудовий шлях – від клінічного ординатора до професора кафедри акушерства та гінекології медичного факультету, яку очолювали впродовж 15 років, виховали не одне покоління талановитих учнів. Кажуть, що сила Вчителя – в його учнях, а ви як вважаєте?
– Найбільше тішить те, що вся справа твого життя не була даремною, вона принесла користь людям і живе у твоїх учнях. Це, напевно, мрія кожного вчителя й, власне, те, заради чого ми трудилися. Більшість моїх учнів працюють на викладацькій роботі в нашому університеті та мають вчені звання професорів, доцентів.
Мені приємно, що мої учні – професори Алла Бойчук, Лариса Маланчук, Світлана Геряк очолюють кафедри акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського, доцент Алла Котик. Професор Алла Бойчук – голова спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій, редактор журналу «Актуальні питання акушерства та гінекології», голова Тернопільської обласної асоціації акушерів-гінекологів України. Мій учень – заслужений діяч науки і техніки України, професор Стефан Хміль упродовж певного часу був завідувачем кафедри акушерства та гінекології №1, а тепер – на посаді професора цієї кафедри. Відкрив власну клініку та успішно займається сучасною репродуктологією. Приємно зазначити, що до нього звертаються жінки з непліддям не лише з України, а й інших країн світу. Всі професори мають своїх учнів і продовжують розвивати науку в галузі акушерства та гінекології. Є й учні з науковими ступенями, але які працюють в практичній медицині – це кандидат медичних наук, головний лікар Тернопільського обласного перинатального центру Віктор Куценко, завідувач жіночої консультації другої тернопільської міської лікарні Галина Колочун, акушер-гінеколог Шумської ЦРЛ Т. Кушнір.
– Ваші діти та онуки також обрали медичний фах, тобто продовжили лікарську династію Франчуків?
– У мене двоє дітей – син і донька. Обоє лікарі-акушери-гінекологи, кандидати медичних наук. Донька працює акушером-гінекологом у Тернопільському обласному перинатальному центрі. Син – доцент кафедри акушерства та гінекології №1 Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського. Тішить, що й онуки пішли в медицину, щоправда, не всі – двоє працюють хірургами, одружені та вже мають дітей. Один закінчив Тернопільський національний технічний університет і працює за кордоном. Одна внучка закінчила медичний ВНЗ, зараз навчається в магістратурі, а друга – студентка 6-го курсу Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.
– Анатолію Юхимовичу, які захоплення нині вам найбільше до душі?
– Ще коли працював в університеті, влітку багато часу разом з дружиною проводили на дачі. Зараз дружина керує, а я виконую «чорну» роботу – копаю город, згрібаю старе листя, обрізую старі гілки на деревах. Вирощуємо овочі, доглядаємо плодоягідні культури й фруктові дерева. Взимку більше часу присвячую читанню – не полишаю цікавитися матеріалами, які друкують профільні медичні журнали, читаю статті наукових конференцій з акушерства та гінекології, а також періодичну пресу, зокрема й «Медичну академію», художню літературу. Багато часу нині приділяю спілкуванню з дружиною, бо раніше, його забирала робота, а зараз ми можемо обговорити якісь політичні події, присвятити його сімейним справам. Марта Михайлівна не лише чудова жінка, а й талановитий науковець, раніше працювала доцентом в ТДМУ, знаю, що її любили студенти, бо цікаво читала лекції, тепер працює викладачем медичного коледжу. Вона – гарний фахівець і найкраща жінка в моєму житті.
– Дякую, Анатолію Юхимовичу за цікаву розмову та від колективу редакції «Медичної академії» бажаю вам у новому році всіляких гараздів – міцного здоров’я, мирного неба, щоб втілилися всі ваші мрії, а внуки та діти тішили своїми здобутками. Нехай не полишає вас відчуття окриленості, насолоди від життя!
Лариса ЛУКАЩУК,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)