Десь прочитала такий вислів: «Жити – це не просто бути, це ставати». У свої тридцять два колишній випускник Тернопільського національного медичного університету Ігор Бійчук став начальником 66-го військового мобільного госпіталю. Нині він уже підполковник медичної служби. Каже, що своєму професійному зростанню завдячує рідній альма-матер, зокрема й кафедрі топографічної анатомії, де здобув перші уроки хірургічного ремесла.
– Пане Ігорю, в доволі молодому віці вам вже доручили керувати військовим шпиталем…
– Це було, як грім серед ясного неба, дуже несподівано для мене, але під час війни молоді люди займають високі посади, бо кадровий голод. Якщо раніше, щоб стати начальником госпіталю, потрібно було 8-10 років досвіду, а начальником хірургічного відділення щонайменше – два-три, то наразі молодий хірург, який закінчив військово-медичну академію, стає начальником хірургічного підрозділу лише за рік. От і виходить, що молоді, професійно амбітні хлопці та дівчата займають ці посади, вони змушені швидко навчатися, освоювати нові практики, здобувати знання, в них іншого виходу просто немає. Хто ж тоді буде утримувати та розвивати медичну службу?
– Коли прийшло рішення стати на захист України?
– Це було ще 2016 року, тоді вже велися активні бойові дії на сході країни. Під час однієї з лекцій до авдиторії зайшли викладачі військової кафедри нашого університету з пропозицією пройти річне навчання на кафедрі, а згодом вступити до Української військово-медичної академії. Там тоді вдвічі розширили набір, відповідно додалося вакантних місць. На той час я саме завершував навчання, навіть відбувся державний розподіл, за яким я мав скерування на посаду терапевта в районну лікарню Хмельниччини. Але мені подобалася хірургія, тому вирішив спробувати, пройшов навчання на військовій кафедрі, зібрав пакет документів і поїхав до Києва вступати. Згодом успішно склав іспити й пройшов. Три роки тривало навчання.
– Як батьки відреагували на таке рішення – спокійний терапевтичний фах змінити на ризиковану для життя військову хірургію?
– Це була десь глибоко захована в душі моя мрія – стати військовим хірургом. За державним розподілом отримав призначення одразу на схід – Донецька область, місто Покровськ, 66 мобільний військовий госпіталь, який там розташувався ще із зими 2015 року, а я прибув 2019-го. Отримав посаду хірурга.
Як батьки відреагували? Переживали, все допитувалися, чи не передумав. «Може, зміниш, доки не пізно, своє рішення», – мовили. Але я стояв на своєму, сказав, що йду й батьки прийняли це за належне, не перешкоджали, хоча дуже бентежилися, бо війна. Гадаю, вони раді з того, що я став хірургом, тим більше – військовим, може, навіть і пишаються своїм сином, який обрав саме такий шлях.
– І став не просто хірургом, а вже й отримав військове звання підполковника. Важко керувати шпиталем?
– Узагалі я не прагнув цієї посади, хотів бути звичайним хірургом, рятувати життя. Але рішення вищого керівництва не обговорюється. Зрозуміло, що за рік з рядового хірурга «дорости» до начальника госпіталю під керівництвом якого понад 350 осіб, насправді не так легко, розумієш, що це передусім велика відповідальність, чимале моральне, емоційне навантаження, важко й фізично. Але за два-три місяці вже почувався по-іншому. Дуже великою підтримкою для мене стали двоє університетських викладачів – доцент Мирослав Іванович Домбрович, якого, до слова всі в госпіталі знають і поважають, і доцент Едуард Валерійович Ремезюк. Щойно їх побачив тут, одразу ж упізнав. До слова, Мирослав Іванович дуже багато цінних знань мені передав, ми разом оперували, проводили армійські вільні години, це – висококласний хірург і надзвичайно душевна людина. Коли він демобілізувався, бо підійшов пенсійний вік, то в прямому значенні слова весь персонал за ним плакав, дуже важко було без нього. Мирослав Іванович проводив надзвичайно складні операції, рятував життя там, де, здавалося б, уже нічого вдіяти неможливо. Едуард Валерійович Ремезюк очолював впродовж тривалого часу в нашому госпіталі хірургічне відділення, це також досвідчений, талановитий хірург і мені втішно що таких мав наставників.
– Коли йдеться про мобільний польовий госпіталь, то мені завжди чомусь уявлялися великі санітарні намети, де хірурги оперують, медсестри перев’язують поранених, а як насправді?
– Це своєрідний автономний медичний комплекс на колесах. У кожного відділення – своя автотехніка, є й хірургія з операційною, перев’язувальною на колесах, реанімація з необхідною апаратурою – й так у кожному підрозділі. Щойно починалася АТО, на пероні Львівського залізничного вокзалу завантажили санітарні авто й вони рушили на Донеччину, коли приїхали, то розташували цю техніку на закритій території цивільної лікарні, розклали намети та почали працювати. Тож ми частково працюємо в приміщеннях, наметах та автомобілях. Щоправда, зараз наметів уже немає, бо ворожі дрони-розвідники працюють, а це ризики того, що нас можуть уразити з повітря та знищити. Тому вантажимо інструментарій, апаратуру, всі речі й дислокуємося в лікарні. Особливість мобільного госпіталю в тому, що ми готові будь-якої хвилини завантажити все наше майно, переїхати в інше місце, а за кілька годин там розгорнути шпиталь (підрозділ). Скажімо, торік, який був для нас найбільш важким, ми зробили вісім чи дев’ять переміщень, бо фронт відсувається, а в нас же був розгорнутий не один підрозділ. Зараз лікарі працюють у трьох різних лікарняних приміщеннях вздовж фронту, там вони приймають поранених, надають їм допомогу, оперують, стабілізують, а потім доправляють в інші медзаклади, найчастіше – в лікарню ім. Мечникова в Дніпрі. 2025 року наш госпіталь мав шість лікарень, тобто перша лінія мала три лікарні, де перебували найважчі поранені, на другій лінії було дві лікарні та на третій одна. Наразі ми розташовані у чотирьох лікарнях. У структурі нашого госпіталю – адміністративний підрозділ, приймально-сортувальне, хірургічне, реанімаційне й терапевтичне, тобто госпітальне відділення, де перебувають військові з контузіями, соматичні пацієнти. Маємо ще евакуаційне відділення, яке займається евакуацією пацієнтів до медичних закладів. Є відділення забезпечення, там працюють водії, кухарі, зв’язківці, охоронці. Ще маємо свою аптеку, фармпрацівники замовляють медикаменти в нашому центральному госпіталі, потім передають до наших відділень, а звідти ми вже надсилаємо до інших військових частин. Сформована автосанітарна рота, санітари та водії якої, з передової доправляють поранених до шпиталю, а потім – у медичні заклади Дніпра.
– Кажуть, що ми вже не будемо такими, як до війни. Що змінила війна у вашій свідомості?
– Коли я навчався в ТНМУ, то був цілком іншою людиною – звичайним позитивним життєрадісним хлопцем, який не має проблем, не знає, що таке труднощі. Я не уявляв, що світ може бути таким жорстоким. Відколи почалася велика війна, в мене зовсім інше життя – практично не бачу батьків, друзів, родини, пожертвував усім цим заради того, щоб виконати свій громадянський обов’язок. Війна буквально «перепрошила» мою свідомість і погляди на життя кардинально змінила, вони, й справді, вже не будуть такими, як раніше. Пригадалося, як щойно розпочав роботу хірургом у шпиталі. Було страшно. Доправили якось до нас з передової кількох поранених – одяг брудний, мокрий, у крові, всі з ніг до голови в багнюці, зморені, в когось руки вже немає, хтось корчиться від болю, бо ноги відірвані. Зараз уже звик, але тоді ця картина викликала невимовний біль і жах. Перші дні та місяці були особливо важкими. З часом відчуття притупилися. Я вже не так гостро реагую на подібні ситуації, але страх власної смерті не зник. Не раз нас обстрілювали ракетами, артилерією, я кілька разів потрапляв під обстріли й гадав, що настав уже кінець, прощався з життям, але Бог милував. У такі моменти всі життєві негаразди здаються дрібницями, на війні не думаєш про те, що здавалося таким «важливим» у мирному житті.
– Жінки-медикині, з якими доводилося зустрічатися, розповідали, що часто плачуть, так легше «виплеснути» стрес. А як чоловіки?
– На початках і таке траплялося, зараз уже звик, просто стискаю кулак, зціплюю зуби й міркую, що далі робити, як з прикрої ситуації виходити. Пережити довелося дуже багато, не раз нас рашисти обстрілювали, і пожежі були, траплялося, що лікарню нищили, доводилося за лічені секунди переїздити.
– Коли у вас вільна хвилина, є речі, які вас можуть хоч трохи заспокоїти, налаштувати на позитивний лад?
– Це мої мрії та плани на майбутнє. Мрію про те, щоб швидше ця клята війна закінчилася й наші хлопці не гинули, а поверталися до своїх родин, влаштовували мирне життя. Але маємо тих ненависних орків вигнати зі своєї землі. Це зараз завдання номер один. Уявляю, як приїду у село. Хочу прокинутися зранку в батьківській хаті, посмакувати молока з маминими пиріжками, вийти у садок біля хати, до своїх бджіл. Узагалі ж моя пристрасть – авто, мотоцикли, риболовля, полювання, природа. Інколи розмірковую про те, чим зайнятися коли закінчиться війна, де місце праці обрати.
– На ваш погляд, що нам потрібно для Перемоги?
– Пригадую 2022 рік, коли до наших військкоматів стояли величезні черги, українці згуртувалися й, здавалося, що волонтерить уся країна. На жаль, ситуація за чотири роки дуже змінилася, волонтерів поменшало, про черги до ТЦК вже й мовити не буду, цей орган узагалі знецінився. Якби ми подолали корупцію, було б чудово, бо якщо суспільство буде видозмінюватися, розвиватися, то й в армії ситуація піде на краще. Вважаю, що в єдності – наша сила, якщо кожен українець зрозуміє, що один в полі не воїн, що армія й тил мають бути одним цілим, то це те, що наблизить нашу Перемогу.
Лариса ЛУКАЩУК
Світлина з особистого архіву Ігоря Бійчука