Ми безвільні керувати часом, проте лише ми вирішуємо, як і чим його наповнити, стверджує одна мудра притча. Й це справді, так, бо саме ми є творцями власного життя й те, яким змістом його наповнимо, залежить лише від нас. Адже життя – це вміння любити та віддавати, радіти та ділитися радістю з іншими, а ще займатися справою, яка тобі до душі. Тільки тоді можна відчути справжню насолоду від праці.
Тетяна Слівчук, лікар-інтерн Тернопільської університетської лікарні, обрала одну з найважчих спеціальностей у медицині – «анестезіологію-реаніматологію». Каже, що мрія стати медиком жила у ній ще з дитинства. Для того, аби ці прагнення стали реальністю, довелося добре потрудитися.
– Пані Тетяно, у вашій родині є медики?
– Так, мій старший брат – судово-медичний експерт. Батьки мешкають у селі Гніздична на Тернопіллі. Там минуло й моє дитинство. Медиком я хотіла стати завжди. Ще в школі дуже любила природничі науки – біологію, хімію. Моя мама викладає у школі ці дисципліни, отож й мені прищепила до них любов. Практичний бік цієї професії відчула, коли мого братика поклали до лікарні, а згодом провели оперативне втручання – апендиктомію. Бачила, як його готують до операції, як йому нелегко й боляче, хотіла чимось допомогти, але це було не в моїх силах. Тоді ще більше упевнилася в своїй мрії піти в медицину.
Над вибором, до якого вишу вступати, теж довго не розмірковувала – лише Тернопільський медичний університет, тут навчалися багато моїх знайомих, брат і я чула дуже схвальні відгуки. Тато та мама підтримали мене в прагненні стати лікарем. Головне, казали вони, мати міцні знання, бажання вчитися та наполегливість. Дуже вдячна їм за розуміння, підтримку та доброту.
– Кажуть, що студентські роки – це найкраща пора, але минає вона дуже швидко й настає час, коли доводиться самостійно робити вибір, приймати важливі рішення. Як спало на думку стати анестезіологом?
– Роки навчання в ТНМУ згадую, як найкращі. З кожним роком моя зацікавленість медициною лише зростала, я сумлінно вчилися й дедалі переконувалася, що не помилилася з вибором професії й що медицина – моє покликання.
У нашому університеті працює багато чудових викладачів, яким я вдячна за отримані фахові знання та навички. Але настає час і університет випускає тебе в самостійне професійне життя, в якому потрібно знову вчитися, запозичувати успішний досвід, бо лише так можна стати гарним лікарем. Узагалі ж спочатку в мене виникло бажання стати судово-медичним експертом, я відвідувала гурток на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії, де отримала чимало нових і корисних знань, ми багато спілкувалися з викладачами, тренувалися на манекенах. Додаткові заняття для студентів медичного вишу вважаю необхідними, бо це розширює кругозір, є можливість більше знань отримати про те, які відбуваються певні процеси в організмі людини, до того ж це так захопливо. Вже згодом мою увагу привернула анестезіологія та реаніматологія, чим більше знань я отримувала, тим упевненіше вірила, що це саме моя спеціальність.
– Післядипломна освіта – це перша сходинка до оволодіння мистецтвом лікування, якого треба вчитися фактично усе життя…
– Інтернатура – це той вишкіл, де всі теоретичні знання закріплюють на практиці. Я навчаюся вже другий рік на очному циклі інтернатури, який відбувається на базі Тернопільської університетської лікарні. Взагалі ж морально важко було на початку роботи у ВАІТ звикнути до того, що хворі помирають, адже під час навчання в університеті ми мали справу з людьми середнього ступеня важкості, а тут – важкі та вкрай важкі недужі, які потребують спеціального догляду, спеціальної меддопомоги. Багато пацієнтів не можуть спілкуватися. Але велику підтримку мала від колективу лікарів, медичних сестер ВАІТу, які надзвичайно тепло прийняли мене у свою команду. Ці люди – віддані медичній справі фахівці, справжні особистості, які є для мене зразком служіння цій особливій професії. У відділенні анестезіології та інтенсивної терапії дуже гарний колектив, з яким ми так поріднилися, кожний спеціаліст дуже багато зробив для мене.
Наразі моїм наставником є завідувач відділення, лікар-анестезіолог-реаніматолог Олег Вікторович Ємяшев. Я отримала чудового вчителя, фахівця високого класу, який передає всі власні набутки, щодня навчаюся в нього чомусь новому. Вважаю, що саме ця людина на перших сходинках мого професійного вибору зіграла велику роль. Висококваліфікований фахівець, який з великою відповідальністю ставиться до кожного пацієнта, приймає виважені рішення, це ті якості, якими має бути наділений анестезіолог. Це людина, яку можна вважати зразком для наслідування.
– Як починається ваш робочий день у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії?
– Зазвичай робочий день у відділенні розпочинається о 8.30 із загальної «п’ятихвилинки», де обговорюють складні випадки, які трапилися за ніч і ведуть мову про стан справ у реанімаційному відділенні та про оперативні втручання, які відбудуться в інших відділеннях. «П’ятихвилинка» – це ще й можливість спілкування з лікарями щодо складних випадків, обговорення тактики анестезіологічного забезпечення. Після такої настановчої зустрічі кожний лікар та інтерни займають свої робочі місця. До прикладу, вчора мій робочий день був надзвичайно насичений – у відділенні малоінвазивної хірургії, де я наразі працюю, виконували шість оперативних втручань. Застосовували кілька видів анестезії, ми мали змогу не тільки подивитися, але й самостійно спробувати власні сили, щоправда, лише під керівництвом наставника. Взагалі ж анестезіологія – це справа командна. Скажімо, оперативне втручання забезпечує лікар анестезіолог та медична сестра-анестезистка, які працюють «в унісон». Добра медична сестра може з одного поруху лікаря, знати, який інструмент йому потрібно подати в певний моменти.
В операційній багато практичних знань почерпнула від доцентки ТНМУ Ольги Ігорівни Костів, яка навчає мене практичним навичкам, а я намагаюся все охопити, аби щось не пропустити, бо в анестезіології дрібниць немає. В Ольги Ігорівни величезний практичний досвід, особливо в анестезіологічному забезпеченні кардіохірургічних пацієнтів і вміння дохідливо пояснити. Доля послала мені чудового вчителя, фахівця високого класу, яка всі власні набутки передає інтернам. Цей цінний досвід дуже згодиться в моїй подальшій роботі.
– Чи траплялися у вашій лікарській практиці незвичайні випадки, які з точки зору науки неможливо пояснити?
– Іноді, й справді, в операційній трапляється щось таке, що взагалі важко осягнути з погляду матеріаліста, хоча в моїй практиці таких випадків було не багато, і анестезіолог завжди намагається їх оминути. Пригадалася жінка, в якої під час оперативного втручання зупинилося серце й проводили серцево-легеневу реанімацію буквально на операційному столі. Довго довелося попотіти, але жінку врятували, перевели до реанімації, а згодом у соматичне відділення, відтак вона повернулася додому. Мені доводилося спостерігати випадки, коли люди, які за всіма прогнозами дуже важко мали б перенести оперативне втручання та ще важче – післяопераційний період, виписувалися вже за тиждень чи два після надзвичайно складних операцій. А траплялося навпаки, прогнози оптимістичні, а пацієнт ледь вижив. Поза сумнівом, існують якість вищі сили, які не дають людям перейти вічну межу.
– Телесеріали про інтернів полюбляєте? Скажімо, переглядаєте фільми про медиків, як-от усім відомий «Доктор Хаус»?
– Мені подобаються ті серіали про медиків, які відображають реальність, з них можна й справді щось почерпнути, скажімо, поспостерігати, як вибудовуються стосунки в лікарському середовищі. Найбільше мою увагу привернув американський телесеріал «Доктор Хаус», бо там дійство правдиве й відтворене так, що хочеться взяти підручник і переглянути, що ж каже наука, а не просто посміятися, як в «Інтернах». Цікаво також спостерігати за головним героєм, який увесь час у роздумах, розмірковує шляхи виходу із скрутної ситуації, вишуковує шлях до правильного діагнозу. Хоча вірити серіалам не варто, бо там усе доволі легко та просто, а у справжньому житті навпаки – трапляються складні ситуації, часто непередбачувані, з яких не так легко лікарю й вийти. Медицина – це та сфера, де переплітається багато напрямків, не завжди просто знайти відповідь на гострі питання. Трапляються важкі пацієнти з непростими діагнозами, не так й швидко їх вилікувати. Для цього потрібний час, знання та добре вишколений фахівець.
– Що вас найбільше цікавить на дозвіллі? Якій літературі віддаєте перевагу? Чим захоплюєтеся у вільний час?
– Читати дуже люблю, бо недарма кажуть, що найкращий подарунок – це книжка, і найкращий товариш – це також книжка. Взагалі, на мою думку, кожна прочитана книга, формує нас як особистість. Люблю детективи, а також художню літературу, але на медичну тематику, приміром, я у великому захопленні від роману «Хірург» Тесса Геррітсена.
Наразі найбільше уваги приділяю професійній літературі, щоправда, найкращі зразки можна побачити лише в електронному варіанті, багато цікавої інформації є англійською мовою на інтернет-ресурсах, отож це ще й стимул краще вивчити іноземну мову. Коли ж після роботи хочу якось «перемкнутися на інший канал», то беру до рук олівець та аркуш паперу та починаю малювати. Переважно пишу графічні малюнки, це портрети людей. У мене тато гарно малює й, очевидно, мені цей хист передався, хоча для мене головне сам процес, від якого отримую велику насолоду. Люблю також подорожі, особливо – в наші Карпати, з наметом, наплічником. Це такий драйв! Серед карпатських смерек і схилів так вільно дихається, і недобрі думки линуть геть, а натомість настає відчуття внутрішнього балансу та свободи.
– Ваша улюблена цитата?
– Мене привабили слова відомого французького політика Шарля де Голля: «Завжди вибирайте найважчий шлях – там ви не зустрінете конкурентів».
Лариса ЛУКАЩУК