Ярина Данилюк: «Усьому можна навчитися, якщо ставитися до людей відповідально, з душею, чуйністю та емпатією»

Ярина Данилюк, студентка третього курсу медфакультету за спеціальністю «Терапія та реабілітація» – яскравий приклад багатогранної особистості. Родом з Рівного, дівчина з дитинства відзначалася непосидючим характером і прагненням до активності. Її шлях до медицини був нелінійним, сповнений пошуків себе та несподіваних захоплень, що, зрештою, привели її до однієї з найважливіших професій сучасності.

Шлях до покликання: від дзюдо – до реабілітації

– Ярино, ваше дитинство, як ви зазначили, було сповнене енергії. Замість традиційних для дівчаток танців чи співів, обрали дзюдо й присвятили цьому єдиноборству шість років, навіть здобули пояс, виступали на всеукраїнських змаганнях. Чому саме боротьба привернула вашу увагу?

– З дитинства я була дуже непосидюча, мене було повно скрізь, тому необхідно було десь дівати той запал і зайву енергію. Спершу цим спортом займалася моя сестра, так і я зацікавилася. До того два роки займалася баскетболом, але, зрештою, збагнула, що це не моє. А ось від дзюдо отримувала справжнє задоволення, відчувала, що це моє покликання, що саме тут я можу реалізувати свою внутрішню силу та дисципліну. Це єдиноборство навчило мене не лише фізичній витривалості, а й концентрації, вмінню швидко приймати рішення та не здаватися перед труднощами, що, як виявилося, стало надзвичайно цінним у житті.

– Цікаво, з огляду на вашу різнобічність, ким мріяли стати змалку та як ці мрії трансформувалися впродовж років?

– Ой, це складне питання. Спершу, як і багато дітей, я хотіла піти професійною стежкою мами – стати кухаркою, адже бачила, скільки любові вона вкладає в цю справу. Коли трохи підросла, була впевнена, що буду ландшафтним дизайнером. Мені дуже подобалася ідея створювати красу навколо себе, перетворювати простір. Коли ж я стала старшою, почала глибше замислюватися над своїм майбутнім, мене дедалі більше захоплювала медицина. Я залюбилася в людей у білих халатах, в їхню здатність допомагати, рятувати життя. Читала багато про цю сферу, дізнавалася, що потрібно зробити, аби здобути цей фах. Це було усвідомлене рішення, яке прийшло з розумінням важливості цієї професії.

– Якщо зайшла розмова про фах, хочу запитати: чому серед усього розмаїття медичних спеціальностей ваш вибір зупинився саме на реабілітації?

– Так сталося, що коли обирала медичну спеціальність, у країні вже тривала страшна кровопролитна війна. Я бачила й розуміла, наскільки багато людей потребують відновлення після поранень, травм, психологічних потрясінь. Тож і подумала, що цей напрям медицини, реабілітація, зараз буде, як ніколи раніше, запитаний та життєво необхідний для нашої країни. Багато чула про цю спеціальність, її значення для повернення людей до повноцінного життя й розуміла, що вона потрібна.

– Чому обрали саме Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського серед інших навчальних закладів?

– Мені завжди подобалося саме місто Тернопіль. Воно мені чимось нагадує моє рідне Рівне, але при цьому здається ще більш затишним і спокійним. У ТНМУ навчалася моя подруга, тож я й від неї чула багато схвальних відгуків про рівень викладання, атмосферу та можливості. Тоді я почала вивчати рейтинги, збирати інформацію про цей виш, щоразу дедалі більше й більше себе переконувала, що неодмінно мушу стати його студенткою.

– Тож Тернопіль став для вас другим домом?

– Однозначно! Мені тут дуже комфортно, дуже багато молоді, що створює динамічну та сучасну атмосферу. Люди доброзичливі, відкриті, завжди готові допомогти. Зізнаюся, коли приїжджаю в Рівне на канікули, то мене вже тягне назад до Тернополя. Це місто, де я відчуваю себе на своєму місці, де зростаю як особистість та як майбутня фахівчиня.

Малювання на гільзах та бачення обраного фаху

– Якщо мовити про позалекційний час, як його проводите? Знаю, що у вас є цікаве захоплення – малювання. Розкажіть про нього детальніше.

– Я сама навчалася цьому й намагалася всіляко розвиватися, шукаючи нові техніки та стилі. Полюбила займатися творчістю ще в ранньому дитинстві. Але зазначу, що найбільше люблю перемальовувати, створювати копії вже наявних робіт чи світлин; самій намалювати щось з уяви – складніше, це вимагає іншого рівня майстерності. Пригадую, першою моєю серйозною роботою був портрет моєї мами в молодості. Відтак я почала більш детально цікавитися художньою культурою, архітектурою, вивчала нові й нові техніки. Малювала природу, квіти, людей, різноманітні фігури. Потім вже зацікавилася розписом футболок. Спершу вчилася на тих, яких було не шкода. Тож найперше розмалювала футболку сестри, потім мами, а тоді вже наважилася покращити власні речі. Результат мені дуже сподобався, тож вирішила не зупинятися, а розвиватися у цьому напрямі.

– Які матеріали використовуєте у художній творчості, зокрема, для розпису на різних поверхнях?

– Для розпису тканини беру спеціальну акрилову фарбу, яка швидко сохне й не має різкого запаху, що дуже зручно для роботи вдома. А ще я мала унікальну практику розпису використаних бойових гільз. Технологія така: гільзи потрібно спочатку шліфувати, щоб поверхня була гладкою, далі ґрунтувати, а лише тоді наносити індивідуальний орнамент акриловою фарбою, але вже для металу, яка має підвищену стійкість, у фіналі – покривати її лаком, щоб захистити малюнок і надати йому довговічності.

– Де брали ці гільзи та яка їхня подальша доля після вашої художньої інтерпретації? Чи долучалися до доброчинних ініціатив завдяки своїй творчості, адже Тернопільський національний медичний університет відомий своєю волонтерською діяльністю?

– Спершу мої друзі надсилали мені малесенькі гільзи, аби я їх розписала. Тоді вони дарували їх людям як подяку за пожертви на допомогу Збройним силам України. Це був мій невеликий внесок у спільну справу. Мені це важливо, адже моя сестра Василина – військова, має звання майор. А ще й мій батько – військовий, перебуває на східних напрямках. Тож, почувши про моє захоплення, вирішив мені допомогти. Відтак його друзі-танкісти надіслали мені чотири великі використані бойові гільзи. Одну з них я розмалювала спеціально для цих військових, як знак подяки за їхню службу. Ще одну подарувала татові, іншу – знайомому, а ту, що залишилася, вирішила залишити собі.

Мала також нагоду долучитися до благодійних ініціатив університету. Моя одногрупниця, волонтерка Світлана Українець знала про моє захоплення малюванням й якось написала мені: «Твій час настав!» Звісно ж, я одразу відгукнулася. Зв’язалася з керівницею Центру виховної роботи та культурного розвитку Мартою Ігорівною Руденко, яка мені й передала дві гільзи для розпису. Я ретельно працювала над ними, старалася, аби якнайкраще розмалювати. Зобразила на них ляльки-мотанки. Адже тоді у виші тривала виставка ляльок-мотанок, тож попросили, аби гільзи були саме в цій тематиці. Це був дуже цікавий та відповідальний досвід, бо мої роботи стали частиною великої справи допомоги.

– Ви доволі комунікативна, цікава дівчина. Чи був у вас досвід спілкування з пацієнтами, можливо, вже асистували реабілітологу під час практики?

– Щодо асистування, то ще ні, адже я лише закінчила другий курс. Але ось мала нагоду спостерігати за роботою фахівців у клініці. І зізнаюся, на початках мені ставало трохи страшнувато, адже побачила, наскільки величезна відповідальність лежить на лікарю. У нашій справі надзвичайно важливо, щоб пацієнт вам довірився, відкрився, адже від цього залежить швидкість та якість одужання. Для мене спілкування з пацієнтами видавалося дуже важким, бо розуміла, що кожне слово, жест може вплинути на їхній стан. Але з часом збагнула, що всьому можна навчитися, якщо ставитися до людей відповідально, з душею, чуйністю та емпатією.

– Де черпаєте натхнення або ж завдяки чому звільняєтеся від зайвої напруги, крім малювання? Чомусь мені видається, що в колишньої спортсменки – це спорт?

– Ви цілком вгадали! Так, я обожнюю відвідувати спортивну залу. Там не тільки приводжу своє тіло у форму, а й думки. Заняття спортом додає настрою, вивільняє голову від негативних думок чи стресу, в якому зараз живуть усі українці. Спорт – це своєрідна медитація в русі, що допомагає перезавантажитися. Та й узагалі додає наснаги жити, вчитися та творити, адже фізична активність стимулює вироблення ендорфінів, покращує концентрацію та загальний стан здоров’я. Це мій спосіб залишатися в ресурсі.

– За кілька днів розпочнете новий навчальний рік. Яку мету ставите перед собою на найближчий період?

– Тут все просто, але водночас дуже важливо. Насамперед вчитися, розвиватися, черпати якомога більше й більше нової цікавої інформації про свою професію. Мені хочеться поглибити знання з усіх аспектів реабілітації, вивчити передові методики. Під час практики вже планую наважитися-таки розпочати активніше контактувати з пацієнтами, виконувати певні взаємодії, брати на себе більше відповідальності.

– Про що мрієте, Ярино?

– …(задумалася, тембр голосу відразу змінився і замість щирої усмішки, яка не спадала з обличчя за весь час нашої розмови, на очах забриніли сльози). Мрію про те, що й кожен свідомий українець, – аби якнайшвидше закінчилася війна. Аби сім’ї збиралися за родинними столами в повному складі, аби діти мали змогу обійняти обох батьків і більше не полохатися від кожного повідомлення про небезпеку. Аби нарешті запанувало мирне небо над усією Україною… Взагалі ж мрію стати справжньою, висококваліфікованою фахівчинею своєї справи, надавати якісну допомогу людям, які її потребують. Працювати на гарній, гідно оплачуваній роботі, в доброму, веселому колективі, де панує взаємопідтримка. Мрію дарувати людям бажання й наснагу жити, повертати їм віру у себе та в майбутнє. Хочу, щоб моя робота була не просто професією, а справжнім покликанням, що приносить користь суспільству.

Зоряна ТЕРЕЩЕНКО

Світлина з особистого архіву Ярини Данилюк