Професор кафедри мікробіології, вірусології та імунології ТНМУ Олександр Камишний переконаний, що єдиний достовірний показник рівня науковця – публікації в наукових журналах світового рівня, що входять до бази Scopus, та їх цитування. Це європейські стандарти й нам їх треба прагнути. «Важко навчати чомусь студента, якщо сам не займаєшся наукою», – стверджує він.
Стаж наукової та педагогічної роботи Олександра Михайловича у медичних вишах – 27 років. Він керував і був відповідальним виконавцем численних ґрантових досліджень і науково-дослідних робіт, автор понад 250 публікацій, зокрема 50-ти у Scopus, Scopus h-index – 11.
«Народився та зростав у Запоріжжі»
– Олександре Михайловичу, до колективу Тернопільського медичного університету ви приєдналися не так давно – у вересні виповниться два роки.
– До 2020 року все своє професійне життя я присвятив Запорізькому державному медичному університету, який закінчив 1996 року. Пройшов там усі ланки: був асистентом, доцентом, професором, працював тривалий час завідувачем кафедр. Але склалося так, що за сімейними обставинами вирішив змінити місце проживання та приїхав до Тернополя. Моя дружина Ірина – з Чернівців (вона – лікарка-неврологиня вищої категорії, кандидатка медичних наук, доцентка кафедри медичної реабілітації ТНМУ), я – із Запоріжжя, тож обрали місце десь посередині (усміхається). Звісно, сталося це не випадково. Кілька років поспіль я приїжджав сюди, адже з 2017 року був членом спеціалізованої вченої ради в Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського. Мені сподобалася атмосфера, що панує тут, умови, тож вирішив попрацювати ще й у Тернополі.
– І як вам тут працюється?
– Працюється гарно (усміхається). У ТНМУ є відмінності від інших університетів, зокрема, що для мене дуже важливо – значну увагу в нашому університеті приділяють науковим дослідженням.
Відрадно, що нині у світі існують об’єктивні наукові показники. Тобто це не сумнівні статті в усіляких «мурзілках», умовно кажучи, як називають журнали, що не рецензуються. Нині наголос ставлять на публікаціях у наукових журналах світового рівня, що входять до бази Scopus і які цитують. Саме це зараз – головний показник діяльності університету та й узагалі усіх рейтингів наукової діяльності. Важко навчати чомусь студента, якщо сам не займаєшся наукою, не проводиш жодних досліджень. Рейтингова система, яку ректор, професор Михайло Михайлович Корда запровадив ще під час своєї першої каденції, стимулює людей займатися наукою, публікуватися в рецензованих журналах. Вважаю, завдяки цьому ми й спостерігаємо впродовж останніх років прорив ТНМУ у рейтингах університетів. З кожним роком він усе вище й вище. Стимулювання наукової роботи – це великий плюс для університету, Тернопільський медуніверситет рухається у доброму напрямку.
– В якому середовищі ви формувалися? Чим цікавилися в дитинстві та юності?
– Народився та зростав у Запоріжжі. У школі подобалися біологія та хімія, яким завжди приділяв найбільшу увагу. Власне, навчався у біологічному класі. До слова, багато випускників нашого класу працювали й нині працюють за кордоном, є серед них навіть розробники вакцин в деяких країнах, зокрема в Данії. Це свідчить про те, що в нас був досить сильний клас. Школу я закінчив 1989-го року, далі – непрості 1990-ті, впродовж яких багато однокласників у пошуках кращої долі роз’їхалися по всьому світу.
– У вас не було такої думки?
– Мені подобається жити та працювати в Україні, за кордоном – лише подорожувати. Мандрувати обожнюю з дитячих років. Запоріжжя розташоване в благодатному місці: дві години на автівці – й уже у Приморську, Бердянську, Кирилівці, а далі й Крим. На жаль, усі ці регіони зараз окуповані. Мої дитинство та юність минули саме в цих мальовничих місцях – біля моря. Море надихало: активно займався плаванням, був кандидатом у майстри спорту.
– Хто в дитинстві був для вас прикладом?
– Батьки Тетяна Іванівна та Михайло Олексійович, бабуся Віра Михайлівна. Лише бабуся в нашій родині мала стосунок до медицини. Вона була медичною сестрою під час Другої світової війни: у 18 років пішла на фронт 1941-го, повернулася вже аж 1946-го, врятувала багато життів, отримала нагороди. Я ж уже перший з родини здобув вищу медичну освіту, потім Запорізький державний медичний університет також закінчила моя молодша сестра Альона, яка нині працює лікаркою в Запоріжжі.
– Що найбільше вас спонукало обрати саме медицину?
– Враховуючи, що мене змалечку завжди цікавила біологія та й загалом науки, що стосуються життя, вирішив продовжувати здобувати знання в цьому напрямку та вступити до медичного. Спочатку планував бути лікарем. Коли навчався, водночас працював у відділеннях, зокрема в реанімації, в дитячій хірургії. Згодом, уже навчаючись на шостому курсі, вирішив, що займатимуся наукою. Це завжди мене приваблювало.
«Не може бути сучасного університету без науки»
– Чим для вас є наука?
– На мій погляд, є два варіанти світосприйняття: віра (й тоді вам у церкву, а не в медицину) та наука (доказовий погляд на світ). Віра – це не той термін, який можна застосовувати в науці. Скажімо, я вірю, що приймаю такий-то препарат, і він мені допомагає. Якщо ж ми провели низку досліджень, зробили аналіз і побачили, що цей препарат працює, – це науковий підхід. Тому вважаю, що науку й віру не варто поєднувати.
Наука для мене – це такий квест, де ніколи не знаєш, що чекає за поворотом. Вирішувати ці завдання завжди цікаво, тому я, власне, після закінчення вишу й пішов у фундаментальну науку.
– Які напрямки вас цікавили найбільше? Як відбувалося ваше становлення як науковця?
– Мене багато чого цікавило. Взагалі не люблю займатися чимось одним, тому часто змінюю рід діяльності. Спочатку працював асистентом кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії. Ми вивчали імунну систему, досліджували різні органи імунної системи, їх структуру, будову, робили різні морфологічні проби. Потім став більше займатися патофізіологією. Тема моєї кандидатської дисертації – ««Функціональний стан лімфоїдної популяції вилочкової залози в динаміці адаптації до гiпоксичної гіпоксії та при введенні нейропептидів», після захисту якої працював вісім років доцентом на кафедрі патологічної фізіології. Потім, захистивши 2009-го року при Інституті фізіології ім. О.О Богомольця НАН України докторську дисертацію на тему «Дисфункція тимуса при експериментальному цукровому діабеті і в умовах порушеної толерантності до глюкози», перейшов на третю кафедру – кафедру мікробіології, вірусології та імунології. Десять років був завідувачем цієї кафедри – з 2010-го до 2020-го. Ми активно вивчали імунну систему, віруси, бактерії, лабораторно досліджували, як відбувається взаємодія різних мікроорганізмів імунної системи.
– Ваш науковий доробок нині вагомий?
– Під моїм керівництвом захистили сім кандидатських дисертацій. З моїми учнями ми провели багато досліджень. Мені завжди було цікаво займатися різними речами. Адже справжня наука не може бути лише одного напрямку. Найбільш цікаві яскраві дослідження завжди мультидисциплінарні, завжди на стику різних напрямків. Щоб наукова робота вдалася, в ній повинна бути і морфологія, і молекулярна генетика, і безліч іншого у різних варіаціях.
Упродовж останніх років на кафедрі ми активно почали запроваджувати різні молекулярно-генетичні методи. У ЗДМУ організували молекулярно-генетичну лабораторію, де вивчали різні мікробіоти, що дозволяло робити якісні публікації та розвиватися в цьому напрямку. Наша лабораторія також забезпечувала діагностичні дослідження з виявлення ДНК/РНК мікроорганізмів, проведення фундаментальних досліджень виявлення кількісного рівня мРНК, дослідження зв’язку поліморфізму генів (SNP) з розвитком мультифакторіальних хвороб людини із застосуванням методу ПЛР у реальному часі. Це було дуже цікаво.
– Ще за радянських часів склався стереотип, що справжня наука зосереджена у столиці, а все, що на периферії, – не надто несерйозно. У багатьох ця думка побутує й зараз. Як ви вважаєте?
– Так, такий стереотип, на жаль, був і він пов’язаний передусім з фінансуванням. Адже для адекватного розвитку науки, зрозуміло, потрібні чималі кошти. В Україні наука наразі – це заняття для ентузіастів. Вона не приносить ні визнання, ні грошей. Прикро констатувати, але саме тому нині дуже невелика кількість студентів прагне розвиватися в науковому напрямку, оскільки розуміють, що це насправді складно. Доводиться також спостерігати, як впродовж останніх років тисячі людей в Україні покинули науку, тому що це було і не престижно, і не практично.
Водночас, на щастя, деякі медичні університети, зокрема на заході України – в Тернополі, Львові, демонструють якісні наукові дослідження з гарними результатами. Останніми роками з’являються різні фонди, що фінансують наукові проєкти, дають змогу науковцям проводити дослідження, купувати обладнання, реактиви. Так, це головне – щоб було устаткування. Адже, щоб проводити дослідження в медико-біологічних науках, потрібні передусім дороговартісні реактиви та обладнання. Ми ж не можемо, як, скажімо, математик, лише з ручкою та аркушем паперу намагатися щось довести.
Не може бути сучасного університету без науки. Якщо в людини немає статей першого-другого квартиля чи індекс Гірша на рівні 1-2, то чому він може навчити студента? На жаль, це дуже часто можна спостерігати в Україні, коли в завідувачів кафедри та професорів наукові показники нижчі, ніж у будь-якого зарубіжного аспіранта першого року. Є багато спецрад, де люди взагалі до науки жодного стосунку не мають. Тож потрібні чіткі європейські критерії. Я взагалі переконаний: якщо в науковця немає хоча б 10 індексу Гірша, то він не може рецензувати інші роботи або бути членом спецради. Совкові підходи не повинні мати особливого значення. В європейських країнах байдуже, яке в тебе звання – професор чи академік, якщо в тебе немає якісних статей, то ніхто з науковців з тобою розмовляти не буде.
Утім, щодо нашого університету, то впродовж останніх років у ТНМУ з’являється велика кількість якісних публікацій. Змінюються способи для оцінки науки, тобто переходимо до європейських підходів. Тернопільський медичний університет рухається в правильному напрямку завдяки впровадженню об’єктивної рейтингової системи, зокрема, її наукової складової. Саме тому можна бачити справжній ривок ТНМУ в усіх рейтингах вишів. Це відбувається за рахунок збільшення публікацій та цитувань у Scopus.
Але ще є що покращувати. Скажімо, кількість аудиторних годин педагогічного навантаження – 600, однакові для професорів та асистентів. У польських вишах, для прикладу, – на рівні 250 годин. Якщо людина займається наукою, то кількість педагогічних годин для неї потрібно пропорційно знизити, як у всіх західних університетах. Є ще багато совкових залишків: сидіння по 20 років на одному місці, створення так званих наукових шкіл та інше.
«Найголовніше всім нам нині – тримати стрій»
– Яка свою професійну перемогу вважаєте найвагомішою?
– Успіхи моїх учнів. Мені не було соромно за жодну кандидатську дисертацію, захищену під моїм керівництвом. Дисертації, публікації моїх учнів – якісні. Я вкотре наголошую на цьому, адже для науковця це завжди головний критерій.
Професійне задоволення приносить також, коли твої студенти уважно слухають тебе, хочуть пізнавати, зростати. Тоді розумієш, що людей навчив чомусь новому, надав їм важливу інформацію для професійної діяльності. Це приносить радість.
– У вас уже доволі поважний досвід викладацької роботи.
– Так, 27 років.
– Нинішнє покоління студентів надихає до праці?
– Безперечно, надихає. Звісно – студенти змінилися. Можна почути різні думки: що раніше, скажімо, 20 років тому, були активніші студенти, наполегливіші. Я з цим не погоджуюся. Кожне покоління студентів відрізняється передусім різними можливостями доступу до інформації. Що змінилося впродовж останніх років? Що головне – нам потрібно навчити студента? Не просто донести певну інформацію, а навчити, де її шукати. Адже зараз є величезна кількість різних інформаційних ресурсів. Уявіть лише: зараз можна з будь-якої точки світу слухати онлайн-лекції кращих науковців з найкращих університетів! Ще 20 років тому ми навіть подумати про таке не могли. Як правило, лектор виходив за трибуну і бубнів-бубнів щось собі під ніс упродовж півтори години, під час чого багато студентів вже засинали. Нині ж на одну тему можна прослухати двадцять лекцій від альтернативних джерел, порівняти та сказати, що краще. Звісно, це великий прорив. Проблема лише в тому, щоб знайти час проаналізувати та систематизувати цю інформацію. Необхідна логістика відсіювання інформації, що тобі не потрібна, аби не витрачати час на ресурс, який не є достатньо доказовим. Саме це – найважливіше, чого нині маємо навчити студентів. Адже для тих, у кого є бажання, зараз можливості надзвичайно великі. Зрозуміло, що в медицині не все можна навчитися в онлайн-режимі, потрібно працювати й руками, але теоретичні фундаментальні знання досить високої якості можна отримувати, просто не виходячи з дому.
– Ви чомусь вчитеся у сучасних студентів?
– У них можна навчитися ентузіазму. Впродовж останніх років я спостерігаю це, зокрема, в тернопільських студентів. До здобуття спеціальності більшість ставляться з великою наснагою.
– Які корективи внесла у ваше життя війна?
– Як і в усіх, із самого початку був великий стрес і хвилювання. До того ж у мене в Запоріжжі – батьки, син Кирило, студент 6-го курсу ЗДМУ, донька Катерина, акушерка-гінекологиня, кандидатка медичних наук, а також багато родичів і знайомих, які нікуди не виїжджали. Фронт стоїть на відстані лише кількадесят кілометрів від Запоріжжя. Щодня люди чують там вибухи. Ми вже звикли до війни, на жаль, на сигнали тривоги тепер мало хто реагує. Але зрозуміло, що в нас немає іншого виходу, як перемогти в цій війні. З росією домовлятися не можна. Тож усі ресурси треба спрямовувати лише на перемогу й це найголовніше, що потрібно зараз робити кожному. А вже далі – все решта. Варто зазначити, що в ТНМУ велику увагу приділяли та приділяють медицині катастроф, що дає нам можливість адекватно відповідати на виклики часу.
Війна, звісно, внесла зміни й у навчальний процес. Та ми вже добре натреновані пандемією, онлайн-навчання в нас чудово налагоджене. Частина студентів виїхала в європейські країни, але вони без проблем приєднуються до онлайн-занять, тож принципово на якість навчання це не впливає.
– Уже чотири місяці всі живемо в постійній напрузі. Ви як рятуєтеся від того? Як бережете психіку?
– Я щодня намагаюся читати дослідження, що мене цікавлять. Це дозволяє відволіктися. Встановив собі також правило: суттєво обмежувати перегляд новин у соцмережах. Адже в перші дні ми всі лише те й робили, що безперервно гортали Телеграм і Фейсбук. Та це забирає купу часу, а користі приносить не багато. Раджу кожному мінімізувати або ж встановити графік, коли можна перебувати у соцмережах. Обов’язково повинна бути також системність у роботі. Потрібно взяти собі за правило: я дві години займатимуся певною справою – писати статтю або дисертацію, читати, щоб дізнатися щось нове. Поступово це обов’язково приносить свої плоди.
Не можна постійно перебувати в умовах стресу. Стрес впливає й на нашу імунну систему, й на нашу мікробіоту, внаслідок чого починаються різні захворювання. Нам зараз треба тримати стрій, бути у формі, немає часу хворіти. Потрібно все робити для перемоги, а для цього треба перебувати в гарній фізичній формі та в адекватному настрої. Коли людина тримає себе в адекватному настрої, у формі, це позитивно позначається й на людях довкола неї.
– Маєте захоплення, що допомагають вам відпочивати душею?
– До війни це були подорожі, я багато де побував. Буквально за місяць до війни, у січні, ми з дружиною встигли полетіти на Мадейру – острів посеред Атлантичного океану. Щоліта намагалися побувати в якійсь країні, побачити щось нове – це дає величезну наснагу, енергію на цілий рік. Нині не до подорожей. Коли переможемо, обов’язково повернуся до них.
– Що найперше зробите після нашої перемоги?
– Поїду до Запоріжжя та обійму своїх рідних. Подякую нашим військовим, Збройним силам України. Вшаную пам’ять тих, хто загинув, хто віддав власне життя за те, щоб була Україна та українці.
– Нещодавно ви відсвяткували ювілей. Що хотіли б самі собі побажати з цієї нагоди?
– Я б хотів побажати собі нових вражень – щоб мене світ дивував, але дивував приємно. Щоб це не були пандемії, війни… Бажаю собі й усім нових вражень, які приносили б задоволення.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА