«Ущипни мене» – просимо задля переконання, що ми не уві сні й таким чином вибираємо біль як мірило реальності з усіх наявних людських почуттів. Парадоксальним чином є те, що біль не є об’єктивним відчуттям, адже не спрямований на жодний об’єкт у зовнішньому світі. Його відмінність від решти таких відчуттів, як зір, слух, смак, дотик, нюх, які свідчать про те, що відбувається поза нами самими, біль змушує нас зосередитися на своєму тілі. І чим він стає інтенсивнішим, тим швидше стаємо ним, з одночасною втратою інтересу до іншого світу, а в деяких випадках навіть уявлення про нього. Чи не тому боїмося та намагаємося уникати не лише болю, а й навіть гадки про нього? Немає такої сили, яка так штовхає нас до самоаналізу, як біль, і людина, яка відчуває його, є дуже уважною, зосередженою на кожному повороті свого тіла та поверхні, до якої торкається тіло. Така гіперобізнаність може бути неймовірно виснажливою, вона часто дає збій міркуванням про перебіг болю.
Феномен болю протягом еволюції свідомості в людей
Проблема болю протягом розвитку людства приваблювала до себе як джерело страху та страждань, тому патологічні стани стали об’єктами зображень у багатьох творах мистецтва. Це і література, і живопис, і скульптура, і кінематограф тощо. Характеристика хворобливого стану людини дає ключ для розуміння внутрішнього світу героя та часто використовується в художній літературі як детермінанта його вчинків.
В історії літератури є ціла когорта лікарів, які займалися письменництвом. Кожен лікар – трохи письменник. Свідченням цього є багатотомні зібрання історій хвороб або, як іменували цей документ раніше, скорботних листів. Багато лікарів, покуштувавши солодку отруту літературної праці, міняли скальпель на перо, щоб зцілювати вже не фізичні, а духовні недуги своїх співгромадян. Безперервні контакти з пацієнтами, які перебувають у критичному стані та змушені бути особливо відвертими, дають лікарю виняткову можливість глибокого пізнання життя. Не дивно, деякі лікарі, прагнучи поділитися цим знанням, занотовують свої спостереження, які потім можуть перетворитися на оповідання, повісті чи романи. А. Конан Дойль, Ф. Шиллер, Д. Кітс, Ф. Рабле, Л.Буссенар, Кобо Абе, В. Даль, С. Моем, Я. Корчак та А. Кронін належать до плеяди відомих письменників з медичною освітою. У другій половині XX століття також можемо назвати чимало імен чудових письменників з медичними дипломами. Це – С. Лем, В. Аксьонов, Ю. Крелін, М. Чулакі, І. Ялом, драматург Г. Горін і багато інших. Письменників-медиків значно більше, ніж, наприклад, інженерів, адже професія медика дає найбагатший матеріал для пізнання життя, характерів і людських стосунків. Недарма Жванецький казав: «Будь-яка історія хвороби – це вже сюжет».
Зображення хвороб у художній літературі, які спричиняють больовий синдром, часто не поступається опису симптоматиці цих самих хвороб у науковій літературі, а в деяких випадках навіть випереджає медицину (це стосується не лише самих симптомів, але й протоколів лікування). Загальновідомим фактом є те, що такі провідні фахівці медичної галузі, як І. Мечников, О. Ухтомський, В. Бехтерєв, Г. Захар’їн, під час своїх наукових пошуків неодноразово зверталися до художніх творів.
Тема болю, страждання та страху від нього пронизує всі філософські та культурні традиції. Найбільш цікавим і популярним є роман А.Ю. Ветлесена (Философия боли / Пер. с норв. – М.: Прогресс-Традиция, 2010. – 240 c). У ньому автор наголошує, що життя без болю – це не життя. Життя з болем є практично нестерпним. Коли біль стає занадто сильним, ми вмираємо живцем і мріємо лише про те, щоб біль припинився, хоча повне припинення болю рівнозначне припиненню життя. Але якщо біль – це єдине, що є в житті, то постає питання, чи варто жити? Доки живі, ми кожну секунду схильні до болю, реального чи потенційного. Ступінь присутності болю в усіх різна, але сам факт схильності до болю об’єднує весь людський рід, входячи в базові умови нашого існування. Ставлення індивіду до болю у власному житті залежить цілковито й від нього самого. Те, якими словами мовимо про біль, яким мірилом його вимірюємо та оцінюємо, визначається навколишнім суспільством та епохою, в якій живемо.
З появою фотографії та кінематографа філософія, зокрема болю, стала можливою не лише за допомогою слова, а й візуального образу та кінообразу. У фільмі «Піаністка» підкреслюється онтологічне значення болю для усвідомлення суб’єктом меж реального світу, для структурування цього світу та орієнтування в ньому. У фільмі «У моїй шкірі» думка про важливість болю як засобу самоідентифікації, проведена засобами шокової кінематографії. Якщо суб’єкт втратив розуміння меж власного «я» та сенсу власного існування, то біль дозволяє зберегти хоча б останній «бастіон» стійкості у світі, що розпадається. Біль дозволяє визначити межі особистості вже не через абстрактне мислення, а через больовий критерій: «Я – це той, хто відчуває мій біль, бо ніхто інший його не відчуває».
У фільмі «Мучениця» проводиться думка, що біль є найінтенсивнішим та найнестерпнішим з людських відчуттів і може бути засобом для контакту з надприродним (теза середньовічної філософії болю). У фільмі «Нечутливий» наголошується той факт, що повне усунення болю породжує ще більші комунікативні проблеми. Герої фільму – діти, які страждають на рідкісне генетичне захворювання, а саме вроджену нездатність відчувати біль. Виявляється, що соціалізація таких дітей, по суті, неможлива. Людина, яка втратила здатність відчувати біль, перестає враховувати біль інших, бо «біль, як повідомлення, пов’язує суспільство: передається ближньому, застерігає, волає до співчуття та дії».
У більшості випадків зазначені больові відчуття пов’язують з такими почуттями, як страх і страждання. Тема страждання пронизує всі філософські та культурні традиції. Кожен народ по-різному ставився до страждань і по-різному уникав страждань. Усе це має місце в різних культурах.
На півдорозі між світом емоцій та царством відчуттів історія болю походить від історії досвіду. Незважаючи на свою довгу й поважну історію, справжня природа болю не була достатньо осмислена. Слово «біль» в англійській Pain походить від «Poena», римського духу покарання. У стародавніх греків була в міфології грізна богиня кари та відплати, яку послали покарати смертних, які посміли прогнівити богів. У середньоанглійській мові, яка існувала у вигляді діалекту у середньовічній Англії, слово «peine», що означає покарання, катування, біль, походить від старовинного французького слова «peyn». Згідно з давніми єгиптянами, вважалося, що кілька демонів і богів викликають біль. Сехмет – у староєгипетській міфології богиня війни, володарка епідемій та цілительства, асоціювалася із заподіянням болю невіруючим. Іншим богом, що викликає хворобливі розлади, був Сет – бог пустелі, плутанини та зла. Стародавні індійці приписували біль Індре, який в індуїзмі є богом війни, грому та блискавок. Китайська концепція болю включає дві протилежні об’єднувальні сили: «Інь» – негативну пасивну силу та «Ян» – позитивну активну силу. Біль виникає через їх дисбаланс.
Аристотель не відносив біль до відомих п’яти почуттів. Гіппократ і Гален припустили, що біль спричиняється дисбалансом життєвих сил людини і не відводили будь-якій ролі мозку в його виникненні. Більше того, вони розглядали серце як центральний орган відчуття болю. Ібн Сіна кинув виклик концепції Галена про біль, за якою травми (порушення безперервності) були єдиною причиною болю. Для нього справжньою причиною болю була зміна фізичного середовища, з травмою або без нього. Теорія специфіки Декарта сприймала біль як відчуття, таке ж, як гаряче та холодне, але не мала місця для психологічного внеску. Однак центр болю змістився із серця в головний мозок. Перський вчений-енциклопедист, лікар, алхімік і філософ Разес розробив теорію задоволення-страждання, засновану на теоріях Сократа, Платона, Аристотеля й Епікура. Ця теорія була доповнена Спінозою та Кантом.
Основні теорії больового сприйняття
З часом наше розуміння походження болю значно покращало. Нині традиційно розглядають кілька основних теорій больового сприйняття.
- Теорія інтенсивності – інтенсивне подразнення рецепторів будь-якої модальності може спричиняти біль.
- Теорія специфічності. В ній доведено наявність больової сенсорної системи, яка вміщує ноцицептори, специфічні нейромедіатори та відповідні провідні шляхи.
- Теорія «вхідних воріт» – у системі аферентного входу у спинний мозок діє механізм регуляції проходження ноцицептивної імпульсації з периферії в мозок. Такий контроль здійснюють гальмувальні нейрони драглистої субстанції, які активуються імпульсацією з периферії по товстих небольових волокнах.
- Генна теорія. Виявлено гени, пов’язані з патологією аферентної ланки больової чутливості. Порушення цілісності клітин призводить до мобілізації одного або кількох генів, розвитку стійкого больового синдрому.
Міжнародна асоціація вивчення болю (IASP), яку було засновано 1973 року, запровадила офіційне визначення болю як неприємне відчуття та емоційне переживання, що виникає в зв’язку із справжньою або потенційною загрозою пошкодження тканин, або описується термінами такого пошкодження. Доповненням хіба можуть бути слова одного з авторів теорії «вхідних воріт» Рональда Мелзака (2001): «Біль може бути попереджувальним сигналом, який рятує життя деяких людей, але руйнує життя безлічі інших», що свідчить про амбівалентний характер цього відчуття.
Нині право жити без болю визнано прерогативою сучасного суспільства й офіційно задекларовано хартією Європейського парламенту. Набув поширення термін «медицина болю». На доповнення терміну «лікувати біль» прийшов інший – «керувати болем» (Manage Pain). Він підкреслює, що для досягнення успіху необхідно впливати не лише на фізіологічні процеси, які, безумовно, є дуже важливими, але й на когнітивні, емоційні та поведінкові порушення. Більше того – алгологія як наука про біль визнана у США самостійною медичною спеціальністю й три американські асоціації проводять сертифікацію лікарів з болю. З’явилися фахові журнали, цілком присвячені висвітленню проблем болю.
Микола ГОЛОВЕНКО,
академік НАМН України