Вона – обличчя нового покоління української медицини. Студентка 5-го курсу Тернопільського національного медичного університету імені І. Горбачевського, яка вже нині змінює ландшафт вітчизняної науки. «Студент року-2025» у номінації «За вагомі досягнення в науковій роботі», авторка десятка переможних дипломів і дослідниця однієї з найскладніших тем сучасності – посттравматичного стресового розладу (ПТСР). В інтерв’ю для нашого видання Софія Чорній розповіла, як вирости в родині лікарів і не втратити власну ідентичність, чому серце страждає від війни не менше за психіку та чи готова Україна до революційних методів реабілітації із застосуванням медичного канабісу.
«Удома мене надихали»
– Софіє, ваше прізвище та історія родини нерозривно пов’язані з медициною. Звідки ви родом і чи був білий халат вашою мрією з дитинства, чи це радше «голос крові» та сімейна традиція?
– Я народилася й зростала в Тернополі – місті, яке для мене є не лише домом, а й місцем сили. Щодо вибору професії, то медицина для мене ніколи не була експериментом чи випадковим рішенням у пошуках себе. Знаєте, кажуть, що діти лікарів бачать світ крізь призму професії батьків ще з пелюшок. Я виросла саме в такому середовищі. Мої батьки та старший брат – стоматологи, а бабуся була дитячою ортопединею-травматологинею.
З дитинства я бачила не лише «парадний» бік професії – вдячних пацієнтів чи білосніжну форму, а й ту, що за лаштунками: величезну відповідальність, нічні виклики, постійну втому та безмежну відданість справі. Розуміла, що медицина – це не просто робота з 9-ї до 18-ї, це спосіб життя. Тому мій вибір був цілком свідомим і природним.
– Які саме риси характеру, закладені в батьківському домі, стали тим підмурівком, на якому ви зараз будуєте власну наукову кар’єру? Адже шлях науковця – це не лише успіх, а й сотні годин кропіткої, часто непомітної праці.
– Удома мене ніколи не змушували вчитися силоміць – мене надихали. Це велика різниця. Батьки прищепили мені відповідальність за кожне прийняте рішення й, що надзвичайно важливо для науковця, вміння доводити справу до кінця. У нашій родині цінували цікавість до знань, прагнення до саморозвитку й водночас поміркованість у діях.
Мене вчили мислити критично: аналізувати, ставити запитання «чому?» та «як?», не приймати все на віру. Бути впевненою у собі, але уникати зайвої категоричності, бо наука не терпить вузьколобості. Саме це поєднання цілеспрямованості та зрілості мислення допомагає мені нині в лабораторії. Медицина потребує не просто сухих знань, а глибокого розуміння природи речей.
Наука як громадянська позиція
– Багато студентів починають думати про науку ближче до випуску, але ви ввійшли в цю ріку вже на першому курсі. Пригадуєте свій перший науковий досвід? Як це було, особливо зважаючи на початок великої війни?
– Мій науковий шлях розпочався дуже стрімко. Перший курс, перші спроби дослідження… і раптом лютий 2022 року. Мій перший публічний виступ відбувся в онлайн-режимі – такий був час. Було незвично бачити колег через екран монітора, але, як не дивно, страху я не відчувала. Навпаки, було чітке усвідомлення: я на своєму місці. Саме той виступ став «точкою неповернення». Зрозуміла, що мені замало просто читати підручники – хочу сама шукати відповіді.
– Ваші перші роботи стосувалися впливу свинцю на організм, але згодом ви кардинально змінили вектор у бік вивчення ПТСР. Що стало тригером для такої зміни?
– Це був виклик часу та мій внутрішній відгук на те, що відбувається в країні. Повномасштабна війна змінила кожного з нас. Відчула, що наука не може існувати у вакуумі, вона повинна мати соціальний сенс. Коли кажемо про ПТСР нині – це не просто медичний термін, це рана на тілі всього суспільства.
Спочатку про ПТСР мовили мало, переважно в контексті психології. Але я побачила в цій темі величезну прогалину саме в біологічному та структурному розумінні. Працювати над темою, яка безпосередньо стосується наших захисників і ветеранів, це для мене не просто науковий інтерес. Це – моя громадянська позиція як майбутнього лікаря. Хочу, щоб українська наука давала реальні інструменти для відновлення тих, хто віддав своє здоров’я за наш спокій.
– У суспільстві існує стереотип, що ПТСР – це винятково «проблеми з головою» або психологічна травма. Ви ж у своєму дослідженні фокусуєтеся на структурних змінах серця.
– Це ключовий момент. Людина – це цілісна система, де психічне та соматичне (тілесне) нерозривно пов’язані. ПТСР – це не лише спогади чи емоції. Хронічний стрес запускає потужні нейро-гуморальні зсуви. Організм постійно перебуває у стані «бий або біжи», що виснажує серцево-судинну систему.
Якщо ігноруватимемо структурні зміни у серці – наприклад, ремоделювання міокарда, зміни у судинах, ми лікуватимемо лише фасад проблеми, залишаючи фундамент зруйнованим. Моє завдання як дослідниці – показати, як глибоко стрес «прошиває» тіло та як ми можемо захистити серця наших воїнів у прямому сенсі цього слова.
– Ваше дослідження щодо використання медичного канабісу для лікування ПТСР виглядає дуже сміливим кроком. Чи не боїтеся упередженого ставлення та чи готове наше суспільство до таких методів?
– Медицина повинна бути вільною від міфів і керуватися винятково доказовою базою. Так, тема делікатна, вона викликає багато дискусій. Але якщо метод працює, якщо він науково обґрунтований та може полегшити страждання тисяч людей – ми зобов’язані його вивчати. Сучасний лікар має бути відкритим до інновацій. Я не спираюся на емоції чи політичні гасла, а на результати експериментів і міжнародний досвід. Готовність суспільства прийде тоді, коли ми покажемо ефективність і безпеку. Наука – це найкращі ліки проти стигми.
– Як саме ваші експерименти в лабораторії, зокрема робота з моделями на щурах, допомагають у створенні реальних протоколів лікування для людей?
– Багато хто не розуміє значення доклінічних досліджень, але без них медицина зупиниться. Саме в лабораторії ми можемо побачити те, що приховано від очей клініциста: зміни на рівні клітин, тканин, біохімічних показників крові. Моделювання ПТСР на лабораторних тваринах дозволяє нам протестувати різні терапевтичні схеми без ризику для життя людини. Це фундамент. Кожен успішний протокол лікування, який згодом використовують лікарі в госпіталях, починався з ось такої тихої роботи в лабораторії.
Наставництво та баланс
– Ви часто з теплотою згадуєте свою наукову керівницю, професорку Ольгу Денефіль, називаючи її «науковою мамою». Яку головну пораду від неї ви закарбували у пам’яті?
– Ольга Володимирівна – це людина, яка не просто дає знання, вона формує особистість. Вона вчить мене мудрості та терпінню. Її головна порада, яка стала моїм життєвим кредо: «Наполеглива праця веде до успіху». Це звучить просто, але в медицині це єдина істина. Вона показує власним прикладом, що справжній науковець – це не той, хто знає все, а той, хто ніколи не припиняє вчитися. Наші стосунки – це справді про підтримку й тепло. Це наукова родина, де тебе зрозуміють, підтримають у разі невдачі та надихнуть на нові звершення.
– Відзнака «Студентки року-2025» і 10 дипломів за перемоги в наукових конкурсах – це вражаючий результат. Яка з цих нагород далася найважче?
– Не можу виділити якусь одну грамоту. Кожен диплом – не просто аркуш паперу, це – шматок життя. Це безсонні ночі перед конференціями, сотні прочитаних статей, дискусії до хрипоти. Кожна перемога для мене – це насамперед підтвердження того, що я рухаюся в правильному напрямку. Це вдячність моїм наставникам і батькам. Коли дізналася про відзнаку «Студент року», мене переповнювала радість, але не від гордості, а від розуміння, що мою працю помітили та оцінили.
– Ви вже маєте публікації в міжнародних виданнях. Чому для молодого українського медика так важливо звучати англійською мовою на світових майданчиках?
– Нині це питання виживання нашої науки. Ми не маємо права закриватися в собі. Українські вчені мають унікальний, на жаль, трагічний досвід, якого немає у західних колег. Ми бачимо патології війни зсередини. Світ повинен знати про наші дослідження. Кожна міжнародна публікація – це цеглинка в авторитет України як інтелектуальної держави. Ми маємо що сказати, й маємо говорити голосно.
– П’ятий курс – це екватор між навчанням і великою практикою. Як знаходите час на життя поза університетом? Чим наповнюєте свій внутрішній ресурс?
– Баланс – це теж навичка, яку треба тренувати. Після напруженого дня в лабораторії мені допомагають прості речі. Прогулянка з моїм песиком – це найкраща терапія. Спілкування з друзями, спортзала для розвантаження голови. А ще я дуже люблю творчість. Малювання, кулінарія, випічка – ці заняття дозволяють мені «перемкнутися», відчути спокій та відновити енергію. Я навчилася планувати не лише роботу, а й відпочинок, до того ж – робити це без докорів сумління. Якщо хочеш лікувати інших, маєш бути в ресурсі сама.
– Вашу роботу часто називають наукою, що лікує рани війни. Чи відчуваєте ви тягар цієї відповідальності?
– Так, і це дуже глибоке почуття. Коли аналізую дані у своєму дослідженні, завжди пам’ятаю: за кожною цифрою в таблиці стоїть реальна людина, ветеран, чиє життя змінилося назавжди. Це не дозволяє ставитися до роботи формально. Це дисциплінує. Розумієш, що не маєш права на помилку, бо твоя робота – це крок до чийогось одужання.
– Ким бачите себе після закінчення ТНМУ? Вибір між практичною медициною та наукою часто буває складним.
– Я не хочу обирати. Планую поєднувати ці два шляхи. Для мене ідеальний лікар – це той, хто веде прийом пацієнтів і водночас займається дослідженнями. Практика ставить складні запитання, на які може відповісти лише наука. Наука ж, відірвана від ліжка хворого, ризикує стати мертвою. Бачу себе лікаркою, яка постійно розвивається, яка впроваджує новітні протоколи й сама бере участь в їх розробці. Це й є сучасна медицина – динамічна, глибока та людяна.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ