Реформація – західноєвропейське суспільно-політичне та релігійне явище кінця ХV – першої половини ХVІ ст., спрямоване на повернення до біблійних першоджерел християнства. Її учасники віднайшли власні орієнтири й сформували систему цінностей, яку визначає тріада: «Бог-Біблія-людина». Розпочавшись з ідеї про необхідність перетворення церковної структури, повернення до апостольських правил і цінностей першої церкви, Реформація проникла в усі сфери життя – політичну, соціальну, релігійну, економічну, естетичну та особистісну – й завершилася кривавими подіями Селянської війни у Німеччині.
Одним з найяскравіших і найвпливовіших представників Реформації в Німеччині по праву вважають Томаса Мюнцера – ідеолога руху анабаптизму, духовного лідера й натхненника радикально налаштованих соціальних низів.
До нашого часу збереглося вкрай мало достовірних свідчень і фактів про життя Мюнцера. Науковці досі сперечаються навіть щодо дати його народження. Більшість з них називають 1490 р., хоч у деяких дослідженнях знаходимо й інші варіанти – 1493 або навіть 1498 роки. Вважають, що він народився у німецькому містечку Штольберзі в родині майстра-карбувальника монет, був одинаком.
Про дитинство та юність Томаса відомостей, по суті, не збереглося. Історія про страту батька на очах у десятилітнього хлопчика графом Штольбергом – радше є вигадкою, бо сам Мюнцер про це ніколи не говорив, хоча таким яскравим фактом він як проповідник безперечно міг скористатися.
Відомо, що 1506 р. Томас Мюнцер вступив до Лейпцігського університету, де вивчав теологію, філософію та медицину. Після його закінчення отримав ступінь бакалавра теології та магістра вільних мистецтв. Наділений від природи блискучими здібностями, він мав змогу залишитися в університеті й продовжувати наукову кар’єру. Але чиста наука Мюнцера не приваблювала. Він вирішив присвятити себе проповіді Слова Божого простолюдинам.
Організаторські здібності та радикальні погляди виявилися в Томаса Мюнцера вже у молоді роки. Так, 1512 р. у місті Галле він зорганізував невеликий таємний гурток однодумців, незгодних з діяльністю магдебурзького архієпископа Ернста ІІ. Незабаром гурток було викрито й розігнано, а Мюнцер був змушений залишити Галле. 1515 р. він отримав посаду священика жіночого монастиря у містечку Фрозе та через те, що не вельми старанно дотримувався католицьких догматів, і тут затримався недовго. 1517 р. Томас Мюнцер короткий час працював учителем в брауншвейській гімназії Мартіна, звідки також пішов «через неспокійну вдачу». 1519 р. став капеланом і духівником у монастирі бернардинських черниць в місті Бейтіці, проте через кілька місяців отримав відставку, адже запроваджував різні нововведення в богослужінні. Потім він проповідував в Ютерборзі, а звідти відправився до Віттенберга, де познайомився з основоположником руху Реформації Мартіном Лютером. У майбутньому вони стануть непримиренними ворогами, але тоді під час першої зустрічі Мюнцер сподобався Лютеру. На початку 1520 р., після перемовин з магістратом в Цвікау та за підтримки Мартіна Лютера, він посів місце проповідника в головному міському соборі Святої Марії.
З часом ставлення Мюнцера до лютеранства починає змінюватися. Його не задовольняють половинчасті реформи Лютера, невизначеність у низці соціальних і релігійних питань. І хоч він продовжує називати Лютера «зразком і світочем друзів Божих», звертається до нього за підтримкою в конфлікті з місцевими монахами-францисканцями та духовними авторитетами, колишнього пієтету вже немає. Це спонукає Мюнцера до подальших активних духовних пошуків. Він ретельно студіює праці німецьких середньовічних містиків Йогана Таулера й Генріха Сузо, відкриває для себе вчення відомого італійського богослова ХІІ ст. Йоахима Флорського – одного із засновників середньовічного хіліазму – теологічного вчення про друге пришестя Ісуса Христа та Його тисячолітнє земне царство. Спираючись на Біблію, останній розділив історію церкви на три періоди: «Отця» – від Авраама до Івана Хрестителя, «Сина» – від появи Ісуса Христа до 1260 р. (цю дату він визначив на основі аналізу «Об’явлення Святого Івана Богослова») та «Святого духа» – від 1260 р. і далі. Існування сучасної йому церкви Йоахим Флорський відносив до другого періоду. В третьому ж, на його думку, мала панувати оновлена церква, без недоліків колишньої. Ідеї Йоахима глибоко захопили Томаса Мюнцера.
Останнім штрихом у формуванні його релігійної доктрини стали ідеї «цвікауських містиків» Нікласа Шторха, Марка Томе та Марка Штюбнера, які сформулювали основи учення анабаптизму. Вони та їхні послідовники заперечували церковні обряди, зокрема обряд хрещення, вважаючи, що хреститися мають дорослі й свідомі свого вибору особи, а не немовлята. Саме тому цей обряд потрібно здійснювати повторно (звідси й назва, що з грецької мови перекладається, як «знову занурюю», тобто «перехрещую»). Анабаптисти проповідували суворий особистий та суспільний аскетизм: в їжі, сні, одязі, виконанні соціальних і церковних обов’язків, прагнучи в цьому наслідувати перших християн. Державу з її виправними засобами та покараннями вони називали «злом», а тому вважали, що віруючим не можна йти на військову службу, давати присяги й клятви. Стосовно ж власності, анабаптисти дотримувалися думки, що «християнин не повинен мати ніякого майна, але серед християн повинна існувати спільність майна, так як це було за апостольських часів». Особливу роль анабаптисти надавали безпосереднім одкровенням і пророчим здібностям кожного члена громади.
Розділяючи ідеї анабаптизму, Томас Мюнцер поступово сконсолідував навколо себе радикальне крило Реформації. Його проповіді ставали дедалі різкішими, у них він акцентував увагу на необхідності пізнання людиною Божої істини – «роздумування».
Ідеалом суспільного устрою Мюнцер та анабаптисти вважали християнські громади часів першої церкви й проповідували негайне встановлення «Царства Божого на землі» через повернення церкви до її первісного стану й ліквідації всіх її пізніших установ. «Царством Божим» вони вважали такий суспільний лад, де не існуватиме ні майнового розшарування, тому що не буде приватної власності, ні протистояння людей та держави. «Царство Боже» уявлялося їм як стан загальної рівності, єдина та неподільна народна громада, заснована на спільності майна й роботи, де немає ні князів, ні будь-яких панів, ні майнової ієрархії. Для того, щоб здійснити все це не лише в Німеччині, але й у всьому християнському світі, Томас Мюнцер і його послідовники пропагували революційне повстання проти панівних класів.
У квітні 1521 р. Мюнцер був змушений залишити Цвікау. Наступні чотири роки – аж до жорстокої розправи над ним 25 травня 1525 р. – були для Томаса Мюнцера максимально насиченими в сенсі подієвості та реалізації особистості. Він багато подорожував Чехією та Німеччиною, писав, проповідував, виступав перед простим людом, дискутував з освіченими особами та можновладцями, намагаючись переконати останніх у необхідності духовних і соціальних реформ. Але це був голос волаючого в пустелі. Мюнцер досить швидко розчарувався в готовності правлячої верхівки підтримати його ідеї.
Спостерігаючи байдужість і скептицизм, а то й відкрите несприйняття, що межувало з ворожим ставленням до нього як проповідника нових ідей, він рішуче влився в революційні процеси, очоливши бунт низів, що ввійшов в історію під назвою «Селянська війна в Німеччині».
Особливої уваги заслуговує практична діяльність Томаса Мюнцера щодо втілення в життя власних ідей, зокрема, спроба побудувати суспільно-релігійну громаду нового типу в Мюльгаузені. Стару громадську раду цього міста прихильники Мюнцера розігнали. Було проведено вибори й обрано нову – «вічну раду». Сам Мюнцер не увійшов до її складу, проте брав участь у засіданнях. У своїх рішеннях нова рада керувалася християнським правом і правилами Святого Письма, враховуючи при цьому й рекомендації-одкровення Мюнцера, що трактувалися як основоположні для кожного віруючого.
На жаль, ідеї рівності та братерства, співжиття за зразком апостольських часів, які проповідував Мюнцер, а тепер утілювалися на практиці, не дали переконливих результатів. Політичні опоненти Мюнцера тріумфували. Його звинувачували у всіх мислимих гріхах: гордощах, користолюбстві тощо. Проте існує низка достовірних свідчень, які спростовують вигадки та явні наклепи. Відомо, що особисті потреби Мюнцера завжди були дуже скромними. Він задовольнявся найпростішою їжею та одягом. Намагаючись заощадити на папері, писав на клаптиках, рахунках, полях листів – скрізь, де залишалося чисте місце. Єдиною розкішшю, яку Томас Мюнцер дозволяв собі, були книги.
Зорієнтований на апостольські часи, він пропагував і соціальні традиції раннього християнства. Дати необхідне, їжу й одяг незаможнім, не заохочувати людей ні до неробства, – з одного боку, ні до розкошів – з іншого – ось про що мріяв Мюнцер. Та практика показала, наскільки руйнівні, небезпечні й дикі сили він вивільнив. На практиці йому довелося зіткнутися із жадібністю, неробством, буйними пристрастями народу. Маса черні вбачала в новому ладі лише можливість нічого не робити та грабувати монастирі. Такими були не всі прихильники Мюнцера, проте через деякі прояви безчинств сам він почав сприйматися передусім як ватажок розгнузданих низів, а не як реформатор.
15 травня Томаса Мюнцера заарештували та після жорстоких тортур стратили.
Нищівна поразка, ймовірно, стала причиною того, що він переосмислив низку своїх радикальних ідей та поглядів. Так, 17 травня 1525 р. Мюнцер написав останнього листа однодумцям, в якому закликав: «Любіть один одного і не озлоблюйте своїх панів, як це робить багато хто із себелюбства…Найбільше уникайте кровопролиття, про що прошу вас з кращих почуттів. Бо я знаю, що більшість з вас не піддалися себелюбству та корисливості». Крім того, благав змилосердитися над мешканцями Мюльгаузена, дружиною і дитиною, не позбавляти їх невеликого майна та передати їм його рукописні книги (зараз їх зберігають у Дрездені). Чим пояснюється така вражаюча зміна соціальної позиції Мюнцера? Важко відповісти на це запитання. У розпорядженні науковців занадто мало фактів для однозначного потрактування цього документа. Тому цілком ймовірним є досить широкий діапазон припущень: розчарування у результатах, докори сумління з приводу численних жертв і, напевно, переосмислення Божого Слова – як результат екзистенційної та духовної особистісної філософії.
Вести мову про цілісну філософську систему Томаса Мюнцера нелегко: основний масив його праць, опублікованих 1523-1524 рр., становить дев’ять невеликих брошур, що разом з іншими документами складають досить-таки об’ємний том. Жанрово неоднорідні (теологічні нотатки, тлумачення, листи, памфлети, послання, літургійні твори), вони об’єднані внутрішньо, тому можемо мовити про сформовані теоретичні підвалини світогляду Мюнцера. Він – справжній новатор у теології, який витворив живу, глибоко особистісну релігійну мову для опису станів, через які проходить людина в боротьбі з власними сумнівами. «Перш ніж людина остаточно врятується, вона переживе багато штормів і бур, викликаних її жагою до життя; хвилі цього бурхливого моря поглинули чимало людей, які думали, що вже врятувалися. Тому людина не повинна боятися цих хвиль, а вміло оволодівати ними. Тому що Бог не дасть відчути Свою Святу присутність тому, хто не пройшов шлях боротьби», – наголошував Мюнцер у начерках «Послання до побратимів».
До останньої хвилини Мюнцер залишався вірним проголошеним ним засад, вважаючи себе новим Даниїлом, який має вести за собою істинно віруючих, обраних, якими він вважав насамперед бідняків.
Хоча остаточний вердикт щодо постаті Мюнцера досі не винесений, його життя, творча спадщина, соціальна позиція, релігійні погляди залишили значний слід в історії церкви та суспільної думки часів Реформації.
Олена ПРОЦІВ,
директор бібліотеки ТДМУ,
Ігор ГАВРИЩАК,
кандидат педагогічних наук