Віктор Досенко – український патофізіолог, генетик, доктор медичних наук, професор, завідувач відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології ім. О. Богомольця. Його знають як науковця-новатора, вченого-філософа та надзвичайно талановитого викладача. Таких людей часто побоюються через неординарність, відкритість і непередбачуваність, але завжди з цікавістю спостерігають за їхнім професійним життям. Спробуємо познайомитися?
– Вікторе Євгеновичу, з Вікіпедії дізналася, що ваші батьки – люди мистецтва, тато навіть був учнем самого Миколи Колесси. Отож, як мовиться, сам Бог велів продовжити їхню справу, а ви пішли в медичну науку. Обирали фах з огляду на характер?
– Вікіпедія не обманула, я направду народився в родині музикантів, мама – викладачка, доцентка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, батько – диригент, композитор. Щоправда, деякі гілки мого генеалогічного древа таки сягнули в медицину. Мій дідусь по материнській лінії – професор Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького, колишній завідувач кафедри госпітальної терапії Віктор Чернов, а його дружина, моя бабуся, все життя також пропрацювала в цьому університеті на кафедрі пропедевтики внутрішніх хвороб. Тітка – Наталія Чернова теж лікар, її чоловік – судовий медик. Батьки мого тата під час Другої світової були військовими медиками: дідусь – фельдшером, а бабуся – медсестрою, допомагали солдатам на передовій, бабуся навіть отримала поранення. Отож з дитинства я перебував в оточенні людей від медицини. Не знаю, але, може, якісь й генетичні регістри спрацювали, що я обрав професію лікаря. З першого разу до медінституту вступити не вдалося. Незважаючи на «родинні зв’язки», як усі інші, яким не поталанило, пішов працювати санітаром до Львівської обласної лікарні. Робота мене одразу захопила й я дуже пишався, що маю доступ до операційної зали, можу спостерігати, як проводять надскладні операції на серці із застосуванням штучного кровообігу. Так я впевнився, що не помилився у виборі медичного фаху. А згодом був медичний інститут. Завершив навчання вже у Національному медичному університеті ім. О. Богомольця.
– Чому зупинили свій вибір саме на патофізіології?
– Цю дисципліну викладають на третьому курсі медуніверситету й зізнаюся, що іспит з патологічної фізіології я склав не так успішно, як з інших предметів – отримав «четвірку». Був дещо розчарований, бо ця наука мені подобалася, насамперед тим, що це така «філософська» галузь медицини, яка займається всім – від найбільш загального до абстрактного та конкретного. Саме патологічна фізіологія розкриває відповіді на всі питання, подає загальну картину захворювань людини. Мене захопило те, що тут немає «прив’язки» до конкретної недуги й організм розглядається як всеохоплювальна цілісна структура.
Тому «четвірка» не стала перепоною до вибору мого шляху в патофізіологію. Пригадую, як на третьому курсі прийшов на кафедру патофізіології, щоб займатися в науковому гуртку, який вів професор Горбань, він й нині у доброму здоров’ї. Я мав щастя навчатися в корифея й не побоюся цього слова – світоча вітчизняної патофізіології. Після його вишколів у мене з’явився ще більший науковий інтерес і бажання вивчати проблеми патофізіології вже в ширшому науковому вимірі. Взагалі ж усі викладачі кафедри патофізіології тоді ще Київського медичного інституту на мене справили неймовірне враження, навіть уже багато років потому я не зустрічав такої щільності інтелігентних, шляхетних, освічених особистостей. Ця наукова спільнота викликала величезну повагу й мені дуже хотілося долучитися до цього добірного товариства. Знаєте, в часи професійного вибору дуже значимо, хто поруч тебе, а тут доля послала мені щирих, душевних, доброзичливих наставників, які гостинно відкрили шлях у цю захоплювальну науку. Отож після закінчення університету я навіть не робив спроб іти в практичну медицину й одразу вступив до аспірантури, а згодом розпочав навчання на кафедрі патологічної фізіології Національного медичного університету ім. О. Богомольця. Це був 1995 рік.
– Якою темою розпочали свої наукові пошуки?
– Моє дисертаційне дослідження стосувалося проблеми атеросклерозу, який донині є найпоширенішою патологією серед серцево-судинних захворювань. Працював під керівництвом завідувача кафедри патофізіології, професора Юрія Вікторовича Биця. В процесі наукового пошуку ще й познайомився з легендарним українським біохіміком Кузьмою Веремєєнком, який дуже багато вклав у розвиток вітчизняної науки, зокрема вивчення протеолітичних ферментів. Відтак моє дослідження базувалося на квінтесенції цих двох наукових напрямків – патофізіології та біохімії протеолітичних ферментів, а поєднання зусиль таких потужних керівників визначили мій успіх. Мені вдалося досягти наукової новизни світового рівня. Вважаю, що під керівництвом цих титанів просто неможливо було не досягти якісних наукових результатів. Три роки пішло на кандидатську дисертацію, а 1998-го я успішно її захистив в Інституті фізіології ім. О. Богомольця. До слова, працював я в ті часи в Національному медичному університеті ім. О. Богомольця, а захист моєї кандидатської відбувся на спеціалізованій раді Інституту фізіології ім. О. Богомольця НАМН України, де я нині працюю.
– Дисципліна, яку викладаєте, є доволі складною для сприйняття й, як відомо, не всі студенти із задоволенням її вивчають. Але ви настільки розширили «емоційні» кордони патофізіології, коли ендорфіни можна відчути на дотик, а щастя побачити на МРТ… У чому таємниця успіху ваших лекцій, на які приходять студенти навіть не з медичних ЗВО?
– На моє переконання, патофізіологія – це найцікавіша медична спеціальність, тому її не нудно викладати. Взагалі будь-яка наука не є марудною, якщо її подає професіонал, людина закохана в свою справу, тоді вона викликає зацікавлення. Мій власний секрет доволі простий. Ще під час аспірантури я мав величезну викладацьку практику – читав повний курс практичних занять, згодом курс лекцій. А патофізіологія торкається всіх медичних проблем, нозологій, тому мені довелося глибше вникати у суть цієї науки, яка з «висоти пташиного польоту» дозволяє розгледіти будь-яке захворювання цілісно. Тому такий ранній практичний досвід викладання дозволив мені професійно розповідати студентам про хвороби. І нічого дивного в цьому немає. Всілякий науковець у світі, який викладає курс патологічної фізіології в університеті, так само намагається донести до студентів усі тонкощі, зацікавити, використовуючи власні прийоми.
Приміром, для мене дуже важливим є особистісний контакт викладача та студентів. Я намагаюся розуміти їх, більше спілкуватися, чути, співпрацювати. Щоправда, тільки професіонал може знати, як і де протягнути ті невидимі «ниточки», що пов’язують його предмет з реальним життям молоді. Тому на своїх заняттях намагаюся розмовляти зі студентами їхньою мовою, використовувати метафори, алюзії, цікаві історії з тих книжок, які вони читають, а також популярних фільмів, музики, з того, що їм близьке. Звісно, в моєму арсеналі – й гумор, і веселі історії, бо хто витримає годину чи дві безперервної розповіді.
– Чи часто ідете на компроміси зі студентами?
– У мене є чудовий приклад моїх наставників – професорів Володислава Горбаня, Юрія Биця та інших викладачів кафедри патофізіології, які надзвичайно шанобливо та приязно ставилися до студентів. Кожний з них допомагав чим міг, але й вимогливість була чи не на першому місці. Навіть коли отримували «двійку», ніхто зі студентів не ображався, бо всі знали, що це заслужена оцінка. Тепер і мені доводиться ставити незадовільні оцінки, і не один раз це бувало, але кожен, хто отримав «двійку», розуміє, що в процесі екзаменування він продемонстрував такий низький рівень знань. Я щиро співчуваю студенту, але вдіяти нічого не можу, і відправляю його, аби підготувався. Карати студента чи повчати – не в моєму стилі, це радше залишки радянської тоталітарної системи, від якої маємо відмовитися. Тут потрібно розуміти: студент замовляє певні послуги, за які платить держава, його батьки або ж він сам. І в цій конкурентній боротьбі мають залишитися тільки ті виші, які створюють оптимальні умови та з пошаною ставляться фактично до своїх клієнтів.
– Пандемія змусила нас жити за новими правилами, коли без маски – ані руш, навчання у ЗВО – дистанційне. Ви ж у таких умовах проявляєте свою активність в YouTube, на навчальній платформі, яка стала надзвичайно популярною у студентів…
– Усе почалося з навчального проєкту нашого інституту під назвою «Молекула Клаб», коли я 2014 року разом зі своїми колегами – Олександром Хижняком, Олексієм Болдирєвим та іншими науковцями позбувся можливості викладати в Національному медичному університеті ім. О. Богомольця. Тоді й спало на думку читати «відкриті» лекції. Ми навіть не очікували такого аншлагу й були у великому захопленні від тієї кількості студентів, які до нас завітали. Це була найкраща, чи не ідеальна аудиторія, про яку я мріяв багато років. Бо завжди траплялося так, що лише частина студентів мала справжнє зацікавлення, а більшість все одно була немотивованою. А тут така благодатна публіка, всі зацікавлені, ставлять запитання, з великою увагою слухають і це при тому, що лекції відбувалися ввечері після навчання. Ми дуже раділи з того, що є студенти, які хочуть здобувати знання й готові в непогоду, нехтуючи вільним часом, діставатися на край міста до інституту фізіології, аби слухати наші лекції. Ясна річ, вони були не для посереднього студента, хоча, сподіваюся, кожний міг щось для себе почерпнути. Згодом з’явилася пропозиція записати наші виступи й виставити їх у відкритому форматі в інтернеті. Ми скористалися такою ідеєю, записали всі лекції й виклали їх у вільний доступ на сайті moleculas.club. Нині там найбільша у світі кількість лекцій з патологічної фізіології та молекулярної фізіології. Згодом з цим проєктом ми об’їхали чи не всю Україну, в Тернополі, на жаль, не були, але в інших медичних вишах побували навіть декілька разів, приміром, у Вінницькому медичному університеті. Саме там одного разу я й познайомився з ентузіастами, які зорганізували проєкт під назвою Coffe MD, мене запросили спікером і я був приємно здивований, як завзято молоді люди роблять таку гарну справу з розвитку медичної освіти.
– Цікаво, чи ваші діти продовжили справу батька?
– Ні. Моя донька Ганна пішла стежкою своєї бабусі – Ірини Чернової, моєї мами. Вона займається медійною та візуальною антропологією, це споріднена з етнографією та мистецтвознавством тема. Наразі навчається в магістратурі Берлінського університету, бо в Україні такого факультету немає.
– Що надихає вас у житті?
– Кохання. Щоправда, є речі якими іноді можу його замінити – це наукові відкриття, ідеї, що народжуються в мене або ж в інших людей. Навіть сама ідея може мене надихнути, бо вона збуджує науковий інтерес і дає відчуття емоційної ейфорії.
– Яким правилом керуєтеся в житті?
– Поза сумнівом, це відомий вислів кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка – «Рабів до раю не пускають». Я завжди відчував себе вільною людиною, мені дуже непритаманно – коритися. На жаль, вдавана толерантість пронизала нині українське суспільство й дуже важко виходити з цього рабського постколоніального стану, де покірність була одним зі способів виживання. Якщо непокірна людина підіймала голову, то її просто «відрубувала» ця тоталітарна система. Зрозуміло, що з такими головами – опущеними, покірними, коли людина бачить несправедливість і мовчить, будувати власну незалежну державу дуже важко. Отож, на мою думку, Україні нині вкрай необхідні активні люди, які звільнилися від цієї рабської філософії.
Лариса ЛУКАЩУК