У нас було серце єдине на двох,
І радість, і сум, і поїздки, й концерти…
Чому же, Іванку, забрав тебе Бог
Так рано, так рано?.. Озвись, любий, де ти?
Вже стільки днів минуло, як немає з нами Івана Івановича Чонки. Для когось він був колегою, для когось рятівником, для інших – мудрим наставником і вчителем Іваном Івановичем, а для мене – до болю коханим чоловіком, моїм Іванком, моїм карпатським легінем, тому писатиму з точки зору дружини…
Усі знали його, як талановитого хірурга й поета-пісняра, та чи хтось знав його тонку, вразливу, глибоко духовну та люблячу душу? Досі не можу змиритися, що його немає, що він не відчинить двері й не скаже більше: «Нє дождьотєсь!..», або «Доложітє обстановку!». Як мені хочеться чути ці дотепні жарти, «чонкові» жарти, які вже стали крилатими.
Не віриться, що Іван Іванович більше ніколи не ходитиме довгим коридором рідної хірургії, не прийматиме та не зцілюватиме хворих, не жартуватиме, не всміхнеться мені та не скаже: «Ти, моя маленька дівчинко, як я тебе кохаю…».
На перший погляд – серйозний, навіть неприступний, а насправді – доброзичливий, жертовний, завжди виручав у скруті будь-яку людину. Недарма писав у своїй пісні: «А з другом вірним горе розділю, життя моє на лезі бритви».
Знаходжу папку, яку просив не так давно перекинути на мій ноутбук. «Скинь», – каже – потім розберемося». Переглядаю й дивлюся – там кілька віршів, які ще не були ніде надруковані, навіть я їх не читала, а серед них – о Боже! – пісенний текст, присвячений мені – «Княгиня Карпат».
Якось ми проходили на святі вишиванки в Борщеві повз столи й на одному продавали холодні напої.
– Давай, купимо. Дивись, яка гарна назва – «Княгиня Карпат», – кажу я Іванкові.
– Нащо мені? Ось моя княгиня Карпат – глянув на мене й міцно потиснув мою руку.
Мабуть, відчув наскільки мені сподобалася та назва й вирішив зробити сюрприз – тримав для слушної події. На очі навернулися пекучі сльози…
Ми дуже відчували одне одного, адже коріння роду в нас спільне – гуцульське. Як шкода, що ми разом з Іваном Чонкою вже ніколи не приїдемо у свої Карпати, де нас завжди чекали з нетерпінням. Не підіймемося на найвищу гору його краю – Апецьку і я не почую: «Дивися, Люсінька (так часто мене називав Іванко), які красиві Карпати і навіщо нам їхати відпочивати до Криму? Я такий щасливий, коли сюди приїжджаю». Змушував мене підійматися високо в гори, щоб напитися буркуту.
– Не стогни, ти – гуцулка, а гуцули йдуть вперто вперед. І я йшла, розглядаючи Богом дану красу природи.
Коли ми мали вже їхати додому, до Тернополя, то до хижі (смерекової хати) Івана Чонки збиралося ледь не все село, точно так само, як коли ми наближалися до села Красна. Люди знали, коли їде «наш доктор», дякували за порятунок, бо він для багатьох був і рятівником, і порадником. А я стояла збоку й пишалася цією талановитою людиною.
Серце роздерлося навпіл, коли почула страшну звістку: «помер твій Іван». В цей час я вже була на залізничному вокзалі Одеси, де ми разом мали бути на загальнонаціональному конкурсі, де Іван Іванович став лауреатом за свою книжку «Коли я приїжджаю у Карпати» та за пісенний доробок.
– Що я там робитиму з ціпком? Здавай мої квитки та їдь сама.
Квиток у зворотній бік був на 30 серпня. Отримавши нагороду, я кілька разів бігала на вокзал, щоб обміняти на найближчий рейс додому. Серце відчувало таку тривогу, що не передати словами. Іванко телефонував мені в Одесу, як ніколи, часто.
– Ти вже маєш диплом? – питав.
–Так, маю. Тобі його вручать на ювілейному святі. Це буде дуже доречно.
– Люсю, тато тебе дуже любить і чекає… Це були останні слова, які я чула від свого чоловіка. До речі, те саме він мовив і сусідці по кімнаті Ларисі, що мене дуже здивувало, як і її.
Почувши від дружини нашого друга ту звістку, я в потязі не зімкнула очей. За мить у думках пропливали щасливі роки нашого життя.
… Останнє творче турне Карпатами. Концерт Юрія Футуйми в мальовничих місцях Карпат, де нас не відпускали люди оплесками. Потім концерт у будинку культури рідного села Красна, куди приїхали люди також із сусідніх сіл. На словах «Ви зустрічайте, земляки мої, коли я приїжджаю у Карпати…», вся зала встала, а мій Іванко… заплакав. Я зараз не соромлюся писати про це, бо сльози чоловіка – це не прояв слабкості, а великої любові до свого народу, свого краю. Це – дно душі, зболеної, багатьма не прочитаної та не оціненої.
Після концерту – зустріч з однокласниками, вчителями, друзями в рідній школі та запрошення приїхати на день села в жовтні.
Пригадую, як була я здивована, коли почула замість гудка в мобілці якогось чоловіка з Красної, пісню Івана Чонки. Та він і сам був здивований.
– Іване Івановичу, не дивуйтеся, у нас майже кожен має на мобілці якусь з Ваших пісень…
Ювілейний концерт мав пройти і в Карпатах, до якого я ретельно готувалася, як ведуча.
– Люсінько, ось вийду на пенсію, будемо в Карпатах частіше. Може, й поселимось там. Сам же мрійливо усміхався.
Нині він поселився там, «де нема ні смутку, ні печалі». Навічно. Та вірю, що душа мого Іванка поруч зі мною й рідними Карпатами. Вона літає горлицею й бачить мій сум і горе, якого годі позбутися.
– Ми не можемо повірити, що наш Іван Іванович більше не приїде у Карпати. Ці слова, як молот, лунали в моєму мобільному далеко за опівніч, коли я повідомила цімборам Іванка, що його вже немає на цім світі.
Так, не приїде, як і ніколи не зітре час пам’ять про нього й ті почуття, які тримають цей грішний світ.
Тому замість вітання на ювілеї Івана Івановича Чонки, хочу попросити Господа Бога, «щоб ніщо земне не затьмарило його останнього сну. На цій землі він теж багато страждав і знемагав, коли віддалявся від Тебе, Господи. Ти знаєш усі прикрі та тяжкі години його життя. Тому, нехай йому там буде радості вщерть. Знищи, Господи, список гріхів раба Твого Івана та нехай не буде на землі гірких споминів про нього. Долучи його душечку до тих, які служать Тобі. Даруй йому відраду на Небі».
Вірю, що Господь зарахує його ревні молитви, його постійні пости та багато добрих вчинків, аби душа мого чоловіка увійшла до Царства Божого. Адже нашому Іванові Івановичу вже нічого не потрібно, крім ревної щоденної молитви.
Нащо ті застілля? Цей показ навіщо,
Коли у душі горе холодом свище?
Навіщо запитання? Все ясно і без слів:
Чи вміє той страждати, хто любити не вмів?
Хоч із запізненням, та прийміть, шановні лікарі-колеги Івана Івановича Чонки, всі медичні працівники, які розділили горе утрати, хвилини смутку і печалі, які були поруч у час його важкої недуги в дні лікування в 3-й міській, коли ми долали перші кроки Микулинецької обласної водолікарні і з нетерпінням чекали одужання, подяку за все.
Нехай Господь зсилає свою благодать на ваші родини, а смуток оминає кожну оселю!
9-тий день минув
9-тий день минув, а наче вічність,
Мене хто звільнить від пекельних дум?
Кімнату нашу огортає сум,
На душу впав мороз, немов у січні.
Куди не гляну – всюди твої очі,
Які завжди всміхалися мені.
Живу тепер, коханий, наче в сні,
У згадках коротаю дні і ночі.
Чомусь всі дні не йшов у мої сни,
Лиш на 9-тий ти мене провідав.
… Молився, як завжди, потім поснідав,
А потім руки простягнув, сказав: «Іди!..»
Зробила крок, тут виросла стіна,
До мене крізь стіну хотів пропхатись…
Я не могла звідтіль тебе забрати,
Як заважала, любий, нам вона…
Стоїш по той бік, я стою – по цей,
Лиш чорні очі в душу заглядають…
Із потойбіччя люди теж кохають,
Коханню байдуже: чи смерть, чи сто смертей.
Прокинулась… До церкви треба йти…
Стаю на місце, де все ти молився,
І ніби чую: «Я тобі наснився…
Кохаю і страждаю, як і ти».
Леся ЛЮБАРСЬКА, дружина