Кажуть, що часом варто об’їхати пів світу, щоб збагнути: все найвагоміше та найдорожче чекає на тебе вдома. Тому й повертаються до альма-матер її випускники, діляться своїми здобутками та перемогами, розповідають про світ і радіють успіхам рідного університету. Нещодавно в ТНМУ побував асоційований професор кафедри біомедичних наук Університету Огайо ( США) Юрій Сливка.
– Юрію Івановичу, як розпочався ваш шлях у медицину. Відомо, що ваша мама – професорка ТНМУ Марія Михайлівна Савула. Ви ж не лише продовжили її наукову стежину, але й досягли чималих висот, ставши викладачем престижного американського вишу.
– З вибором вишу мама, й справді, допомогла, бо я хотів і наукою займатися, і людей лікувати. Тому вона тоді дала мені дуже слушну пораду – вступати до медичного, бо так зможу поєднати ці два бажання. Вже коли вступив до нашого вишу й розпочалися заняття, стало зрозуміло, що це був правильний вибір. Поза сумнівом, велику роль у моєму професійному житті відіграли викладачі ТНМУ, які відкрили для нас це вікно у світ медицини, науки, огорнули теплом, щирістю у ставленні. Мені в житті неймовірно пощастило, бо на моєму шляху траплялися чудові люди, висококласні фахівці. З великою шаною нині згадую нашого куратора, доцента Анатолія Володимировича Українського. Яка це була доброзичлива людина та професіонал високого класу! Він нас багато чому навчив. На третьому курсі розпочалися практичні заняття в Сюзанни Антонівни Кузьменко з кафедри пропедевтики, власне, вона й відкрила для нас терапію. З почуттям великої вдячності нині згадую доцентку Людмилу Валентинівну Зорю. На четвертому курсі потрапили всією групою до неї на кафедру, а потім я вже як клінічний ординатор здобував у неї знання з кардіології та ревматології. Вважаю, що на її прикладі варто вчитися ставленню до молоді. Людмила Валентинівна підкорила мене своєю ерудованістю, професіоналізмом, умінням працювати з пацієнтами, взагалі мені дуже імпонував її стиль роботи. Вона одна з перших в Тернополі освоїла ультразвукову діагностику й я мав змогу в неї навчатися ехокардіоскопії. На той час це були новітні передові технології, якими я доволі непогано оволодів.
Узагалі ж викладачі нашого університету дали дуже ґрунтовні знання, навчили клінічному мисленню, завдячуючи їм, я отримав неоціненний досвід. Після закінчення університету тривалий час працював на кафедрі шпитальної терапії в другій міській лікарні, а до від’їзду до США кілька років трудився на кафедрі під керівництвом професорки Світлани Іванівни Сміян у тодішній обласній лікарні, та мав «кілька годин» в ННІ медсестринства ТНМУ.
– Як розпочалася американська сторінка вашої професійної біографії?
– Коли захистив докторську, то мені на думку спала ідея поїхати за кордон. Сподівався попрацювати в якійсь іноземній лабораторії, здобути новий досвід. Саме в той час трапилася можливість попрацювати у США у статусі «visiting professor» Університету Міннесоти. Знав, що це надзвичайно потужний та всесвітньовідомий вищий навчальний заклад, там я й здобув свій перший неоціненний закордонний досвід та багато чому навчився. Минув рік мого перебування в університеті за умовами контракту, я вирішив продовжити роботу у США, відтак знайшлося місце праці в штаті Огайо. Пропрацював там чотири роки, займаючись «чистою» наукою. Спочатку ми проводили дослідження на ґрантові кошти, а коли вони закінчилися, то мені запропонували перейти на викладацьку роботу. Пізніше за конкурсом пройшов на посаду викладача медичної морфології медичного факультету Університету Огайо. Наразі викладаю таку дисципліну, як медична морфологія, куди входить анатомія, гістологія, ембріологія та нейроанатомія, яка виокремлена як самостійна дисципліна.
– Навчальні програми та й, власне, сама структура здобуття вищої медичної освіти у США значно різниться від української. Розкажіть, будь ласка, в чому відмінності?
– Найперша полягає в тому, що людина, яка вирішила присвятити себе медицині, одразу на медичний факультет вступити не може. Спочатку вона повинна пройти чотирирічне навчання в університеті, щоб отримати рівень бакалавра, скажімо, з біології, фізіології тощо. Це так звана загальнобіологічна освіта. Цей курс у різних навчальних закладах може по-різному називатися, але його загальна назва – «прімедікал». Людина отримує знання з фізіології, анатомії, біохімії, фізики, хімії, тобто таких базових дисциплін, які дають їй певний рівень підготовки. Зауважу, що не всі студенти, які провчилися ці чотири роки, можуть продовжити навчання, бо не кожен з них здатний пройти наступний етап. А він доволі непростий – потрібно скласти кваліфікаційний іспит в онлайн-режимі, набравши певну кількість балів, а згодом пройти співбесіду. Під час співбесіди кожен з екзаменаторів, звісно, умовно ставить перед собою запитання: «Чи хотів би я мати такого лікаря?». У відповідь абітурієнт повинен проявити неабияку зацікавленість у медицині та ще й представити так званий послужний список. Хтось для цього займається волонтерством у лікарні, деякі стають помічниками лікарів у шпиталях, багато молоді їде до африканських країн чи Латинської Америки у складі доброчинних місій, де бере участь у соціально значимих проєктах медичного спрямування. Так вони демонструють своє тяжіння до медицини. Можливо, комусь може здатися, що це така «відбувальщина», аби показати власні заслуги перед комісією, але насправді – це дуже чудовий фільтр для добору найкращих, тих, хто насправді вирішив піти в медицину. Так ми отримуємо надзвичайно мотивованих абітурієнтів, бо вони зробили свідомий вибір. Згодом усі, хто пройшов ці випробування, йдуть навчатися до нас, це вже так званий курс «медікaл», який теж триває чотири роки. Перші два вивчають базові дисципліни – анатомію, фізіологію, біохімію, але вже з пропедевтикою – демонстрацією клінічних випадків, оглядом пацієнтів, роботою у стаціонарах чи амбулаторіях сімейної медицини. Наступні два роки студенти їдуть на ротації в клініки. Наш університет асоційований з 25 шпиталями Огайо, де й проходять виробничу практику студенти, а також є одним з тих трьох навчальних закладів, медичною базою яких є Cleveland Clinic Foundation. Це один з найпрестижніших і передових шпиталів США та світу. Деякі абітурієнти до нас вступають заради того, аби на ротацію потрапити в Cleveland Clinic.
Первинний досвід та інтеграція з клінікою розпочинається вже з перших днів навчання. Взагалі ж кожен навчальний тиждень ми розглядаємо одного пацієнта з якоюсь нозологією. Для цього використовуємо так звану «блочну» систему – окремо вивчаємо, скажімо, серцево-судинну систему чи шлунково-кишковий тракт, але обов’язково з клінічним «супроводом». Навчаємо так, аби студенти знали не лише анатомічні особливості, але й як клінічно проявляються. Хочу зауважити, що клінічний досвід, здобутий ще в Україні, мені дуже згодився, бо можу їм краще все пояснити. В курсі морфології є також заняття з ультразвукової, радіологічної візуалізації анатомічних структур, де теж клінічний досвід мені придався.
– Цікаво почути, як зорганізована діяльність кафедри, на якій працюєте? Чи важко було влитися в новий, цілком відмінний від нашого ритм життя, колектив?
– Розпочну з «вивіски». Наша кафедра має назву біомедичних наук та об’єднує всі теоретичні кафедри, що є на медичному факультеті. Тут всі теоретичні підрозділи – фізіології, анатомії, гістології, хімії, фармакології та інші поєднані в такий один великий конгломерат, до складу якого входить ще кілька суто наукових інститутів. Сам медфакультет базується в трьох великих кампусах і в кожному з них є філіали нашої кафедри. До речі, наша є найбільшою з медичних шкіл Огайо, щороку маємо конкурс 14-15 осіб на місце, а на перший курс набираємо 250 осіб. Основний кампус – в місті Афіни, дочірні – у Клівленді та ще один у столиці Огайо – Колумбусі. Чи важко мені було влитися в колектив? Особливих труднощів щодо комунікації з колегами не виникало, бо ці люди живуть наукою, працюють заради науки, а не інтриг, хоча існує певний рівень конкуренції, втім, вона професійна – стосовно досвіду, знань, навичок, яка спонукає вченого чогось досягати. Вважаю, що мені дуже пощастило, бо працюю на одній кафедрі з такими науковими світилами, як професор Джон Копчик, відомий своїми дослідженнями гормону росту. Він винайшов наразі єдиний у світі препарат, який використовують у лікуванні акромегалії (сомаверт). Наша професорка Соня Наджар відкрила два гени, які регулюють метаболізм глюкози в печінці та «відповідальні» за розвиток інсулінорезистентності. У структурі кафедри функціонує інститут тропічної медицини. Його науковці проводять багато досліджень у Латинській Америці. Скажімо, вивчають хворобу Шагаса (трансмісивне паразитарне інфекційне захворювання людини та тварин), яка інвалідизує людей й важко піддається лікуванню. Вчені нашої кафедри під керівництвом доктора Маріо Гріжалва дослідили, що деякі види трипаносом мають статеве розмноження, що це суттєво змінює традиційні підходи до лікування.
На нашій кафедрі працює понад сто науковців. Є вчені, які трудяться на дослідницьких позиціях, хтось займається наукою та водночас навчає студентів, а є суто викладацька робота, власне, те, чим я наразі займаюся. Хоча свого часу впродовж багатьох років був учасником низки дослідницьких проєктів. Зокрема, вивчали, як набуте ожиріння батьків у майбутньому впливає на метаболічний статус дітей. Експериментальна модель, яку ми створили, була представлeнa на з’їзді ендокринологів США й ввійшлa до топ-«трійки» кращих робіт з ендокринології. Про це навіть писав Ассошіейтед Прес та інші інформаційні агенції, такого широкого резонансу набула наша робота. Але хочу сказати трохи про інше: інколи мені доводиться чути нарікання чи зітхання, мовляв, це ж Америка, там такі можливості. Але повірте, що нашi українськi вчені не гірші від американськиx. Я часто згадую з цього приводу своїх тернопільських вчителів, скажімо, професорів Скакуна чи Сморщка, рівних яким тоді годі було й пошукати. Коли я писав докторську дисертацію, то експериментальну частину готував у професора Гнатюка в університетській експериментальній лабораторії. На той час це була дуже інноваційна робота. Пригадую, коли щойно приїхав до США, то часто спілкувався з Михайлом Степановичем телефоном, розповідав про власні експерименти, ми щось обговорювали, радилися, він міг одразу спрогнозувати, чи варто та на чому зосереджуватися. Мені здається, що наші вчені були б гідно оцінені та потрібні у США й досягли б там чималих висот. У чому, щоправда, суттєва різниця, то в матеріальному забезпеченні науки, підтримці вчених, створенні належних умов праці, впровадженні результатів досліджень у практику, відсутності блату та нетерпимості до плагіату.
– Пандемія дещо завадила усталеному навчальному процесу в українських ЗВО, всі студенти тепер на «дистанційці». А як в американських вишах долають цю проблему?
– Як і в усьому світі, Університет Огайо торішньої весни перейшов на навчання в онлайн-форматі, найприкрішим було те, що певні групи студентів відкликали з ротацій на клінічних базах у шпиталях. Адже шпиталі можуть прийняти лише певну кількість студентів на рік, тому нелегко було цей процес відновити, щоправда, вже влітку їх повернули. Я вам розповідав про високу мотивованість наших студентів, так ось під час пандемії більшість з них пішли у волонтери – працюють у лікарнях, роблять тести хворим на COVID-19, працюють у приймальних відділеннях. Адміністрація хотіла створити всі умови, аби вони уникали соціальних контактів, але студенти проявили свою професійну позицію й це, звісно, заслуговує високої похвали, тому виявилося зайвим вводити обмеження. Взагалі ж у часи епідемії не варто лікарів вчити в онлайн-режимі, бо саме так й виробляється професіоналізм, це як вчити офіцерів заочно, коли в країні війна. Отож наші студенти повернулися, дотримуємося всіх засобів безпеки, але певні теоретичні дисципліни викладаємо ще дистанційно. Медичні факультети були першими, хто повернув в аудиторії студентів. До слова, всі працівники та студенти університету провакциновані, щодва тижні нам проводять тестування на коронавірус, якщо когось виявляють, то ця людина іде на карантин.
Наразі майже кожний дорослий мешканець США отримав хоча б одну дозу вакцини, зараз старші класи загальноосвітньої школи вакцинують, скажімо, мій син, який в одинадцятому класі, отримав щеплення й уже з вересня піде навчатися до школи. Особливо критичними були жовтень, листопад минулого року. До Огайо ця хвиля докотилася дещо пізніше, але також у шпиталях, як розповідали колеги, спочатку було по кілька пацієнтів, а згодом розгорнули два ковідних відділення, завантаженою була реанімація, багато людей потребували кисневої підтримки. Кілька місяців стояла велика напруга, а згодом пандемія пішла на спад. У грудні розпочали проведення щеплень медичних працівників, а згодом уже й усіх інших категорій населення. На піку епідемії використовували по три мільйони доз на день, для цього використали особливо просторі приміщення, зали, стадіони, де зорганізували центри вакцинації мешканців. Стояли величезні черги людей, чи не всі, хто бажав, отримали свою дозу вакцини. Керівництво медичної галузі США планує до липня завершити вакцинальну кампанію проти Covid-19. Наразі отримати щеплення може будь-хто, приміром, іноземці, до того ж безкоштовно, варто лише засвідчити особу. США – це та країна, де дуже короткий шлях від ідеї до втілення, так і з вакциною – американські компанії Pfizer, Moderna, Johnson & Johnson створили препарати для мешканців своєї країни.
– Під час нинішньої поїздки до України ви побували в ТНМУ. Чим здивувала альма-матер?
– Я повсякчас тримаю руку на пульсі подій у рідному університеті, читаю, до речі, газету «Медична академія», спілкуюся з викладачами, колишніми колегами, отож не відірваний від життя вишу. Але як мовиться, краще один раз побачити, тим більше, що мав запрошення від керівництва вишу. Ректор Михайло Михайлович Корда ознайомив мене з інноваціями, я оглянув лабораторії, навчальні аудиторії, особливо сподобався симуляційний центр ТНМУ. Він, по суті, на тому ж рівні, що й в Огайо, майже немає різниці. Побачив кілька добрих наукових лабораторій. Відвідав кафедри анатомії, гістології, зустрівся з енергійними, зарядженими ідеями науковцями, які переповнені бажанням розвивати вітчизняну науку. Приємні враження залишилися від гістохімічної лабораторії, де виготовляють сучасні препарати й займаються лабораторною діагностикою. Певна річ, побував в університетському анатомічному музеї, який, напевне, нікого не залишає байдужим, я розглядав його експонати вже з погляду викладача та упевнився, що кращого й годі бажати. Тішить споглядати, як змінилася моя альма-матер, науковці завдяки новітнім технологіям мають доступ до наукових ресурсів у будь-якому куточку світу, це свідчить про поступ, розвиток.
– Що побажали б рідному університетові?
– Подальшого зростання, розквіту, аби й надалі були створені можливості для фахового зростання викладачів, розвитку професійної компетентності студентів. Моя альма-матер тішить своїми здобутками, які з кожним роком, упевнений, лише зростатимуть. Отож побажання – нових наукових злетів, вершин, щоб майбутні лікарі з гордістю несли у світ звання випускника Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського.
Лариса ЛУКАЩУК