Дисципліна, яку викладає студентам професорка Зоя Небесна, на перший погляд, видається нудною та доволі важкуватою у сприйманні. Гістологія – фундаментальна медична наука. Втім, саме кафедру, яку очолює Зоя Михайлівна, та її викладачів студенти визнають уже кілька років поспіль однією з найкращих у нашому виші. Неабияким авторитетом користується у студентів і сама завідувачка – досвідчена фахівчиня своєї справи, авторитетна науковиця та наставниця студентства. Вона авторка 217 друкованих праць, співавторка трьох підручників, 3 інформаційних листів про нововведення у сфері охорони здоров’я МОЗ України, 18 публікацій у періодичних виданнях, що ввійшли до наукометричних баз Scopus та Web of Science. Під її керівництвом захищено три дисертаційні роботи на здобуття наукового ступеня кандидата (доктора філософії) наук.
Сьогодні завідувачка кафедри гістології та ембріології ТНМУ, доктор біологічних наук, директорка ННІ морфології, професорка Зоя Небесна – гостя нашої редакційної «Вітальні».
«Я – педагогиня в третьому поколінні, надзвичайно цим пишаюся»
– Зоє Михайлівно, наша розмова відбувається різдвяної пори. Що для вас означає Різдво?
– Для мене – це зустріч з дитинством, запах ялинки, яку привезли прямісінько з лісу, коло родини та веселий святковий настрій у передчутті Різдвяного дива. Знаєте, в моєму дитинстві дива часто траплялися, їх власноруч творили батьки, які працювали у школі. Мама – вчителька, має понад 50 років педагогічного стажу, з них понад 35 років працювала директоркою школи. Батько працював учителем математики, директором школи, головою селищної ради. Після закінчення Тернопільського педагогічного інституту їх скерували на роботу у село Стіжок, нині Шумської міської громади, там народився мій старший брат, а я побачила світ уже у селі Кутянка, де вони згодом вчителювали. Це надзвичайно мальовничий куточок Тернопільщини, де чудова природа, блакитні озера, соснові ліси. Зараз батьки вже пенсіонери, переїхали до Тернополя, аби бути ближче до моєї сім’ї, знайшли місце праці й щодня ходять на роботу, незважаючи на вік, жартують, що рух – це життя, а робота не дає їм засиджуватися на місці.
– Ви пішли професійним шляхом своїх батьків. Отож проблем з вибором професії не виникало?
– Я – педагогиня в третьому поколінні, представниця вчительської династії й надзвичайно пишаюся цим. Моя бабуся – Євдокія Іванівна Скрипка була вчителькою й викладала німецьку мову. До слова, в неї дуже цікава біографія та доволі непроста життєва історія. Ще в часи Другої світової війни, коли вона мешкала на Полтавщині, її забрали на примусові роботи до Німеччини. Там вона добре оволоділа німецькою, а згодом познайомилася з Ірмою та Розою Тельман, дружиною й донькою відомого лідера німецьких антифашистів Ернста Тельмана. Коли радянські війська визволяли Берлін, а вони в цей час сиділи у в’язниці, то виникла потреба в перекладачеві, яким і стала моя бабуся. Два роки вона ще перебувала з цією сім’єю, а потім повернулася до України. Її скерували вчителькою німецької мови в Західну Україну де вона викладала у школі й навчалася в Кременецькому вчительському інституті. У пам’ять про ті роки в нашій родині є фотоальбом, де багато світлин з тих часів, є там і вирізки з газети «Известия», де публікувалися інтерв’ю з бабусею, є світлини зустрічей з Ірмою Тельман, коли вона приїздила до Києва.
Цінувати життя та переборювати труднощі вчив мій дідусь Микола Євменович Даценко, який під час Другої світової війни воював на передовій мінометником, зазнав кілька поранень, отримав статус інваліда війни, був нагороджений орденом і медалями.
Спадкоємність – важлива річ не лише в професійному сенсі, це набагато ширше поняття, яке проникає десь глибоко в гени. Мене сповнювало бажання допомагати людям і я, відколи себе пам’ятаю, мріяла бути лікаркою. Узагалі ж любов до природи, всього живого мене переповнювала ще із самого малечку. Моя хрещена мама Ніна Олександрівна Нечипорук була неперевершеною вчителькою біології та настільки цікаво викладала цю дисципліну, що питання куди ж іти вчитися ми навіть ніколи не обговорювали, це було й так зрозуміло. Тому до медичного не вступала, й одразу подалася в педагогічний інститут на біологічний факультет.
– Але до нашого університету ви вже прийшли з доволі чималим педагогічним досвідом…
– Так. Після закінчення університету я розпочала свою вчительську діяльність у тому селі, де й працювали тоді батьки. Навколо всі свої – батьки, родина, сусіди, знайомі, бо ж у селі, знаєте, все, як на долоні. Водночас і непросто в тому сенсі, що ті вчителі, які тебе колись навчали, стали твоїми колегами. Я мала вибудовувати вже новий, виробничий формат стосунків. І цю планку відповідальності було не так просто втримати. Мені дуже пощастило ще й в тому, що мама завжди допомагала, наприклад, щодо підготовки конспектів, добору методів подачі матеріалу, прийомів, як втримати увагу учнів. Тому нині дуже завдячую своїй мамі як найближчій людині та як педагогині, наставниці. Згодом мій педагогічний маршрут проліг до Криму, де я працювала вчителем біології в школі-колегіумі міста Алушта, тут викладання велося українською. До слова, директорка школи дуже вітала вчителів із Західної України, бо всі вони добре володіли українською. Невідомо, яка наразі там ситуація, але в часи мого приїзду в тамтешніх школах вчителів брали з розпростертими обіймами, бо кадрів не вистачало. Для мене ж Алушта – то був цілковито інший світ, складалося таке враження, що повернулася у СРСР, інші вчителі, батьки, школа, взагалі життя, де залишилося багато совковості, а у свідомості людей ще панували радянські стереотипи. Хоча по життю вважаю себе борцем, але важкувато було, особливо психологічно. Рік лише я протрималася, та зламати власні погляди й жити в атмосфері радянщини так і не змогла. Коли влітку приїхала у відпустку на малу батьківщину, то в Тернополі познайомилася з хлопцем, який став у майбутньому моїм чоловіком. Очевидно, я так припала йому до душі, що він поїхав зі мною аж до Алушти, не відступав ні на крок, і до Тернополя ми повернулися вже разом. Відтак, мабуть, доля так розпорядилася, що я знайшла місце праці там, де мріяла колись навчатися – в медичному університеті. От і скажіть, що мрії не можуть збуватися. Так я поєднала дві мої улюблені спеціальності – медицину й педагогіку. Пригадалося, коли щойно отримала місце старшої лаборантки та зайшла на кафедру, в лабораторію, то одразу ж відчула, що це те, чим я колись просто марила. Мікроскопи, лабораторне приладдя, здавалося, що серце зараз вистрибне з грудей, настільки все було близьке, рідне й цікаве.
«Науковцем треба народитися»
– Хто став вашим провідником, наставником у часи становлення?
– Бог послав мені надзвичайно чудову людину, мого Вчителя по життю, професора Костянтина Степановича Волкова. Прийшла на кафедру старшою лаборанткою, а далі сходинка за сходинкою й піднялася до професорки, завідувачки кафедрою. І на кожному етапі мого професійного зросту він був поруч. Взагалі ж вважаю, що такий шлях від найнижчої посади має пройти кожен керівник, аби відчувати й знати потреби кожного фахівця.
Любов до гістології, як науки, живої, цікавої та надзвичайно потрібної, мені прищепив мій вчитель Костянтин Степанович. Разом з професором Сергієм Андрійовичем Сморщком вони створили унікальну в Україні лабораторію електронної мікроскопії, яка зараз є чи не єдиною серед медичних університетів, що діє. Цього року їй виповнюється 50. Я продовжила цю роботу й уже впродовж трьох років очолюю цей підрозділ. Це доволі не просто, але ця лабораторія – для мене все. Нині тут виконують фрагменти дисертаційних, науково-дослідних робіт, ґрантові дослідження не лише нашого університету, а й інших вишів України та закордоння. Коли дивишся в об’єктив мікроскопа й бачиш клітини, структуру, яких ще ніде не описано, скажімо, ядра чи цитоплазми, то для науковця – це велика радість і натхнення. Втішно, що в мене на кафедрі є однодумці, яким це цікаво та які мені допомагають. Випадковостей у житті не буває – мріяла навчатися у медичному університеті й зараз у ньому працюю. Щоправда, науковцем треба народитися, бо не кожен здатен віддавати себе щодня рутинній праці, для декого це навіть може видатися нудною та одноманітною справою, але для мене це велика насолода, бо це мій вибір і моє життя.
– Які основні напрямки ваших наукових досліджень?
– Коли я прийшла на посаду старшої лаборантки кафедри, то певна річ, виконувала роботу, що стосується підготовки навчального процесу, але одночасно проводила й наукові дослідження. Через деякий час запланувала дисертацію. Справа в тому, що колектив кафедри гістології спільно з кафедрою біохімії та кафедрою хірургії з курсом комбустіології працювали над масштабним дослідженням морфофункціонального стану шкіри та внутрішніх органів, пристосувальних і дегенеративних процесів, що в них відбуваються при опіковій травмі. Дуже багато написано наукових робіт, захищено дисертацій, науковці кафедри активно співпрацюють з професором Володимиром Васильовичем Бігуняком щодо застосування різних методів корекції та лікування опікової травми. Різні органи за той час були вивчені, але стан нирки за опікової травми чомусь оминули увагою. Отож моя кандидатська дисертація була присвячена темі морфофункціонального стану нирки в умовах ранньої некректомії та застосування ліофілізованих ксенодермотрансплантатів при експериментальній термічній травмі. Щодо докторської, то під час роботи за електронним мікроскопом мене якось Костянтин Степанович і запитав: «Чому ти зупинилася на рівні доцентки, невже далі зростати в кар’єрі не будеш? Потенціал є, роботу ти любиш – потрібно планувати». Так я запланувала, а 2016 року захистила докторську дисертацію «Морфофункціональні зміни легень при експериментальній термічній травмі та за умов корекції», після чого отримала науковий ступінь доктора біологічних наук.
– Як намагаєтеся зацікавити студентів цією дисципліною?
– Стараємося більше впроваджувати в навчальний процес живе спілкування, його не може замінити жоден сучасний інтернет-ресурс. Гістологія – це фундаментальна наука, як і анатомія, біохімія, фізіологія. Її вивчають на 1-2 курсі й багатьом вона дається нелегко. Але незважаючи на це, про викладачів нашої кафедри дуже гарно відгукуються студенти, що засвідчують опитування, які анонімно проводять у ТНМУ. І я знаю, чому. Бо наші викладачі багато працюють зі студентами, пояснюють, розтлумачують. Гістологія – наука, яку неможливо уявити та вивчати без мікроскопа, маю на увазі оптичні навчальні мікроскопи. Завдяки керівництву університету наші навчальні кімнати оснащені сучасними навчальними мікроскопами. Маємо великий банк гістологічних препаратів і студенти на кожному занятті їх вивчають. Чому я до цього так привертаю увагу, бо часто доводиться бувати в медуніверситетах і спостерігати, що в більшості з них не використовують під час практичних занять ні гістологічних препаратів, ні мікроскопів, а гістологію вивчають за картинками з інтернету. Натомість це є наука, що вимагає споглядати гістологічний препарат на скельці в мікроскоп, бо зріз різних ділянок з одного й того ж органу має певні відмінності. Потрібно багато гістологічних препаратів передивитися, щоб зрозуміти структуру певної тканини, органу. Як же можна уявити структуру органу за картинкою? Тому наша дисципліна повинна базуватися на вивченні гістологічних препаратів. На заняття студент приходить підготовлений теоретично, а вже практична його частина відбувається за участі викладача. Нещодавно придбали ще й такі відеосистеми, за допомогою яких можна вивести зображення зі скельця на монітор телевізора, в десятки разів збільшивши зображення під мікроскопом. Сучасні технічні засоби дозволяють якнайдоступніше пояснити навчальний матеріал. Коли я проводжу заняття, то студенти іноді дивуються: «Невже це так просто?», на що відповідаю: «Звісно, коли ви вдома підготувалися, а нам залишилося лише все розкласти по «поличках» і зібрати в єдиний пазл. Тому й вам усе зрозуміло». Тож для нашої дисципліни практичне заняття має особливе значення, бо студент має можливість розпитати викладача, а той вже пояснить, спрямує, дасть глибше розуміння будови клітин, тканин, органів.
– Як можна застосувати знання з цієї дисципліни, скажімо, в лікарській практиці?
– Про це ми розповідаємо, починаючи з першого заняття з гістології, аби мотивувати студентів до навчання. Адже без знань нашої дисципліни та анатомії людини студенти на старших курсах не зможуть засвоїти ази патологічної анатомії, а поєднання знань з цих фундаментальних морфологічних дисциплін дають можливість лікарю самостійно розібратися зі складними випадками, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, клінічно мислити. Тому я завжди їм наголошую: «Як ви зможете вивчати патологічну анатомію, коли добре не вивчите гістологічної норми?». Незалежно, яку спеціалізацію студент вибере в майбутньому – чи це кардіохірургія, офтальмологія, нейрохірургія, знання з гістології йому завжди знадобляться. Наприклад, чи не весь операційний матеріал піддається гістологічному дослідженню. Лікар, який вивчав в університеті гістологію, як належить, з легкістю може розібратися у висновку патоморфологічного дослідження та переконатися, наскільки глибокі зміни відбулися в тканині.
«Люблю відпочивати із сім’єю»
– Розкажіть про свої захоплення, не пов’язані з медициною, але які наповнюють ваше життя новою енергією, роблять його цікавим, багатограннішим?
– Вільного часу практично немає, але коли мені вдається викроїти годину-другу, то присвячую її найдорожчим людям – синові, чоловіку. Велике задоволення приносять години спілкування з батьками, це те, що дає нам крила в житті, їхню підтримку відчуваю повсякчас, тому намагаюся більше спілкуватися, проводити час разом, бо роки летять.
Щодо відпочинку, то найкращий – це подорожі та нові враження. Люблю відпочивати із сім’єю, коли поруч найрідніші люди – чоловік, син, батьки, а також друзі. Ми мандруємо за кордоном і Україною. Щоправда, нашу країну ще не всю ми розвідали, є багато цікавих місць, куди хочемо податися. Люблю туристичні походи з наплічниками та наметами – це чудовий спосіб відпочити. Ще маю таку слабкість усамітнися з цікавою книжкою в руках, особливо цікавить художня література про історію України, її культуру. Захоплююся живописом. Як, напевне, кожний біолог, маю пристрасть до рослин – кімнатних і тих, що «мешкають» у мене на дачі. Кожної весни саджаю багато квітів, які влітку тішать своїм буйним цвітінням, це мій невеличкий Едем, де надзвичайно затишно й комфортно.
– Із соціальних мереж дізналася, що ви активна зоозахисниця? Як прийшли до цієї справи?
– Просто люблю тварин, мама навіть каже, що я вже й волонтеркою стала, а мені просто боляче дивитися, як наші брати менші потерпають. Звісно, розумію, що всім не в змозі допомогти, але з доброчинними організаціям, які займаються «безхатченками», співпрацюю. Чим можу підсобляю, на перетримку хвору тваринку брала, ліки купувала та в добрі руки прилаштовувала, тобто все, що в моїх силах. Тваринки – це істоти, які залежать від людей, і хто як не ми повинні їм допомагати. Для мене ж допомога тваринам – це моя життєва позиція.
– Чим долаєте поганий настрій, якщо з’являється?
– Спілкуюся з тваринами, в мене мешкає три котики, доглядаю за рослинами. Це своєрідний обмін живою, позитивною енергією.
– Яка пора року ваша улюблена?
– Літо, бо цієї пори я прийшла у світ. Влітку багато сонця, тепла, квітів і на душі від них так яскраво та сонячно.
– Ваше життєве правило, яким послуговуєтеся?
– Колись мені на очі потрапила стародавня притча про те, як Вчитель наставляв свого Учня. Аби той не гайнував часу, він радив наприкінці дня запитати себе: «Що я сьогодні зробив?». Якщо зробив мало, то варто подумати над тим, аби завтра зробити більше. Цією настановою я послуговуюся й донині. Вона дає мені впевненість у власних силах, аби успішно долати труднощі. Успіх приходить до тих, хто не лінується, а щодня впевнено йде наміченим шляхом. Щовечора підсумовую свій день: як я його прожила, якими справами наповнила, і мені легко від того, що він минув не дарма.
– Що порадили б молодим колегам, які лише починають власний професійний шлях?
– Мрійте та зреалізовуйте власні мрії, якими б захмарними чи нереальними вони комусь не здавалися. Головне – докладати зусилля щодня та бути наполегливим у досягненні своєї мети. Якщо ж робота вам не приносить морального задоволення, не насилуйте себе, знайдіть заняття, яке буде вам до душі. Бо лише улюблена справа приносить внутрішнє відчуття задоволення.
– Що найбільше цінуєте в людях?
– Щирість.
– А у собі?
– Уміння співпереживати.
– Чи хотіли б щось змінити у своєму житті?
– Я залишила б усе, як є. Бо все, що відбувалося в ньому, не випадкове – люди, місця, події.
– Ваш улюблений вислів або ж афоризм?
– Де є бажання, знайдеться й шлях.
Лариса ЛУКАЩУК