Велика справа – дарувати людям надію на здоров’я та шанс на життя. Сьогодні розмовляємо з аспірантом кафедри №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені професора Л.Ковальчука Cтепаном Гриценком.
– Як обрали медицину?
– Я став продовжувачем лікарської династії. Батько – хірург, мама – кардіолог, найстарша сестра теж – кардіолог, а молодша – радіолог. Піти батьковою стежиною – був мій вибір. Тато багато розповідав про хірургію, постійно брав із собою до лікарні, показував усе на прикладі.
– Які відчуття нахлинули, коли вперше одягли білий халат і зайшли в стіни лікарні?
– Мабуть, усвідомлення всієї відповідальності. Коли допомагаєш хворому, тебе огортає почуття гордості й додає впевненості та натхнення до подальшої роботи.
– Знаю, що часто буваєте на міжнародних конференціях та на стажуваннях за кордоном. Які враження привезли з останньої поїздки?
– Улітку я стажувався в університетській клініці Гамбург-Еппендорф (Німеччина). Це стало можливим завдяки програмі «Visiting Fellowships for Clinicians» від Спілки європейської гастроентерології. До слова, ця клініка – одна з найсучасніших в усій Європі. Щороку тут проходять 89 тисяч пацієнтів стаціонарне і 275 тисяч – амбулаторне лікування. Цікаво, що університетська клініка Гамбург-Еппендорф має чи не найбільший досвід в Європі у хірургічному лікуванні захворювань підшлункової залози та периампулярної зони. Також у Німеччині це один з найбільших центрів лікування ожиріння. 90% усіх операцій проводять малоінвазивним шляхом, частину операцій виконують завдяки роботам Да Вінчі. Для мене було великою честю познайомитися та поспостерігати за роботою легенди німецької хірургії – професором Якобом Ізбіцкі, який завжди знаходив час відповісти на мої питання та пояснити незрозуміле. Вже не вперше зауважую, що чим вищий професійний рівень людини, чим вагоміші наукові праці в неї за плечима, тим простіша та відкритіша вона є для тих, хто поруч.
До того мав можливість побувати на конференціях в Іспанії, Литві, Польщі, Німеччині. Намагався почерпнути тут найкраще. Досвід, який запозичив у різних технічних нюансах, зокрема, в хірургії підшлункової залози, в малоінвазивній колоректальній хірургії, мультидисциплінарних підходах до лікування, ведення онкологічних хворих, став для мене дуже цінним.
– Яка методика лікування хворих за кордоном і в нас?
– Методики лікування, по суті, однакові, відрізняються здебільшого хіба технічним обладнанням, за допомогою якого проводять операції та яке, на жаль, нам недоступне. Закордонна медицина чітко регламентована протоколами, у них страхова система та вони не можуть дозволити собі «імпровізацію». Взаємодія лікар-пацієнт в Україні трохи інша, ніж у них. За моїми спостереженнями, в нас лікарі та медичний персонал чуйніше ставиться до недужих.
– Куди б хотіли поїхати на стажування?
– Мабуть, до США та Канади. Мені цікаво, як там зорганізована робота, які методики лікування застосовують. Адже ці країни – одні з передових у розвитку медицини.
– Від чого залежить успіх оперативних втручань?
– Хірургія нерозривно пов’язана з анестезіологією. Співпраця між хірургом та анестезіологом є надзвичайно важлива. Коли йдеться про виконання складних оперативних втручань, особливо онкологічних, великий відсоток успіху залежить від професійності анестезіолога, який метод знеболення він обере. Однак, окрім того, є багато інших особистісних чинників. Оперативне втручання – завжди ризик, навіть найпростіша, на перший погляд, операція може мати складні наслідки. Все залежить від організму людини, перебігу недуги та майстерності хірурга.
– Чи доводилося надавати меддопомогу поза межами лікарні?
– Траплялося, особливо кому ставало зле під час відпочинку. Якось став свідком того, що в чоловіка стався епілептичний напад. Я одразу надав домедичну допомогу до приїзду карети швидкої.
– Ні для кого не таємниця, що деякі країни дуже прихильно ставляться до українських фахівців і створюють усі належні умови, щоб переманити їх до себе.
– Так, зараз спостерігається така тенденція, що багато молодих кадрів виїжджають-таки з України, щоб влаштуватися на роботу за кордоном. Серед них і чимало моїх знайомих колег, однокурсників. Здебільшого обирають близьке зарубіжжя – Польщу, Чехію, Словаччину й навіть Німеччину. Для нашої держави – це доволі сумна тенденція. Бо вона вклала в їх навчання кошти й тепер втрачає молоді та перспективні кадри. Дехто зневірюється в медицині, бо в Україні на зарплатню лікаря дуже важко прогодувати сім’ю. Водночас для себе неодноразово ставив запитання: можливо, теж краще поїхати на роботу в іншу країну? Але вирішив залишитися в рідній країні, бо намагаюся стати їй корисним.
– Як любите відпочивати після роботи?
– Дуже люблю ходити в гори. З 10 класу захоплююся цим активним видом відпочину. Три-чотири рази на рік з друзями обов’язково збираюся в походи. Відкрив для себе й зимові походи. У Карпатах з друзями чи не всі маршрути пройшли. Тепер мріємо про закордонні мандрівки. Хотілося б підкорити Монблан, Казбек та Гімалаї, але поки що це мрії.
У горах відходиш від суєти зовнішнього світу. Під час випробувань і складних ситуацій, які почасти трапляються під час маршруту, є змога поміркувати про життя. Ти наче складаєш внутрішній екзамен, перемагаєш себе, інколи докладаєш чимало зусиль, щоб підкорити ту чи іншу вершину. Недарма ж кажуть: «Краще гір можуть бути лише гори».
Мар’яна СУСІДКО