Юлія Шуфляк народилася в родині лікарів. Тож із дитинства знала все про хвороби, операції, хірургічний інструментарій та виїзди «швидкою» вночі. Ще в молодших класах вона вирішила: обов’язково стане, як тато акушером-гінекологом і допомагатиме людям. Але життя вносить свої корективи й наразі вона завершила перший рік навчання в інтернатурі за спеціальністю «внутрішня медицина».
– Юлю, а не шкодуєте, що обрали не ту спеціальність, про яку мріяли?
– Аніскільки. Я, звісно, готувалася стати акушеркою-гінекологинею, як тато, бо ще змалечку він брав мене на операції, багато своїх знань передав. Коли вже навчалася в університеті, то до п’ятого курсу була зорієнтована саме на цю спеціалізацію. Але всі плани змінила пандемія. Так трапилося, що я пів року провела в гастроентерологічному відділенні. А до цього у нас вела заняття чудова викладачка – Тетяна Василівна Бойко, яка й залюбила мене у терапію. І коли завершився цикл навчання під її наставництвом, то я вже потрапила у полон внутрішньої медицини, кардинально змінила власні плани й вирішила обрати саме цю спеціалізацію, про що аж ніяк не шкодую. Навпаки, дедалі більше впевнююся, що зробила правильний вибір.
– Як прийняли вас у колективі університетської лікарні? Розкажіть, як організована робота інтерна?
– Пандемія наробила дуже великого лиха в усьому світі, але саме такі критичні ситуації, змінюючи усталені правила у суспільстві, змушують швидко переформатовуватися та вчитися жити в нових умовах. Це я до того, що інтернатуру ми вже проходили цілком по-іншому, ніж зазвичай: замість практики в другій міській лікарні та декількох інших відділеннях університетської, навчалися дистанційно. Своєрідним бонусом для мене стала можливість практики в гастроентерологічному відділенні, яке, на щастя, відкрили для пацієнтів і для інтернів – також. Так я пів року стажувалася в цьому медичному підрозділі й дуже тішуся, бо стільки знань, досвіду тут здобула за такий невеликий термін.
– Хто став вашим наставником у гастроентерологічному відділенні?
– Чула колись такий вислів, що трапляються в житті інколи люди, які здатні змінити в тобі цілий світ. Власне, так сталося, коли потрапила до гастроентерологічного відділення. Влилася в медичну круговерть уже з перших днів, завдячуючи хорошій команді старших колег, які прийняли мене у свою лікарську родину. Однокурсники розповідали, що не завжди так буває, а часом й навпаки. До інтернів тут добре ставлення. Лікарі намагаються навчити, підтримати, медичні сестри, не порушуючи меж професійного простору, також іноді щось намагаються підказати й це додає впевненості та бажання досягати нових вершин. Незвичайно пощастило мені з наставницями – у мене їх дві. Це завідувачка відділення Галина Олександрівна Хомин і лікарка-гастроентерологиня Леся Богданівна Юровська. Вони дуже багато зробили для мого професійного зростання: допомагають опановувати цю науку, а також відчути «смак» уже власних досягнень. Для майбутнього лікаря це дуже важливо. Мої наставниці – це зразок лікаря сучасної доби, вони висококласні фахівчині, бо досягають добрих результатів у лікуванні, а також яскраві особистості. Різні за характерами, але одна риса в них спільна – це людяність у ставленні до пацієнтів, персоналу. В цьому відділенні я знайшла лікарів, професіоналів, на яких варто рівнятися, запозичувати їхній досвід. Вони часто виїздять на професійні курси, майстер-класи до різних міст України та за кордон, і все що є нового в лікуванні захворювань кишково-шлункового тракту застосовують у своїй практиці. Навіть під час пандемії, коли відділення не працювало, лікарі не сиділи без роботи, а навчалися, відвідували онлайн-трансляції, відеоконференції, вебінари, аби поповнити знання.
У липні в мене відпустка, втім, я практично щодня у відділенні, бо пацієнтів з різними патологіями шлунково-кишкового тракту чимало, тож робота є. Намагаючись розширити межі своєї професійної компетентності, освоюю й метод ультразвукової діагностики. Часто буваю в кабінеті УЗ-діагностики, вивчаю патологію «на екрані» монітора, бо є сподівання, що в майбутньому й в нас, як за кордоном, кожен вузький спеціаліст буде сам виконувати певні інструментальні дослідження, щоб не залежати від іншого фахівця. Хочу пройти курси УЗ-діагностики, аби професійно проводити це обстеження.
– Розкажіть, будь ласка, про роботу гастроентерологічного відділення університетської лікарні, про пацієнтів цього підрозділу.
– Це є хворі з важкими розладами кишково-шлункового тракту, органів гепатобіліарної системи. Лікують тут пацієнтів з гепатитами, цирозами, тих, у кого неспецифічні виразкові коліти. Є певний відсоток хворих з неспецифічними виразковими колітами, які розвинулися після лікування коронавірусної інфекції. Чимало людей скеровують до нас з псевдомембранозним колітом, який виникає внаслідок того, що пацієнти вживали велике розмаїття препаратів, аби подолати коронавірус, що й спричинило таку проблему. До слова, лікарі відділення нині удосконалили схему лікування цієї патології та доволі успішно її долають.
– Останніми роками на телебаченні з’явилося чимало телесеріалів про лікарів, інтернів. Як їх сприймаєте?
– Переглянула кілька серій телесеріалу «Доктор Хаус», було цікаво споглядати за роботою лікарів та гуру американської медицини – доктора Хауса, який вирішує складні клінічні випадки. Мені більше імпонує багатосерійний фільм «Анатомія Грей» про те, як з недосвідчених інтернів виростають кваліфіковані фахівці. Цікавими є деякі клінічні випадки, відтворені у серіалі, хоча не можу стверджувати, що він викликає в мене якесь особливе захоплення. Як і в більшості художніх продуктів такого штибу, там усе доволі гіперболізовано – інтерни самостійно виконують складні операції, які не під силу досвідченим хірургам, тощо. Взагалі ж серіал цікавий, дещо з нього можуть почерпнути студенти початкових курсів, яким він, напевне, також до вподоби.
– Окрім перегляду фільмів і читання художньої літератури, впевнена, вас цікавлять багато спеціалізованих видань. Які саме книги у колі ваших професійних інтересів?
– Окрім підручників, намагаюся поповнити власні знання з різних джерел, нині є можливість і доступна така спеціалізована література навіть в інтернеті, там можна знайти найсучасніші видання. До речі, й у відділенні є чимало спеціалізованих журналів, зокрема «Сучасна гастроентерологія», видання НАМН України, де можна прочитати багато цікавого та нового у цій сфері – нові препарати, їх доказовість, цікаві інтерв’ю з відомими гастроентерологами України. Щодо спеціалізованих видань, то наше покоління студентів друковані книжки вже рідше бере до рук, бо з першого курсу навчаємося на онлайн-ресурсах, там можна знайти найновішу та розмаїтішу інформацію. Ширші можливості є для тих, хто добре володіє англійською мовою й може скористатися зарубіжними сайтами, на яких розміщені міжнародні чи європейські настанови з лікування.
– Навчання в інтернатурі забирає багато вільного часу, але чи є місце для улюблених занять?
– Найкращий відпочинок для мене – це подорожі та нові враження. Працюю багато й часто допізна затримуюся в лікарні. Отож на улюблені заняття часу залишається обмаль. Найкращий відпочинок для мене – це подорожі та нові враження, особливо – навесні й улітку, я дуже люблю ці пори року. Мандрую Україною, іншими державами. Мені подобаються природні заповідники, архітектура мегаполісів і невеличких містечок, там насолоджуюся витворами відомих майстрів. Якщо їду до якоїсь країни чи міста, то мушу звідати кожен його куточок, бо лежати на сонці на шезлонгу – не мій варіант. Екскурсії, нові місця, враження – це саме те, чого бажає моя душа. Особливі відчуття отримала, побувавши в Чорногорії, це країна, де гори та море зливаються в неповторну картинку, а від височини захоплює дух. Неперевершено мальовнича місцевість, а піщані гори та височезні скелі своїми вершинами, здається, підпирають небо. Каньйони там неймовірної краси, особливо люблю спостерігати та милуватися природою з вікна автомобіля, так краще проглядається широка панорама краєвидів.
Узагалі ж кожна країна має свої принади, якісь куточки, де затишно, комфортно, скажімо, побути наодинці із собою чи просто насолодитися місцем і часом. Коли з родиною відпочивала в Туреччині, то особливо запам’ятався храм Святого Миколая. Туди злітаються люди з усього світу в мольбі з розмаїтими проханнями. Екскурсійниця розповідала про жінку, яка роками не могла завагітніти й тільки щира молитва до Св. Миколая допомогла їй виносити дитинку, з якою вона через кілька років знову прибула до храму, але вже зі словами вдячності. В цьому місці дуже сильна енергетика, якась невідома притягальна сила, скрізь відчувається дух і присутність Святого Миколая.
Однією з пам’ятних була подорож до Португалії, там я побачила надзвичайно багато цікавого – це і замки, якими дуже люблю прогулюватися, і парки, що мають особливе ландшафтне оформлення. Ми звикли до дерев, квітів чи якихось екзотичних кущиків у наших парках, а там у все це вкраплені ще й малі архітектурні форми – іграшкові будиночки, пам’ятники, статуї, здається, що потрапив до дивовижної країни з казки Шарля Перо. В цьому парку можна блукати годинами, насолоджуючись витворами людських рук і природи. Це враження на все життя.
– Чи є у вас життєве кредо?
– Зі мною останніми роками завжди присутній вислів неперевершеної Коко Шанель: «Якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, доведеться робити те, чого ніколи не робив». Гадаю, він стосується не лише моди, але й медицини.
Лариса ЛУКАЩУК