Головний герой вершинного роману В.Підмогильного «Місто» – Степан Радченко, перечитуючи збірку своїх оповідань, розмірковує: «Про що властиво він писав? Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини – того, що мучиться й прагне, що божевільні пориви зароджує в болі, того, що нидіє і буяє, плазує й підноситься на верховини…І ця відсутність вразила його. Навіщо ж ці твори, коли людське серце в них не б’ється?».
На відміну від свого героя Валер’ян Підмогильний ставить у центрі творів людину з її універсальними проблемами. Вже в першому оповіданні «Важке питання» юний автор намагається осмислити й зобразити внутрішній стан і духовні пошуки такого ж юнака, як і він, показує боротьбу між інстинктами, закладеними в людині природою, та моральними заборонами, які стають на перешкоді прояв цих інстинктів.
Виникає питання, чому В. Підмогильного в пору революційних бур цікавить душа людини самотньої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні «важкі питання» буття? Щоб дати відповідь, треба звернутися до біографії письменника.
В. Підмогильний народився 2 лютого 1901р. в селі Чаплі під Катеринославом (нині – Дніпром). Селом володів граф Іларіон Іванович Воронцов-Дашков, в якого конторником працював батько письменника – Петро Якович Підмогильний. Найімовірніше, саме в маєтку графа маленький Валер’ян почав вивчати французьку мову, будучи присутнім на уроках дітей паничів. Згодом, помітивши допитливість сина, батько запрошує до нього та старшої доньки Насті вчителя французької. Після церковно-парафіяльної школи Валер’ян блискуче закінчив реальне училище, а потім – через матеріальну скруту, голодні 1921-1922рр. – вчився уривками на перших курсах математичного та юридичного факультетів Катеринославського університету, де також вивчав французьку мову. Знання мови дозволило майбутньому письменникові познайомитися з класичною французькою літературою. Захопившись творчістю Анатоля Франса, В.Підмогильний здійснює переклад його роману «Таїс» і 1921р. пропонує його київському видавництву зі своєю передмовою. Молодий прозаїк завжди був у центрі сучасних йому проблем. Одним з перших в українській літературі досліджував повстанський рух у циклі нарисів «Повстанці», голодомор 1921-1922 років в оповіданнях «Собака», «Проблема хліба», «Син», феномен селянського руху під проводом Нестора Махна в повісті «Третя революція», де зобразив похід села на місто. Провідну тему радянської літератури 20-х років: революція та людина В.Підмогильний бачив інверсивно: людина й революція, а не навпаки, як багато кому тоді видавалося. В своїх оповіданнях письменник відтворив національну трагедію, коли маніфестуючи волю всім, легко жертвували особистістю.
Валер’яна Підмогильного цікавила психіка сучасної людини. Є свідчення, що в кімнаті письменника висів портрет З.Фройда, а в статті «Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчості» є посилання на «Вступ до психоаналізу». Психоаналіз – одна з найвпливовіших ідейних течій ХХ століття. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фройд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Фіксуючи найтонші душевні порухи героя, В. Підмогильний не лише відображає структуру його свідомості, а використовує психологізм як спосіб розкриття його внутрішнього світу. Відтак боротьба свідомого та несвідомого стає основним композиційним прийомом у творчості письменника. В Радянському Союзі використання психоаналізу спочатку вітали, навіть відкрили державний психоаналітичний університет. Але в середині 20-х років виникла бурхлива полеміка навколо Фройда та психоаналізу, стояло питання про те, чи потрібна ця наука молодій радянській країні. Врешті-решт, психоаналіз оголосили брехнею та буржуазним вченням, несумісним з марксизмом.
Тож потрібна була неабияка сміливість, щоб розвивати психологізм і зробити його разом із філософічністю стильовою домінантою в романі «Місто».
До роману автор ставить епіграфи з «Талмуду»: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома – на янгола. Як тварина – людина їсть і п’є; як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; Як янгол – вона має розум; як янгол ходить просто і як янгол священою мовою розмовляє», і з роману А .Франса «Таїс»: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?», давши зрозуміти читачам, що автора цікавить насамперед людина. Енергійний сільський парубок Степан Радченко приїздить до Києва на навчання в інституті з мрією «завоювати» місто. Проте в Києві юнак захоплюється літературним життям. «Література. Вона стала йому близькою і найдорожчою з причин, яких він не мав охоти докладно аналізувати, виправдовуючи своє захоплення тією поважною підставою, що знання літератури є перша ознака культурної людини». Згодом Степан починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання.
Спільною темою Степанових оповідань були революція та повстання, «синтезуючи його уявлення про істоту громадянської війни, – величезного масового зруху, де одиниці були непомітні часточки, зрівнені в цілому й, безумовно, йому підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрала їм особисте життя і разом з ним усі ілюзії незалежності. Тим-то героями його оповідань зовсім природно ставали речі, що в них могутня ідея побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього самі з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як виразні особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками».
Наприкінці роману Степан Радченко прозріває, зрозумівши, що в своїх оповіданнях загубив людину. Закінчується роман коротким оптимістичним реченням: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей». Юрій Ковалів зауважив, що в романі «Місто» В.Підмогильний «запропонував новий тип епіки – роман про роман (текст про текст, що пізніше досліджував Ю. Лотман). До такого норативу згодом зверталися Ж.-П. Сартр («Нудота») й А. Камю («Чума»), яких єднала філософія екзистенціалізму». Такими самостійними текстами в романі були історії кохання Степана Радченка до Надійки, Мусіньки та Зоськи.
Про роман «Місто» написано чи не найбільше в усій радянській літературній критиці, яка переважно була негативною. Письменника звинувачували у відході від принципів художнього реалізму в зображені складних відносин міста та села під час непу, про які він і не думав писати.
Найбільше екзистенціалістськими ідеями перейняті два останніх твори В.Підмогильного: роман «Невеличка драма» та незавершена «Повість без назви…». Події в романі ущільнені в просторі й часі. Вони, головно, відбуваються в київській квартирі головної героїні Марти Висоцької протягом трьох місяців. В Марту закохані четверо чоловіків, які в діалогах з нею та між собою висловлюють свої різні світогляди й життєві пріоритети. «Філософом» у романі виступає фельдшер Льова Роттер, в образі якого Валер’ян Підмогильний показує, що в умовах деморалізації, денаціоналізації, атеїзму народжується ситуація, коли інтелектуал переймається відразою до зовнішнього життя, поринає у внутрішнє. Що веде до персоналістського трансциндентного мислення, аполітичності, душевної вразливості й витонченості. Ремінісценції про Лао-Тзе і Платона, Лейбніца і Руссо, Ніцше і Шопенгауера вносять в характеристику Льови суттєву тональність екзистеційного виміру; її визначальними рисами є: абсурдність буття, ірраціональність поведінки з усім спектром екзистенційних станів (нудьга, тривога, самотність, страждання, смерть).
Екзистенціальну філософію, яку зініціював Кікегор, відновив майже через 90 років М. Гайдегер. Розповсюдилася ж вона та остаточно сформувалася після Другої світової війни у Франції, головно, через Ж.-П. Сартра. Мабуть, це дозволило деяким дослідникам творчості В.Підмогильного стверджувати, що він своїми екзистенціалістськими мотивами на чверть століття випередив Ж.-П. Сартра та А. Камю.
В останньому творі письменника – «Повість без назви..» харківський журналіст Андрій Городовський, приїхавши до Києва з приводу видання власних творів про «реконструкцію» села, випадково зустрічається з незнайомкою, схожою на його юнацьке кохання, та вдається до впертих пошуків утраченої долі, наперед знаючи, що ніколи її не знайде. Це, власне, й уся фабульна основа твору. Але вона, як зауважив В.Мельник, «проходить десь другим планом оповіді. Бо головна лінія – пробудження Городовського від узвичаєного, стереотипного життя й осмислення його та самого себе немов збоку, через образи двох інших персонажів, з якими звела його доля в Києві: викладача фізики Анатолія Пащенка та художника Євгена Безпалька». Фізик Пащенко переймається екзистенційними пошуками людського існування. Своє світосприймання він висловює Городовському в «Декларації Резонера». Зрозумівши, що кожна система лише пристосовує людину до себе як матеріал, він бачить вихід у самогубстві. На противагу Пащенку художник Безпалько пристосовується до системи в ролі безтурботного сибарита. У діалозі з Безпальком В.Підмогильний словами Городовського проголошує кредо справжнього митця: «Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворені – ось справжня мета для того, хто хоче залишити щось цінне для нащадків: їм не потрібні будуть ваші радісні пейзажі, їм буде потрібна лише правда: жива, реальна епоха… Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущину життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатиме ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власно кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску». Можна стверджувати, що Валер’ян Підмогильний робив це сам. Крізь призму сучасних йому ідей психоаналізу та екзистенціалізму він блискуче відобразив свою епоху з усіма її суперечностями та катаклізмами.
У романі «Місто» поет Вигорський у розмові зі Степаном Радченком висловив таку думку: «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору. Найкращі слуги життя – засліплені й підсліпкуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум».
Партія не пробачила Валер’янові Підмогильному «гостроту зору», яким він найперше бачив людину в усій суспільній, психологічній та біологічній складності. 8 грудня 1934 року письменника заарештували, а 3 листопада 1937 року, до двадцятилітнього ювілею революції, В. Підмогильного розстріляли в урочищі Сандормох. Реабілітований 14 грудня 1956 року за відсутністю складу злочину.
Роман ЛАДИКА, доцент ТДМУ