Україна по праву може пишатися тим, що першу у світі трансплантацію нирки від неживого донора виконав харківський хірург Юрій Вороний ще 1933 року. Втім, подальші спроби розвинути цей напрямок у 90-х роках минулого століття не увінчалися успіхом – Україна на тривалі роки відстала від своїх іноземних колег. І ось сенсаційні новини – нещодавно у Львові провели вже третю в нашій країні пересадку серця. У складі хірургічної бригади під час трансплантації органів був і кардіохірург Тернопільської університетської лікарні Ігор Гуменний. Про деталі оперативного втручання та розвиток трансплантації в Україні – наша розмова.
– Ігоре Зіновійовичу, здається, потяг з назвою «трансплантація» зрушив з місця. І лікарі, і пацієнти нарешті дочекалися того часу, коли в Україні організовано посмертне донорство. Для багатьох хворих з’явився шанс та зажевріла надія.
– І справді, для хворих, які перебувають на гемодіалізі, чи мають важкі вади серця, трансплантація від неродинного донора – це єдиний порятунок. В Україні з часу набуття чинності нового Закону про трансплантацію вже провели три посмертні трансплантації серця. Першу виконали в Ковельській районній лікарні Волинської області. Згодом у цій же лікарні провели ще одну трансплантацію серця, а третя вже відбулася у Львівській міській клінічній лікарні швидкої допомоги 4 липня. Ця дата стала початком першої в історії міста Лева трансплантації серця. Оперативні втручання провели завдяки зусиллям фахівців двох медичних закладів – Львівської міської лікарні швидкої допомоги та Інституту серця (м. Київ).
Донором був 58-річний пацієнт, який отримав несумісну з життям травму черепа після падіння з висоти. Після спроб врятувати чоловіка, спеціалісти констатували у хворого смерть мозку, що є прямим показом до трансплантації, а його родичі дали згоду на забір органів.
До цього в Україні відбувалися тільки родинні трансплантації, зокрема, парних органів, переважно нирок. Але такі пересадки супроводжувалися великими ризиками для донора, і ніхто не міг гарантувати, чи впорається, скажімо, одна нирка мами, яка віддала іншу своїй доньці, з подвійним навантаженням. Завдяки новому закону та посмертному донорству тепер можна проводити забір не лише парних, але й непарних органів, збільшуючи в такий спосіб кількість реципієнтів, тобто тих людей, для яких ці органи життєво необхідні. Їх у нашій країні доволі багато. Щорічно три тисячі осіб помирає, не дочекавшись своєї черги в листку очікування. Звичайно, для пересадки органа можна знайти інший варіант, приміром, поїхати до Білорусі, і держава профінансує ці чималі видатки. Але білоруські медики, зрозуміло, віддають перевагу своїм громадянам, а наші змушені й там очікувати своєї черги. Щодо трансплантації легень, то найчастіше для цього наші співвітчизники обирають Індію. Мені доводилося спілкуватися з пацієнткою, яка провела там в очікуванні трансплантації в дуже жахливих побутових умовах майже рік. Вона дочекалася-таки свого донора й операція минула успішно, але з надто високими ризиками для життя – кахексією (жінка за цей час схудла й важила 48 кілограмів), кровохарканням, загальним виснаженням організму. Доволі складним і тривалим був також процес відновлення. Чому, власне, наші співвітчизники їдуть до Індії, бо лише ця країна проводить трансплантацію легень іноземцям, решта ж держав, як-от Білорусь, Польща, де я був на стажуванні, проводять трансплантацію тільки своїм громадянам. Ось чому важливо розвивати та поліпшувати організацію посмертного донорства саме на своїх теренах.
– Гадаю, з цього приводу будуть цікавими ваші враження про досвід польських колег.
– Узагалі в усьому світі зараз спостерігається зростання трансплантаційної активності й Польща в цьому сенсі не виняток. Разом зі своєю командою я перебував на стажуванні в місті Забже. Саме тут у грудні 1985 року провели першу пересадку серця, яку виконав Збігнєв Реліга. Також у цьому місті провели першу пересадку легень, її провів професор Мар’ян Зембала, який нині очолює цю клініку. Ми стажувалися протягом місяця. Їздили на забір органів – серця, легень до інших міст. Привозили їх у Забже, де вже очікував реципієнт і йому пересаджували той орган, якого він потребував. На відміну від нашої держави, там доволі високі показники посмертного донорства, й хоча про ідеальні ще важко говорити, але в цій клініці проводять майже 60 пересадок легень і більше ста трансплантацій серця на рік. Найбільше, ніж в інших медзакладах, виконують трансплантацій легень. І це незважаючи на те, що клініка розміщена в повітовому центрі, де мешкає майже 180 тисяч осіб, але вона одна з найкращих і найпотужніших у Польщі.
– Як вдалося організувати центр трансплантації у Львові, поки що єдиний у Західній Україні?
– МОЗ України визначило реперні центри трансплантації органів. Загалом діє сім регіональних центрів трансплантації. Здебільшого це відділення в обласних лікарнях (у Запоріжжі, Львові, Дніпрі, Одесі), а також на базі ДУ «Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалі-мова» НАМН України, столичного Інституту серця й Харківського обласного клінічного центру урології та нефрології. Останнім часом до цього списку додався ще й Ковель, бо тамтешні фахівці показали високий рівень кваліфікації, адже провели не лише трансплантацію серця, а й дев’ять трансплантацій нирок.
Узагалі ж найголовніше в цій справі – командна робота. Сформувати ж високопрофесійну команду не так легко. Гарні стіни чи навіть сучасне обладнання нічого не варте без висококласних фахівців, а у Львові таку команду створили. Скажімо, під час цих чотирьох трансплантацій органів у місті Лева працювало чимало людей. Це сорок фахівців різних спеціалізацій – кардіохірурги, які проводили забір органів, кардіохірурги, які виконували, власне, трансплантацію, урологи, трансплантологи, операційні медсестри, анестезіологи, медсестри, анестезистки, лаборанти, молодші медичні сестри.
На шляху становлення чи старту велике значення має колегіальна підтримка, вміла організація цього процесу за міжнародними стандартами та настановами, що й відіграло головну роль у створенні центру у Львівській лікарні швидкої допомоги. Ясна річ, його начинили найсучаснішою дороговартісною медтехнікою. Це і апарат штучного кровообігу, штучної вентиляції легень, інша необхідна апаратура, обладнали за певними стандартами палати для пацієнтів, тобто підготовка була тривалою та ґрунтовною.
Реципієнт, якому провели трансплантацію, перебував на листі очікування у столичному Інституті серця, який очолює професор Борис Михайлович Тодуров. В інституті понад сто пацієнтів зараз очікують на пересадку серця, але перед трансплантацією органа проводять крос-матч. Ця процедура вказує, чи підходить орган донора реципієнту. Крос-матч цього пацієнта за всіма показниками сходився, тобто ризик відторгнення був найменший серед інших людей у листку очікування.
– Що потрібно для того, щоб розвивати трансплантацію в Україні?
– На жаль, замість того, щоб розвивати трансплантацію в своїй країні, ми фінансуємо інші, зарубіжні клініки. Скажімо, трансплантація нирки в Білорусі коштує 70 тисяч доларів США, серця – 110 тисяч доларів. Це великі кошти. Чому б не спрямувати ці гроші на розвиток вітчизняної галузі, а не утримувати роками пацієнтів на гемодіалізі, який є величезним тягарем для держави? Адже вона значно більше фінансів витрачає на діаліз, ніж вартує операція з трансплантації. Обтяжує це і хворого, бо більшість людей отримують пожиттєву інвалідність. А от з пересадженим органом могли б повноцінно жити та працювати.
Щодо розвитку посмертного донорства в нашій країні, то воно можливе лише тоді, коли в лікарнях будуть створені умови для діагностики смерті мозку. Це і є точка відліку для подальших дій трансплантологів.
– Як нині почувається пацієнт, якому трансплантували серце?
– Післяопераційний період у нього розпочався доволі активно – вже на першу добу піднявся з ліжка, а згодом гвинтокрилом відправили його до Києва для продовження подальшої реабілітації. Зараз він почувається добре. Гадаю, за місяць повернеться у свій звичний ритм життя.
– Що найважче під час трансплантації органів?
– Розмова з родичами. Це дуже напружений момент, особливо в нашій країні, адже ніхто не відміняв презумпцію незгоди, та й узагалі люди дуже мало знають, що органи померлої людини можуть дати шанс на життя важкохворому. Неймовірно важко сказати про це родичам, які щойно втратили свого близького. Нелегко знайти потрібні слова, які б переконали їх у цьому. І лише після фрази, що частинка вашого брата, сина, доньки житиме в іншій людині, вони дають згоду на забір органів.
Лариса ЛУКАЩУК