Стрілки годинника показують восьму вечора. У нейрохірургічному відділенні університетської лікарні на чергування заступила чергова зміна. Пацієнти тут – з особливо важкими травмами. З лікарем-нейрохірургом Ігорем Яворівським зустрічаємося в ординаторській. Лише встигла ввімкнути диктофон, як його покликали до приймального відділення, бо привезли хворого, який впав з висоти. Лікар перепрошує й біжить оглядати новоприбулого. Каже, що чергування ніколи не буває спокійним. Через якийсь час Ігор Петрович повертається й нам вдається-таки порозмовляти. Традиційно запитую, чому вирішив обрати такий нелегкий фах.
– Мама – медсестра, у дитинстві інколи доводилося робити уроки в неї на роботі. Можливо, частково це і зіграло роль. Насправді ж обрав медицину, бо вона мені завжди подобалася.
– Чому серед усіх медичних вишів обрали саме в Тернополі?
– Це доля розпорядилася так. Я подавав документи у два навчальні медичні заклади. Спершу в Тернополі, а потім – до Львова. Але у Львові мені потрібно було довезти ще одну довідку. Не встиг і так сталося, що вступив до Тернопільського мед-університету. Тепер у мене кілька рідних міст – Новий Розділ на Львівщині, де живуть мої батьки, Київ, де я три роки проходив інтернатуру, Черкаси, де вперше влаштувався на роботу, й Тернопіль, де навчався та тепер працюю. Кожне місто дало мені щось своє, особливо добрих друзів. Радію, що будь-коли можу приїхати туди, знаючи, що там обов’язково на мене чекають.
– За що любите нейрохірургію й що стало вирішальним у виборі цієї спеціалізації?
– Мене багато хто відмовляв від нейрохірургії. Втім, їм це не вдалося (сміється – авт.). Це непростий фах, але мені він дуже подобається. Нейрохірургія – це стиль життя. У лікарні потрібно весь час бути на сторожі. Будь-якої хвилини можуть привезти пацієнта з важкою травмою, і треба негайно зробити все, аби врятувати йому життя. Особливо важкі випадки, коли до нас потрапляють люди після різноманітних дорожньо-транспортних пригод чи нещасних випадків.
Я люблю нейрохірургію за хороший результат і за добру новину, яку можна повідомити пацієнту. Водночас її й ненавиджу, коли неможливо людині чимось зарадити.
– Робота якимось чином накладає свій відбиток на ваше повсякденне життя?
– Звісно! Як без того?! Коли з людьми трапляються різні нещастя і бачиш наслідки, до яких вони призводять, мимоволі стаєш обережнішим на дорозі, біля водойм… Буває, проходячи повз, бачиш дитина на дереві, рефлекторно хочеться підійти й втримати її. Бо ж знаєш, що один неправильний рух і вона може впасти, а наслідки можуть бути сумні. До нейрохірургічного відділення потрапляє багато пацієнтів після падіння з висоти. У декого життя ділиться на «до» і «після» травми, бо інколи назавжди залишаються прикутими до ліжка. Є й чимало щасливчиків, я їх називаю поцілованими Богом, які, здавалося б, у критичних обставинах залишаються майже неушкодженими.
– Можете розповісти такий випадок?
– Була в нас одна пацієнтка, яку переїхало два авто. З такими травмами, як у неї, дехто не доживає й до наступного дня. Але, на щастя, не в цьому випадку. Ми її прооперували, зробили все можливе та неможливе, а далі залишалося покладатися лише на Бога. Пацієнтка не лише одужала, але й тепер може самостійно ходити. Проте на її реабілітацію пішли місяці, вона пережила кілька хірургічних операцій, це дало свої результати. Велику роль зіграла підтримка її рідних, які допомагали не зламатися та щодня крок за кроком робити все, щоб видужати.
– Медицина – це постійний стрес. Як абстрагуєтеся від переживань? Можливо, маєте якісь захоплення?
– Важко абстрагуватися цілковито від роботи. Де б я не був, усе одно подумки повертаюся до свої пацієнтів. Людський організм дуже цікавий і непередбачуваний. Тому навіть якщо зробив все добре, згідно з протоколом, як і належить, не завжди результат може бути такий, як хочеться. Тому потрібно завжди, як-то кажуть, тримати руку на пульсі, стежити за станом хворого та перебігом лікування.
Щоб набратися позитивних емоцій, люблю пограти у футбол чи баскетбол з друзями. Допомагають мандрівки та читання. Шкода, що на читання не завжди вистачає часу.
– Маєте улюблену книжку? Що з останнього прочитали?
– Улюбленою важко якусь книжку назвати. Вважаю, що кожна книга потрапляє до рук потрібної хвилини. Востаннє прочитав «Коли подих стає повітрям» Пола Каланіті. Це автобіографічний твір, заснований на реальних подіях. Пол Каланіті діагностував у себе рак легенів 4-ї стадії й розпочав свою книгу. Крапку в ній поставила його смерть навесні 2015-го. Вражаюча сповідь талановитого нейрохірурга, який захворів у 35 років. Помирати від раку в молодому віці й знати, що твій випадок – один на десять тисяч! Безліч разів повідомляти хворим про страшний діагноз, вирішувати, чиє життя можливо врятувати, а чиє ні – і раптом самому опинитися на лікарняному ліжку та чекати вироку долі. Ця зворушлива та надихаюча історія так і залишиться недописаною. Бо це – історія про життя, а не про смерть, історія, що вчить мужності, стійкості, вірності професійному обов’язку та вмінню побачити в страшному діагнозі не вирок, а шанс зробити життя немарним.
– Вам доводилося стажуватися за кордоном? Поділіться враженнями від тамтешньої медицини?
– Стажувався в одній з лікарень Франції. Тутешні лікарі, особливо нейрохірурги, дуже багато й важко працюють. Звісно, медична сфера у них на вищому рівні. І власними знаннями вони радо діляться.
– Згідно з рейтингом французи на четвертому місці серед народів світу за тривалістю життя? Як вважаєте, чому?
– Гадаю, це криється в їхьому способі життя. Вони стараються багато рухатися, постійно займаються спортом. У них доволі цікавий спосіб харчування. Щоб особливо вони обмежували себе в чомусь, я не бачив. Як і не бачив, щоб вони їли наодинці, завжди з рідними чи друзями. Трапеза для них один зі способів спілкування.
Француз, з яким заприятелював, вирішив показати мені тутешні околиці. Потім сказав, щоб закріпити позитивні емоції, слід з’їсти щось смачненьке.
– Насамкінець поділіться вашим девізом життя.
– Потрібно робити багато добра й воно обов’язково повернеться.
Мар’яна СУСІДКО