Щоразу, готуючи матеріали до «Медичної академії», не перестаю дивуватися, скільки цікавих, неповторних особистостей у нашому університеті. І в кожного своя історія життя, часом трохи трагічна, наповнена смутком і нотками невідомості, але ці сильні люди не чекають ідеального моменту, а впевнено йдуть назустріч своєму щастю. Бо лише щаслива людина випромінює добро. Саме такою мені видалася кандидатка медичних наук, доцентка кафедри нормальної фізіології ТНМУ Неоніла Зятковська. Сьогодні Неоніла Євгенівна гостя нашої редакційної «Вітальні».
«Моє дитинство минало в оточенні великої родини»
– Де бере початок ваша життєва дорога, Неоніло Євгенівно? Що найбільше запа-м’яталося й згадується найчастіше з дитячих років?
– Дитинство – це такий легкий та барвистий час життя, яке з нами назавжди й, напевне, тому вічне. Народилася в Шумську. В цьому містечку я промешкала небагато років, але воно в моєму серці залишилося назавжди. Коли подорослішала, то, звісно, мене зацікавило все, що стосується мого рідного міста. І ось що знайшла: Шумськ – дуже древній, перша письмова згадка про місто датується 1149 роком й міститься в Єпатіївському літописі. На той час це було найбільше місто південної Погорини. 1199 року Шумськ став волосним центром Галицько-Волинської держави. Цікаво було дізнатися, що в околицях міста виявили поселення трипільської культури, кераміка та інші артефакти зберігаються нині в Кременецькому краєзнавчому музеї.
Моє дитинство минало в оточенні великої родини. В бабусиній сім’ї було шість сестер, дехто з них мешкав у самому районному центрі, а інші – в двох приміських селах. Бачилися ми доволі часто. Пригадалося, як узимку збиралися в когось із сестер на вечорниці й дітей із собою брали. Діти гралися поруч з дорослими та слухали цікаві розповіді й спогади їхнього нелегкого життя. Це було дуже любо й приємно. Мама на той час працювала в редакції місцевої газети, а тато – водієм. Батьки були зайняті на роботі, а ми з бабусею часто самі вдома господарювали. Мама в мене дуже вимоглива й в неї все повинно бути зроблено на «відмінно». Пригадалося, як вона поїхала у відрядження й до першого класу мене повела бабуся. Розпочалися заняття, вона допомагала мені робити уроки. Вчилися в ті часи писати по прописах, утім, бабуся мала свою методику й вдома мене навчала по-своєму. Приходжу якось до школи, а вчителька молодших класів Марія Іванівна Мулик, до слова, дуже вимоглива й справедлива, запитує: «Нелю, а ти пропис розгортала?». Я знітилася, але мовчу. Довелося мені ще раз переписувати все так, як у прописі. Ми любили нашу вчительку, пригадую, які оберемки квітів на перший та останній дзвінок чи якісь свята ми їй приносили. Вони були з домашніх клумб, прості букетики, створені власноруч, але це виглядало так щиро. Пригадалася класна кімната, де ми вчилися до четвертого класу. Дерев’яні парти з відкидними половинками, тиша, лише чутно, як поскрипують чорнильні ручки в чорнильницях: «тук-тук», всі діти працюють. Вчилася я з великим задоволенням, шкільні дисципліни давалися легко, але особливо полюбляла природничі науки. Була така щаслива, коли на шкільній дошці пошани з’явився й мій портрет.
1968 року наша сім’я переїхали до Тернополя. Я, звісно, перейшла навчатися в нову школу. Це була шістнадцята десятирічка, що на масиві «Дружба». Мама працювала у фінансово-економічному інституті директором бібліотеки, а згодом і заняття проводила. Вдома також була велика бібліотека, зусібіч нас з братиком оточували книжки. Певна річ, вони не застоювалися на полицях, не минало й дня, аби не прочитали хоча б сторінку. Мама повсякчас прищеплювала нам любов до літератури, поетичного слова. Згадалася картинка з дитинства: йдемо з мамою вулицею й вона декламує вірші, а я запам’ятовую на слух. «Садок вишневий коло хати» так я вивчила напам’ять, іще багато інших поезій зі шкільної програми та тих, які особливо припали до душі.
У новій школі я навчалася з четвертого класу, спочатку лячно було, бо не тільки школа, але й учителі, учні – усе нове. Згодом, певна річ, усе внормувалося, змінювалися класні керівники, приходили нові учні, але мене це вже не лякало. Пригадалося, як одного разу до нас прийшов новий класний керівник – молодий ще тоді Іван Іванович Герц. Це згодом він очолить Тернопільський центр еколого-натуралістичної творчості, стане відомим у своїй сфері, а тоді це був нещодавній випускник педагогічного інституту. Молодий енергійний наставник, здатний гори перевернути та з великим бажанням працювати з дітьми. Він так нас згуртував та організував, що всі мої однокласники й донині пам’ятають ці найкращі роки шкільного буття. Ще одна цікава несподіванка шкільних років чекала на мене кілька років потому, коли я закінчила школу, вже навчалася в медичному інституті й одного разу зустріла свого колишнього вчителя фізики – Валерія Дмитровича Дідуха. На той час він вже був викладачем ТНМУ. Яка це тепла була зустріч! Особливо проникають у душу його вірші. Ось такі талановиті вчителі трапилися на моєму життєвому шляху.
Я ж була дуже активною ученицею – брала участь в гуртках, шкільних олімпіадах, спортивних змаганнях. Тоді в нашій школі був тир і зазвичай там минали заняття з військової підготовки. Стрільба стала моїм видом спорту, я могла «вибити» зі ста 98, 99 і навіть здобула перший юнацький розряд зі стрільби.
– Коли збагнули, що медицина – ваше покликання?
– У мене не було жодних сумнівів щодо вибору професії, думка про медичний фах акумулювалася в мені ще, напевне, з дитинства. Мама якось навіть недавно згадувала історію про те, що у Шумську, коли ми там мешкали, в лікарні працювало подружжя Маринюків і з пошани чи то симпатії вона назвала мене іменем берегині сімейства – Неонілою. Можливо, це і була та мить, яка визначила мою професійну долю. В родині медиків не було, а в мені визрівала думка піти навчатися до медичного вишу. Біологію, хімію дуже в школі любила, а коли йшла повз морфологічний корпус, і звідти вибігала юрба студентів, то мене огортало таке щемливе відчуття. Я гадала: «Боже, які це щасливі люди!». Але стати студенткою медичного університету було дуже непросто, довелося багато сил, часу докласти, додаткові уроки в репетитора брати, аби витримати конкурс, який в ті часи був доволі високий. Дехто по кілька років не міг вступити. Я ж витримала всі випробування та стала студенткою Тернопільського медичного інституту.
«Вчилися ми з величезним бажанням пізнати нове, незвідане»
– Які події та зустрічі найчастіше зринають в пам’яті зі студентських літ?
– Прийшла на перший курс надзвичайно окрилена, з величезним бажанням вчитися та пізнати нове, незвідане, це був інший простір, інший етап. Вчилася повсякчас на стипендію (кілька разів отримувала й підвищену), навіть на шостому курсі, коли народила донечку, то склала всі іспити на «відмінно». Академвідпустку не хотіла брати, бо дуже допомагала бабуся й чоловік Ярослав, а я намагалася закінчити інститут.
Узагалі ж студентство починаєш цінувати вже в зрілості, коли переосмислюєш, перебираєш у пам’яті найвиразніші миті, мандруєш сторінками своєї юності й переконуєшся, що це все-таки найкращі роки. Це була весна життя. Розквіт мрій, сподівань, час першого кохання й розчарувань, для мене це незабутні моменти. Вчилися ми з величезним бажанням пізнати нове, незвідане, днювали й ночували в «анатомці». Наша група була ще й під опікою завідувача кафедри професора В.Г. Ковєшнікова, який згодом став ректором Луганського медичного університету, я дуже добре пригадую всі недоспані ночі. Гарні спогади про Зенту Жанівну Гуде, Олену Олексіївну Маркову, лекціями яких ми просто заслуховувалися. Гадаю, не було студентів, які б не пам’ятали лекцій Костянтина Васильовича Кованова, на кафедру до якого я згодом прийшла вже як викладачка. Лекції з пропедевтики майстерно вів Володимир Аветистович Григорян. Це – неперевершені майстри лекторського мистецтва, які блискуче володіли словом, умінням цікаво подати сухий матеріал. А які неординарні та прогресивні на той час лекції були в Ніни Іванівни Томашової, на які приходили студенти навіть з інших кусів і вишів. Коли вже почалися клінічні дисципліни, то пропедевтику в нас вела Марія Олексіївна Лемке, прекрасна людина, висококваліфікована викладачка та ерудована особистість. З особливим трепетом душі згадую своїх вчителів. Їх було багато, відмінних фахівців і прекрасних педагогів. Важко й усіх перерахувати.
Розбавляли науку поїздки на польові роботи. Це була ще й дуже добра нагода більше познайомитися, пізнати один одного, розкрити свої фізичні можливості, дати відпочинок мозку. Працювали на збиранні буряків, картоплі, збирати зерно на тік нас посилали. Втомлювалися, звичайно, але коли десь лунала звістка, що у сільському клубі будуть танці, чи кіно крутять, то втому як рукою знімало, звідки сили бралися. Ми встигали і попрацювати, і відпочинок зорганізувати.
– Після успішного закінчення медичного інституту розпочався новий період у вашому житті. Розкажіть про це докладніше.
– Я закінчила інститут з маленькою донечкою на руках, отож не просто було облаштувати власне життя, бо чоловік працював у Тернополі, а мені потрібно було діставатися місця праці в Зборові. Після закінчення інституту мріяла бути гінекологинею, ходила на гурток, писала наукові роботи. Пригадалося, як уперше з одногрупницею допомагали приймати пологи й коли нам на руки поклали новонароджене маля, то з тієї радості ми й самі розплакалися. Але з гінекологією не склалося. Інтернатуру пройшла з терапії. Свою практичну роботу розпочала з швидкої та невідкладної допомоги, до речі, це дуже добра школа професійної майстерності для будь-якого лікаря, бо фактично об’єднує у собі всі спеціальності. Я й донині вдячна тим людям, з якими їздила на виклики й навчалася практичної медицини. Згодом уже й сама пішла «на підвищення» – призначили старшою лікаркою підрозділу. Колектив довірили чималенький – чотири лікарі, вісім фельдшерів і водіїв, чотири санітарки, чотири диспетчери. Всі люди різного віку з різними характерами, отож непросто було і працівників згуртувати, і виробничі щоденні проблеми розв’язувати. Але мене відразу захопила у свій вир ця робота, бо «швидка» – це особливе життя та особлива професія, дуже драйвова, як молоді нині кажуть. Ти в постійному русі, круговерті подій, на місці просто часу немає засиджуватися, особливо, коли в колег малі дітки й чергувати доводилося через день. Своє улюблене акушерство я теж там зустріла, але не те, що у звичному ритмі лікарняного закладу, а екстремальне, бо доводилося і вдома, і в кареті швидкої пологи приймати, навіть у циганки пологи приймала. Я жартома назвала всіх діток своїми похресниками, в мене їх п’ятеро. Пригадалося, якось виїхали до вагітної, що мешкала у віддаленому селі. Сім’я зустріла нас на в’їзді у село й коли ми від’їхали кілька кілометрів, почалися пологи. Ніч, холод, зима, а у старому УАЗику «швидкої», де зуб на зуб не потрапляє, я приймаю пологи. Знімаю із себе теплу курточку, щоб хоч трішки зігріти немовлятко, самій холодно-холодно, та на душі дуже радісно, бо з моїх рук у світ прийшло нове життя.
Незважаючи на те, що доводилося з важких змін ще добиратися до Тернополя та приділяти час сім’ї, дитині, на роботі викладалася на всі сто відсотків. Дуже раділа, коли дійшли інновації до швидкої допомоги – ми отримали ЕКГ-апарати, кожну карету швидкої обладнали раціями, забезпечили медикаментами. Завідувач терапевтичного відділення Вірослав Іванович Коваль тоді навіть жартував, мовляв, «запрацювала швидка». І коли довелося мені за сімейними обставинами залишати Зборів, то я й жіноча половина співробітників плакали, бо так ми здружилися за ці роки, злилися й були, як одна сім’я. Добрі стосунки з багатьма підтримую дотепер.
– Як потрапили на роботу до ТНМУ?
– Знайшлося місце праці в тоді ще Тернопільському медичному медінституті над госпрозрахунковою темою на базі кафедри фармакології, де я працювала науковою співробітницею. Далі ж уже, як мовиться, сама доля втрутилася. Якось я працювала в бібліотеці й підійшла до мене лаборантка з кафедри нормальної фізіології Надія Бадікова, в майбутньому моя подруга, та сказала, що мене запрошує на співбесіду завідувач кафедри, професор Костянтин Васильович Кованов. Для мене це було цілковитою несподіванкою, бо аж ніяк на таке не чекала. Після розмови з ним отримала посаду старшої лаборантки кафедри нормальної фізіології. Звісно, тоді я й здогадуватися не могла, скільки ще на мене всього чекає попереду. Саме тоді до нас на кафедру прийшов аспірант, а нині вже професор ТНМУ Арсен Арсенович Гудима. Його енергії вистачало на всіх, він був надзвичайно активним у всіх справах кафедри, креативним, як нині кажуть, а я в нього вчилася й собі намагалася не відставати. В мене було достатньо практичного досвіду, а от науковий довелося збирати крупинками. Це був період мого зростання, становлення як науковця. Готувалися разом до науково-практичних конференцій, щось обговорювали, дискутували, це було те живе спілкування, яке й є частиною формування людини, що йде в науку. Того часу набирав популярності метод ехокардіографії, ми його опановували. Пригадую, як до нас на кафедру для консультування приходила Людмила Валентинівна Зоря, яка теж займалася цією методикою. Для мене все було цікаво, захопливо, бо новизна завжди дає можливість для творчості, розвитку й, звичайно, фахового зростання. Водночас опановувала й мистецтво педагогіки, викладання. Дуже хвилювалася, коли йшла на перше заняття зі студентами, та кожен колега намагався допомогти, ділився власними секретами, бо всі знали, як не просто дається цей старт. Пригадую, як Алла Володимирівна Луцик навчала: «Не бійся! Спокійно тримайся, налаштуйся й проводь заняття». І мені, знаєте, все вдалося, незважаючи, що й спарена група тоді була, і хвилювалася не на жарт, але заняття відбулося, я знайшла спільну мову зі студентами, може, то молодість так зіграла на мою користь, але дебют відбувся й доволі успішно.
Спочатку я часто навідувалася на лекції та практичні заняття до викладачів кафедри, запозичувати досвід, чогось вчилася. Це була перша школа мого становлення у викладацькій роботі. Згодом велику підтримку знайшла у професора Василя Васильовича Файфури, який був тоді проректором з навчальної роботи. Він, власне, й зініціював ідею перевести мене на посаду асистентки кафедри нормальної фізіології, надзвичайно підтримав мене, за що я йому й донині вдячна. Це був 1990 рік. Тоді завідувачем нашої кафедри призначили професора Степана Несторовича Вадзюка, який обрав і започаткував дуже цікавий напрямок наукових досліджень щодо вивчення впливу факторів зовнішнього середовища на організм та здоров’я людини. Ця проблема в ті часи було доволі актуальною та зараз не втрачає своєї новизни. Я ж під керівництвом Степана Несторовича обрала тему своєї кандидатської дисертації «Стан дихальної системи за різних метеорологічних ситуацій у молодих здорових осіб». Захист відбувся майже через десять років в Інституті фізіології ім. О.О. Богомольця. Хвилювалася невимовно. Як сьогодні, перед очима величезна аудиторія, вивішені мої таблиці з презентаціями матеріалів, прозірок не демонстрували, тоді в Інституті фізіології була така традиція, а до аудиторії міг зайти будь-хто зі співробітників різних лабораторій закладу та поставити запитання. На захисті були присутні академік Платон Григорович Костюк, директор Інституту фізіології, академік Олексій Олексійович Мойбенко, інші відомі особистості. Але все минуло успішно, можливо, завдяки й тому, що мала велику підтримку у свого наставника – Степана Несторовича Вадзюка, який завжди мене спонукав до активності. Він сам вирізняється дивовижною працездатністю, просто фонтанує ідеями. На моїх очах відбулося його зростання зі статусу доцента до професора, він – заслужений діяч науки і техніки країни, почесний член-кореспондент Академії педагогічних наук. Степан Несторович є рушійною силою та натхненником не лише для мене, але й усього нашого колективу, бо не дає застоюватися думці, спонукає генерувати нові ідеї. І це чудово.
«Любов робить душу сильною»
– Кого вважаєте своїм наставником – в житті, науці?
– Інколи на життєвому шляху трапляються зустрічі, які є доленосними. Пригадалися мої перші курси підвищення кваліфікації в Києві 1991 року, вони були тривалими, впродовж трьох місяців. Тоді завідувачем нашої опорної кафедри фізіології в Київському Інституті ім. О.О. Богомольця був Віктор Григорович Шевчук. Таких людей зустрічається небагато, наділених життєвою мудрістю, талановитих в науці, дивовижних у стосунках з іншими. Завдяки їм і твоє життя набуває особливої значимості, стає наповненим гармонійними відчуттями. Він не шкодував свого часу на спілкування після занять і часто давав поради, як мовиться, на все життя, бо іноді, знаєте, нам не вистачає деякого балансу, аби втримати рівновагу. Коли мій чоловік важко захворів, то Віктор Григорович дуже відгукнувся на мій біль і допоміг сконтактувати з його одногрупником, чудовим торакальним хірургом Анатолієм Васильовичем Макаровим, який нам надзвичайно допоміг.
Колись в одному старовинному трактаті прочитала: «Якось тобі стрінеться людина, з очей якої на тебе дивитиметься Бог». Згодом переконалася, що й справді, так трапляється в житті, коли твоє серце вибирає рідне, необхідне. Так Всевишній посилає нам людей, через яких він може допомогти. Знаковим для мене стало знайомство з Блаженнішим Любомиром Гузаром під час прощі у Зарваницю відбулася зустріч членів спільноти Святої Софії з Тернополя. Це була незабутня розмова в тісному колі, розплющила очі на інший ступінь сприйняття світу. Словами важко передати, якої душі був цей чоловік, людина глибокої віри й духовності, мудрий, досвідчений учитель. Здається, як і тоді, чую його слова про місію кожної людини на землі: «Крім життя, людина отримує багато інших дарів – покликання, таланти, вміння. Ми одержуємо дуже багато дарів від Бога, але маємо не забувати, що вони не лише для нашої вигоди, а для користі й добра ближніх». Цінністю в людині він убачав вміння робити добро: «Якщо ви гуртуєтеся, то намагайтеся спільно творити добро, жити чесно, ділитися своїм умінням». Певна річ, я намагаюся в житті дотримуватися цих постулатів і чинити, як підказує мені серце, сумління. Слова людини з великим серцем Блаженнішого, кардинала Любомира Гузара, були особливою підтримкою, коли втратила близьких мені людей. Звісно, в кожного своя дорога до Храму, але у важкі часи підмогою для мене стало його животворне слово, яке було наповнене великою любов’ю до життя. Любов робить душу сильною, це найвища цінність життя.
– Роботу викладача ви поєднуєте з талантом науковця. У вашому науковому доробку…
– … дві монографії, три винаходи, понад 80 наукових праць. Наразі працюю над навчальним посібником з вікової фізіології дихальної системи. Науковці нашої кафедри проводять науково-дослідну роботу з теми психофізіологічних механізмів адаптації молодих здорових осіб в умовах глобального потепління.
– Як вважаєте, що найбільше сприяє продуктивній роботі?
– Те, що я нині в команді науковців, які не зупиняються на досягнутому, в постійному пошуку нових тем, продукуванні нових ідей, дуже мотивує. Наші досягнення, на мій погляд, тоді мають сенс, коли вони втілюються в життя, в практичну роботу зі студентами, методичні розробки, тощо, а не припадають пилом на полицях. І коли наші результати перебувають у постійному русі, їх моніторять, вивчають, ними користуються, то це вже самодостатній науковий продукт, що надзвичайно тішить.
– Як виховуєте студентів?
– Люблю працювати зі студентами, щоразу переконуючись, що вони всі талановиті. Щоправда, іноді жартую, що не кожен з них знає про це, тому не всі з них відмінники. Нашими студентами є другокурсники, я називаю їх молодими студентами, і завжди наголошую, що наша професія вимагає навчатися все життя. Особлива сторінка роботи відкрилася для мене, коли прийшли іноземні студенти, а це вимагає не лише особливої подачі теоретичного матеріалу, але й налагодження контакту з людьми інших країн, де свої звичаї, особливості релігійного культу. Студенти спочатку кажуть, що я вимоглива та сувора вчителька, а потім навпаки, що улюблена, одначе потрібно пройти нелегкий шлях, аби вони це збагнули. Кілька років поспіль самі студенти мене відзначають, як кращого лектора в цій дисципліні та викладача практичних занять, певна річ, це дуже приємно, бо бачиш віддачу та результат своєї роботи. Якось одного разу прийшли студенти-іноземці та попросили мене виступити на їхньому зібранні, я, звісно, здивувалася та запитала: «Що ж маю вам розповісти?». «А ви, як на занятті розкажіть, як потрібно вчитися», – така була відповідь. Намагаюся студентів вчити не бути байдужими, бо це ще гірше, ніж незнання. Завжди повторюю такий чудовий з цього приводу вислів: «Добрий лікар лікує хворобу, а чудовий – людину». Ось така філософська мудрість нашої професії.
– Що є джерелом вашої працездатності?
– Звичайно, викладацька, наукова робота потребує багато енергії, самовіддачі. Джерело ж моєї працездатності – любов до людей, студентів, Всесвіту. Це спонукає знати більше, саморозвиватися, ділитися тим досвідом, що сама здобула. Студенти нині – креативні, мислячі й хочуть знати ще більше. І це, звісно, мене мотивує знайти щось цікаве, нове, нестандартно донести матеріал.
«Родина та віра – це те, що мене тримає, дає сили»
– Для когось відпочинок – це враження. Що дарує вам неймовірні відчуття?
– Для мене враження – це приємні зустрічі з мудрими людьми. Нові знайомства, цікаві люди дарують неймовірні емоції. Щойно випадає нагода й можливість, дуже люблю мандрувати, відкривати нові місця, захопливі краєвиди, насолоджуватися природою.
– Чи маєте якісь захоплення? Що слухаєте, дивитеся, читаєте?
– Дуже люблю музичні твори. Але не те, що лунає з усіх динаміків чи модне, а талановито написану музику відомих вітчизняних і зарубіжних авторів. Наразі читаю книгу відомого автора Мирослава Дочинця. На мій погляд, його твори це більше, ніж літературний твір, це сповідь душі вчителя та учня.
Люблю театр. Коли буваю на курсах в Києві, то завжди знаходжу час на культурну програму – відвідини театрів, музеїв, філармонії. Пригадую, коли не змогла купити квиток, то все-таки знайшла можливість потрапити в театр Івана Франка на виставу «Тев’є-молочник», де в головній ролі був неперевершений Богдан Ступка. Блискуча гра, неймовірно потужна енергетика актора, цікавий сюжет вистави залишив неймовірні відчуття. Вийшла з театру зі сльозами на очах та незабутніми враженнями в душі. Часто бувала на концертах відомого скрипаля Богдана Которовича, а згодом і його доньки Мирослави. Музика, яку вони виконують, формує музичний смак, викликає особливі емоції, насичує тебе зсередини, повністю поринаєш у круговерть звуків і …. насолоджуєшся.
– Які для вас найкращі ліки від поганого настрою?
– Три «препарати» – родина, природа та кава. Не маю хисту до малювання, але зараз є дуже помічні секретики та можливості спробувати – потримати в руках пензель, насолодитися запахом фарби, взагалі самим процесом малювання. Люблю подорожі до оперного театру Львова на вихідні, які ми з донькою собі влаштовуємо частенько.
– Які риси найбільше цінуєте в людях?
– Шляхетність, духовність, почуття гумору. Вміння визнавати власні помилки.
– Яких життєвих орієнтирів дотримуєтеся?
– У житті виникає багато ситуацій, коли людина стоїть перед можливістю вибору. Для себе в житті обрала орієнтири – це любов і добро. І тут на думку спадають знову ж таки пророчі слова нашого духовного батька Любомира Гузара: «Ясну відповідь: «бути собою» важко втілити. Це вимагає зусилля, розуміння гідності, труду. Щоб бути щасливим, треба бути добрим, що потребує копіткої праці. Ми щодня мусимо робити вибір. Немає легкого шляху бути собою, але бути собою – це єдиний гідний шлях».
– Де любите проводити відпустку та вільний час? Ваші улюблені заняття на дозвіллі?
– Люблю мандрувати, бо так можна більше пізнати світ і це збагачує духовно. Колись моєю мрією було побувати у Відні. Кілька років тому моя донечка її здійснила. Ми разом кілька днів розкушували враженнями та насолоджувалися принадами й культурними місцями цього незабутнього міста. Чим займаюся у вільний час? Люблю прогулянки. Також побувати у селі у своєї подруги, де можна насолодитися вечірньою тишею та ранковим серпанком, здається, що в дитинство подорожую. Люблю щось смачненьке приготувати, скажімо, свій фірмовий пиріг з чорницями під час сезону або яблучний.
– Чи були у вас втрати, які змусили переосмислити життя?
– Коли втрачаєш близьку людину та усвідомлюєш, що вже більше не зможеш її побачити, доторкнутися, почути, то й собі жити не хочеться, я була в цьому стані, коли втратила чоловіка. Наше кохання було особливо трепетним, ми півтора року листувалися, коли його призвали на чинну службу. Він служив дуже далеко від України, в Осетії. Це були часи, коли саме розпочалася війна в Афганістані. Багатьох його побратимів забрали на війну й вони не повернулися. Я вірила, що моїми молитвами він не потрапить до цього пекла. Служив у десантних військах штурмової бригади. Коли повернувся додому, щоправда, з невеликими травмами, ми одружилися. Прожили в подружньому щасті 23 роки. 2003 року чоловіка не стало. Сказати, що ця втрата розривала мені душу, напевне, замало, я не могла пережити цей біль, моє життя розділилося на до та після. Але велику підтримку від цієї невимовної туги й болю мала від моєї донечки, яка сама страждала від тяжкої втрати. Скільки сили та мужності було у двадцятирічної! Велику підтримку мала від родини, друзів і співробітників, які не залишали мене з бідою на самоті, я кожному з них дуже вдячна. Можливість вийти з цієї ситуації з’явилася з прийняттям її, бо змінити щось було вже неможливо.
Сил додають мої рідні – донечка Олена, вона мій стимул до життя, моя підтримка, закінчила наш університет, магістратуру, все з відзнакою, захистила кандидатську дисертацію, має звання доцентки. Брат, який мешкає у Вінниці з сім’єю, та мама, якій вже 85 років. Ми підтримуємо міцні та теплі стосунки. Родина та віра – це те, що мене тримає, дає сили та натхнення, ми разом стоїмо на одному березі й міцно тримаємося один одного в цьому житті.
– Ваше життєве кредо, улюблений вислів чи гасло?
– Моє життєве кредо: «Любити, розуміти та допомагати». А гасло: «Праця, оптимізм та самовдосконалення – запорука життєвого успіху». З ними йду по житті.
Лариса ЛУКАЩУК