З перших днів повномасштабного вторгнення рашистів на українські терени студентка четвертого курсу медичного факультету Уляна Дишко активно долучилася до волонтерського руху. Аналізуючи власний досвід, вона переконана, що по-справжньому цінним і корисним є лише розумне та відповідальне волонтерство, а інакше воно може навіть нашкодити.
– Скільки б не минуло часу, 24 лютого закарбується в пам’яті кожного українця, напевне, до найдрібніших деталей. Уляно, яким був цей день для вас?
– Звістка про повномасштабне вторгнення застала мене в Тернополі. Це мав бути мій звичайний студентський день – складний та водночас цікавий. Напередодні ввечері я готувалася до занять, а вже зранку світ для мене перевернувся. Прокинулася від телефонного дзвінка. Спершу поглянула на годину, чітко пригадую, що було лише 5:30. Вже це насторожило. Побачивши ім’я того, хто телефонував, а це був мій друг з Києва, зрозуміла, що почалася велика війна. Першою була думка про безпеку моїх рідних. Я сама з Волині – із с. Ветли Камінь-Каширського району, що за 10 кілометрів від кордону з Білоруссю. Там живуть мої батьки, а старша сестра – в Одесі, тож мене насамперед хвилювала їхня безпека. Я зателефонувала рідним, дізналася, що в них все гаразд, це мене заспокоїло.
Порадившись з батьками, я вирішила залишитися в Тернополі як з міркувань безпеки, так і сумління, адже дуже хотіла бути корисною. Хоч я й навчалася лише на третьому курсі, розуміла, що навіть мої дуже базові знання з медицини можуть стати комусь у нагоді.
– Уже наступного дня ви активно долучилися до волонтерського руху. До того мали такий досвід?
– Я брала участь у громадських активностях і як студентка, і поза університетом, але в таких масштабах це було вперше. Разом з іншими волонтерами, серед яких, зокрема, було багато викладачів і студентів нашого університету, ми на базі благодійного фонду «Допомога учасникам АТО Тернопілля» в Українському домі «Перемога» взялися за сортування медикаментів. Пригадую, уже з 26 лютого я з друзями долучилася до комплектування індивідуальних аптечок для бійців, згодом також ми почали збирати набори для перев’язування. Крім того, до наших обов’язків входило формування аптечок для водіїв, які вирушали з гуманітарними вантажами на гарячі напрямки, та наплічників бойового медика. Ця робота потребувала багато часу та енергії, в найактивнішій фазі волонтерства іноді працювали з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. Так, фізично це втомлювало, але морально допомагало, тому що ми відчували свою користь.
– Чим для вас є волонтерство?
– Коли я активно волонтерила, то бачила багатьох людей, спостерігала, як вони змінювалися. Гадаю, якщо б була психологом, можна було б писати про це цікаві дослідницькі роботи. У перші дні більшість з них справді були натхненні та вмотивовані. Хтось таким же й залишився, а хтось неприємно дивував. Війна – викривальне явище, вона оголює всі риси – і найкращі, і найгірші. Сам факт волонтерства не означає щось хороше, корисним є лише розумне та відповідальне волонтерство.
На мою думку, важливим для волонтерства є як наміри, так і усвідомлення кінцевих точок такої діяльності. Щоразу, коли комплектувала аптечку чи набір для перев’язувань, я уявляла бійців, які мали їх отримати. Адже найкраща мотивація виконувати роботу правильно і максимально якісно – це усвідомлення ціни помилки.
Для наочності наведу ситуацію з власного досвіду. 25 лютого до нас підійшов чоловік, сказав, що вони з побратимами просто зараз виїжджають у напрямку Києва і їм негайно потрібні найнеобхідніші медикаменти. Ми запитали, чи мають вони турнікети, і чоловік запевнив, що ними вже забезпечені. Він показав нам одного, ще й похвалився, який той зручний у користуванні. Це був звичайний венозний джгут, якими користуються медсестри при виконанні внутрішньовенних ін’єкцій. Очевидно, що зупинити артеріальну кровотечу такий джгут ніяким чином не здатен. Отож у цьому випадку помилка – це видати військовим венозний джгут за принципом «це краще, ніж нічого», а ціна помилки – людське життя.
– Ви не відчуваєте, що люди втомилися чи виснажилися від війни?
– Як на мене, то про втому їй виснаження від війни для цивільних людей у Тернополі мовити неприйнятно. Навіть якщо в мене й з’являється така думка, я її одразу відкидаю, тому що мені стає соромно. Я займаю таку позицію, адже маю знайомих військових на передовій, таких, що отримали поранення в бою з ворогом, а також тих, що віддали своє життя за нашу країну, за всіх нас. І я усвідомлюю, наскільки неспівставною є їхня жертва й моя втома.
– Пригадуєте випадок, що за період волонтерства вразив вас найбільше?
– Якось поверталася додому автобусом, і зі мною заговорив незнайомий чоловік. Він раптово почав розповідати, що нещодавно отримав поранення й був змушений повернутися із зони активних боїв, мовив про те, що бачив пекло на землі, тіла цивільних і своїх побратимів. Ці жахливі картини ніяк не може забути, вони йому постійно сняться…
Він говорив усього кілька хвилин, і вийшов на наступній зупинці, та я ще довго перебувала під величезним враженням. Але найгірше, що тоді я не знала, як і що йому відповісти. У мене перехопило подих і я просто мовчала. Мені було дуже некомфортно після цього й я довго обмірковувала цю ситуацію. Розмовляла зі своїми друзями, близькими та з’ясувала, що питання комунікації в час війни турбує їх також. Скажімо, в моїй родині є люди, які залишилися на окупованих територіях. Моїм батькам досить складно з ними спілкуватися, вони не знають, про що можна говорити, а про що ні, які слова добирати. І таких історій достатньо багато.
Я перейнялася цією темою та звернулася до завідувачки кафедри психіатрії, наркології і медичної психології нашого університету, професорки Олени Петрівни Венгер з ідеєю організувати захід, на якому можна було б обговорити актуальні психологічні проблеми воєнного часу, а також оптимальні стратегії комунікації в умовах війни. Так 14, 21 і 28 червня на платформі Microsoft Teams відбувся онлайн-захід «Не нашкодь. Комунікація в умовах війни». Організаторами події стали викладачі й інтерни кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ, а також долучилися я та студент четвертого курсу медичного факультету Іван Луцик.
– Які враження у вас від цього заходу?
– Особисто я почерпнула дуже багато нової та корисної інформації. Мені вже навіть вдалося застосувати дещо на практиці. Іноді мені доводиться спілкуватися з військовими в лікарні, й спочатку це було для мене великою проблемою. Та вже після прослуховування лекцій я почала застосовувати поради наших викладачів і відразу бачила, наскільки вони дієві, адже мої співрозмовники помітно зацікавлювалися в тому, про що я мовила, починали усміхатися. Впевнена, що й усім інших, хто слухав ці лекції, отримані знання дуже згодилися.
– Можливо, саме психологія й стане вашим напрямком? Ви вже визначилися зі спеціалізацією?
– Наразі я ще не визначилася з конкретною спеціальністю, адже закінчила лише третій курс і в нас поки що не було клінічних дисциплін. Тож, зважаючи на те, що я не мала ще можливості побачити й зрозуміти, що передбачає робота лікарів різних спеціальностей, наразі важко сказати, до чого лежить душа найбільше.
– Чому обрали медицину?
– У 9-ому класі я вступила до Волинського наукового ліцею, де навчалася за біолого-хімічним профілем. Своє майбутнє пов’язувала саме з вивченням цих дисциплін, які мені дуже подобалися. З одного боку, мене цікавила наука, я займалася в Малій академії наук, писала та захищала там дослідницькі роботи, зокрема з біології, а з іншого – мені було важливим спілкування з людьми, а не постійне перебування в лабораторії. Саме тому я й зупинилася на медицині.
– Тобто це був, як мовиться, не поклик серця, а розважливий вибір?
– Мушу зізнатися, що розуміння слова «покликання» приходило до мене поступово. На першому курсі я почувалася досить розгублено та пригнічено, бо ж здавалося, що справжнім лікарем можна стати лише за покликанням серця, а бути лікаркою з дитинства я не мріяла. У моїй родині ніхто не працював у сфері медицини, тому я не мала змоги проводити час у лікарні змалку. Одначе згодом зрозуміла, що історія кожного унікальна, а мої попередні уявлення про успішного лікаря базувалися переважно на стереотипах.
Так, поступово, вивчаючи медичну сферу, я виявила, що мені це подобається – і науковий компонент в медицині, і гуманітарний, навіть дещо філософський. Це професія, що потребує спілкування, розуміння людини, розуміння людського буття та сенсу, оскільки це часто справді боротьба зі смертю. І тому аж зараз, на четвертому курсі, я вже чітко усвідомлюю, що це справді моє, й не збираюся змінювати власні плани.
– Науковою роботою займаєтеся й нині? Чим вас приваблює наука?
– Так, щороку займаюся науковими дослідженнями та виступаю на Міжнародному медичному конгресі студентів і молодих вчених. Чим мене приваблює наука? Тому що науково доказова медицина – це й є, власне, медицина. На першому курсі мені випала нагода бути співавторкою в написанні науково-дослідницької роботи щодо стовбурових клітин та їх культивування. Мене запросили в університетську наукову лабораторію, я була захоплена тим, в якому місці побувала! Це було справді, як у фільмах і книжках про лікарів-дослідників. Мене дуже привабило, що я можу стати саме такою лікаркою, а саме, яка справді знає, що робить.
– Зізнайтеся, як все встигаєте: й відмінно вчитися, постійно отримуючи підвищену стипендію та очолювати рейтинги успішності, й займатися наукою, й волонтерити?
– Не встигаю! Взагалі, вважаю, що студент не повинен усе встигати. Це просто неможливо. Якщо ж студент намагатиметься все встигати, що я й робила тривалий час, то це може призвести точно не до успіху, а хіба до проблем зі здоров’ям. Власне, сама лише на третьому курсі це збагнула. І вважаю, що нам, студентам, потрібно вміти балансувати, правильно розставляти пріоритети та фокусуватися на певних завданнях, а не гнатися за ефемерним «встигнути все». Лише так студентські роки будуть для нас дійсно найкращими, а навчання – справді ефективним.
– Яка ваша найбільша професійна мрія?
– Хочу покращувати медичну сферу. Бажаю в майбутньому стати не просто лікаркою, а хорошою лікаркою. Часто доводилося в житті зустрічати гарних спеціалістів, але водночас не дуже привітних з точки зору спілкування з пацієнтом, або ж навпаки – людяних і комунікабельних, але не дуже кваліфікованих. Тому, коли стану лікаркою, дуже хотіла б поєднати ці дві риси. Мрію також, аби й моє оточення відповідало стандартам і наукової медицини, і професійної етики.
– Що найперше зробите після нашої перемоги?
– Подякую людям, завдяки яким ми цю перемогу здобудемо. А також усім близьким, своїм батькам за те, що вони підтримували мене в цей непростий час.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА