Вважає знаний на Тернопіллі лікар-травматолог, хірург, автор численних поетичних збірок і пісень Володимир Мацюк. У його послужному списку – численні грамоти та нагороди. Його ім’я внесено до енциклопедичного видання «Золотий фонд нації. Україна. Європа. Світ». Утім, усі ці роки на шляху до успіху та визнання в його серці палахкотить гаряча любов і вдячність до рідної альма-матер, яка відкрила шлях у простір життя. 1979 року він закінчив Тернопільський державний медичний інститут, але завжди думками й помислами був з рідним вишем, підтримував стосунки з одногрупниками та викладачами. На сорокаріччя тоді ще академії написав пісню для ТНМУ. Який подарунок приготував Володимир Львович цього разу, вже до ювілейної сорокової зустрічі випускників, про його спогади та студентські роки дізнавайтеся з інтерв’ю нашому часопису.
– Володимире Львовичу, які почуття вас охоплюють напередодні зустрічі з вашою студентською молодістю, про що розмірковуєте, над чим працюєте?
– 1979 року ми закінчили інститут, отримали скерування й розлетілися по світах, але в пам’яті залишилися роки навчання, які не забудуться та ніколи не зітруться з пам’яті. Звісно, користуючись нагодою, хочу привітати своїх однокурсників з цим ювілеєм, бо це незабутні роки життя. До ювілейної дати я приготував невеличкий подарунок – власну пісню «Матері наук», яку хочу презентувати й для своїх одногрупників, й для керівництва Тернопільського національного медичного університету, вона увійшла в мою останню, десяту поетичну збірку. Сподіваюся, що газета «Медична академія» розмістить її на своїх шпальтах разом з нотним супроводом і, можливо, ваш чудовий університетський хор, який я надзвичайно шаную, внесе ці мотиви до свого репертуару й вони прозвучать у стінах нашого університету.
– Медицина стала вашим покликанням, а як обирали майбутній фах, якими були роки професійного становлення?
– Я народився та зростав у Тернополі, й коли настав час обирати професію, а було це в десятому класі, мама та тато зібрали сімейну раду, посадили мене перед собою, батько й питає: «Володю, ким ти хочеш бути?». «Хірургом», – упевнено вимовив я. «Ти сподіваєшся вступати до медінституту?». «Так», – кажу. «Ти розумієш, що ми не зможемо нічим допомогти. Грошей – катма, впливових родичів і знайомих також не маємо». «Буду самотужки вступати й досягну-таки своєї мети», – не здавав я свої позиції. Цілком свідомо вірив, що таки «проб’юся» до омріяного вишу. А чому б ні – на обласних олімпіадах з хімії та фізики отримував призові місця, навчався в заочній математичній школі, отож шанси були. Зразу ж після школи став студентом Тернопільського медичного інституту. Пригадую, як один з моїх вчителів біології, Іван Миколайович Бутницький, який на той час вів підготовчі курси для вступу у виші, радив мені обрати педінститут, мовляв, з мене вийде гарний вчитель. Але я відмовився й сказав, що налаштований бути хірургом. Коли знову зустрілися з ним, я вже був на четвертому курсі та проводив свої перші операції на піддослідних тваринах. Після закінчення інституту за розподілом потрапив на Житомирщину в Любарську районну лікарню, де трудився лікарем-травматологом. Через чотири роки повернувся до Тернополя. І ось доля знову звела мене з Іваном Миколайовичем, який виконував обов’язки ректора педінституту. До цього вишу я прийшов влаштовуватися на роботу на кафедру цивільної оборони та медичної підготовки. «Пригадуєте, ви казали, що буду непоганим викладачем?» – нагадав йому. «Чому б не спробувати», – відповів ректор. Так я став викладати хірургію майбутнім педагогам. Здобув трохи досвіду викладацької роботи – розробив лекції, методики практичних занять, якими користувалися ще й після того, як я вже залишив інститут.
– Що запам’яталося з часів навчання в Тернопільському медичному університеті (на той час інституті)?
– Вчитися було цікаво, адже читали лекції та проводили практичні заняття прекрасні фахівці. В мене ж на перших позиціях було пізнати спеціальність, тому тягнувся до науки. Вже з третього курсу, дякуючи моєму однокурснику, а тепер доцентові ТНМУ Віталію Мальованому, ми пішли у віварій оперувати піддослідних тварин і допомагати проводити наукову роботу викладачеві кафедри топографічної анатомії Євгенію Павловичу Мєчковському. Він саме збирав матеріал для написання кандидатської дисертації. З четвертого курсу розпочалися вже заняття на кафедрі факультетської хірургії у відомого хірурга, професора Григорія Антоновича Сардака. Увесь 5 та 6 курс я виконував обов’язки старости хірургічного гуртка на цій кафедрі. Саме тоді мені випало велике щастя навчатися під керівництвом цього видатного хірурга. Був вражений масштабом особистості Григорія Антоновича, його розумом, даром виконувати філігранні операції, природженою інтелігентністю. Це була людина, в якій дуже гармонійно поєдналися педантичність, велика душа та інтелектуальні здібності. Ось такого Вчителя подарувала мені доля, і я був щасливий. Зараз часто згадую його мудрі настанови, знаходжу час, щоб помолитися за упокій душі та покласти свіжі квіти на його могилу. Він був зразком хірурга, високопрофесійним фахівцем, проводив такі оперативні втручання, за які навіть в європейських клініках не бралися. Пригадую, як під час інтернатури асистував Григорію Антоновичу зі своїм однокурсником Михайлом Процайлом. Тоді оперували з 9 години до пізнього вечора. Це була унікальна операція, на якій зараз базується одна з методик лікування онкологічних хворих з патологією шлунка та стравоходу. Це складне оперативне втручання, яке, до слова, професор Сардак провів уперше в Європі. Примітно, що його поле діяльності не обмежувалося лише однією хірургією, він був надзвичайно високоінтелектуальною людиною, любив художнє слово, творчість у всіх її вимірах. Ще в ті часи організовували мистецькі заходи, літературні вечори, присвячені творчості того чи іншого відомого письменника, художника – ознайомилися з поетичним розмаїттям Муси Джаліля, Лермонтова, Пушкіна, Тараса Шевченка. Так ми наближалися до основного завдання – формування лікаря як гармонійної високодуховної особистості. Бо він, як наставляв нас Григорій Антонович, має лікувати не лише ліками й володіти мануальними здібностями, але силою власного духу. Тепер я про це так кажу своїм колегам: наше завдання – піднімати свою духовність, щоб можна було лікувати й душею.
– Хто увійшов до кола ваших друзів, однодумців?
– Пригадую, як під час перших іспитів, ще, по суті, були абітурієнтами, познайомився із Сергієм Івановичем Ситником, Степаном Нестеровичем Вадзюком, нині вони вже професори, але дружимо й досі. В мене навіть є фото, яке називаю «Троє в одному човні». В друзях – мій студентський товариш, а нині доцент ТНМУ Віталій Васильович Мальований, часто зустрічаємося з лікарем інсультного відділення Григорієм Васильовичем Заверухою, тривалі роки дружби пов’язували мене зі світлої пам’яті Ростиславом Івановичем Буєм. У мене дуже багато друзів студентських років, бо довелося навчатися в трьох групах. Нещодавно відновив зв’язки з колишнім одногрупником Володимиром Андрейчиним, з яким не бачилися тридцять років, а зараз спілкуємося в соціальних мережах. Багато моїх одногрупників працюють в Канаді, США, і з тими, хто хоче контактувати, я завжди готовий до спілкування. Цікаво почути, як у них справи, чи їхню думку щодо нового вірша, який зринає в моїй творчості. Завжди радий привітати когось з днем народження, чи з якимось святом, щоб побажати здоров’я – фізичного, духовного, ментального. Часто присвячую віншування чи поетичні рядки своїм студентським друзям.
– Про що розмірковуєте у переддень ювілею? Що хотіли б побажати своїм одногрупникам, викладачам університету, всім, хто причетний до цієї славної дати?
– За сорок років пройдено великий шлях, не кожному довелося стати академіком, професором чи науковцем. З часу вступу до медичного інституту я завше мав на меті працювати в практичній охороні здоров’я. Хоча й були спроби розпочати роботу над кандидатською дисертацією, бо ще зі студентських часів було опубліковано майже десяток наукових праць, але мене завжди притягувала практична робота. Я мав змогу спробувати себе в науковій царині й добре пізнав це поле діяльності. Але найбільше задоволення та радість мені приносить робота з пацієнтами, коли ти можеш реально і в межах певного часу їм допомогти – пришити відрізаний косаркою палець, провести пластику відтятого клаптя шкіри та повернути руку до повноцінного функціонування. Люди часто дякують за те, що повернув здоров’я. Зізнаються, що й самі не були певні, що мені це вдасться, бо, й справді, складні траплялися ситуації. В мене великий досвід практичної роботи, який відтворив у наукових розробках, маю рацпропозиції, наукові публікації. Хоча знаходжу час і для творчості, бо як відомо, спочатку було Слово. Своїм однокурсникам побажав би проаналізувати власне життя, щоб запитати себе: «Що я зробив, зроблю чи ще маю зробити, аби віддати всього себе пацієнтам» . Якось мені трапилася книжка «Молитва» єпископа римо-католицької церкви Альфонса Лігорія, написана ще в XVI столітті. Суть її полягає в тому, що людина, захоплюючись мирським світом, відволікає лице своє від постаті Бога. Сатана, підкидаючи дедалі більше й більше спокус, відволікає лице людини ще більшою мірою від лиця Бога. За це людина отримує захворювання. Ходить по лікарях, аптекарях і, не знайшовши собі виліковування, повертається у молитві до Бога. І по молитві буде дано. Отож я хочу запросити всіх своїх колег замислитися над цими словами, вникнути в їхню суть, бо це також наше завдання – рятувати людину від її власних гріхів, допомогти їй знайти виліковування, відшукати сили боротися з тими обставинами, до яких призвели їхні ж енергетичні негаразди.
У ці дні важливо згадати свою альма-матер, яка дала нам добре підґрунтя в житті, щоб міцно триматися у життєвому вирі. Не кожен втримався у вітчизняній медицині, бо були різні часи, але тим, хто залишився, бажаю міцного здоров’я та витримки. Час змінює багато речей у житті, ідуть реформації в суспільстві й, ясна річ, в університеті. Спостерігаю, як наша альма-матер стає ближчою до Європи, за своїм змістом, внутрішнім наповненням відповідає світовим стандартам освіти. Своєму рідному вишу хотів би побажати процвітання та успіхів, старшому поколінню викладачів – здоров’я й довголіття, а молоді – штурмувати найвищі вершини, ставити перед собою мету і обов’язково її досягати. Дух випускника Тернопільського національного медичного університету має передаватися новим поколінням, які прославлятимуть його не лише на теренах Тернопілля, а й усього світу. Пишаюся своїми викладачами, своєю альма-матер, що дала мені крила для злету в професії та ті неоціненні скарби, які передаю своїм учням.
Моя любима, Україно!
Духовні статки і гаї
Дають натхнення – в зорі лину!
І нам співають солов’ї.
Приспів:
Навчаймося, браття! Із світу по нитці!
Зросте Україна в розпущеній квітці!
Даруймо духовні всі статки народу,
Щоб з нами не було ніде переводу.
Приспів.
Прийдем до Тебе Alma Mater
І знов студентом враз стаєш.
Ти все життя будеш навчати!
Та шлях у вічність нам даєш.
Приспів.
Дух Ескулапа в нас з тобою –
У лікуванні все життя.
О! Alma Mater із собою
Ти твориш з нами –
майбуття.
Приспів.
Лариса ЛУКАЩУК