«Лікарів я завжди дуже поважав і ніколи їх не лякався, як це зазвичай буває в дітей, – зізнається студент ІІ курсу медичного факультету Владислав Тесля. – Я не міг їх лякатися, адже спілкувався з лікарями більше та частіше, ніж з друзями. Напевне, з цього й почалася моя така своєрідна любов до медицини». Дитяче зацікавлення лікарською справою поступово переросло в усвідомлення свого покликання. Тож вступ до ТНМУ для Владислава став одним з найщасливіших моментів у житті!
– Владиславе, що розповіли б про себе людині, яка бачить вас уперше?
– Насамперед, просто привітався б і сказав, яке моє ім’я. А далі все залежить від місця та ситуації. Якщо б ця розмова виникла з колегами, то розповів би, звідки я, що навчаюся в нашому медичному університеті та скільки можливостей дає мені виш. Узагалі ж проблем зі знайомствами в мене немає жодних, я доволі відкритий, завжди йду з людьми на контакт і стараюся з ними потоваришувати.
– Як гадаєте, які ще ваші риси приваблюють інших?
– Уважно вислухаю кожну людину, завжди намагаюся допомогти розмовою чи порадою, якщо до мене звертаються з проханням. Навіть, якщо йдеться не лише про навчання, а й про побутові питання та потреби.
–Чи хотіли б щось у собі «підправити»?
– Іноді вистрибує зазнайство. Така риса, гадаю, є в багатьох людей. Хотів би менше зазнаватися, бути більш толерантним до тих, хто оточує, ставитися до всіх однаково прихильно та уважно, щоб уникати більшості конфліктних ситуацій у житті.
– Коли усвідомили, що медицина – це той напрямок, який вам потрібен найбільше?
– Моє зацікавлення медициною почалося доволі рано. В дитинстві, як і будь-який хлопчик, який захоплювався фільмами про супергероїв, мріяв рятувати людям життя та працювати в пожежній службі чи в поліції. Але так склалося, що я народився з вродженою серцевою вадою – в мене був частковий аномальний дренаж легеневих вен. На той час це була доволі складна вада серця. Точний діагноз не могли встановити з часу мого народження. Впродовж семи років батьки разом з лікарями намагалися знайти причину моєї недуги, але тоді такої діагностичної апаратури та відповідних фахівців у клініках Тернополя та Львова не виявилося.
Я тривалий час перебував у лікарнях, тож спостерігав за роботою лікарів ще змалечку. І чим старшим ставав, тим більше розумів, що мене надзвичайно тягне допомагати хворим людям. Ще маленьким я від своїх лікарів любив дізнаватися якісь цікаві факти про функціонування людського організму: як працює моє серце, слух, зір і всі органи. Мені це було страшенно цікаво! У школі дуже полюбив біологію, й, напевно, з класу 8-9-ого вже остаточно вирішив, що вступатиму лише до медичного університету.
Коли став студентом медичного університету, почувався, як удома! З величезним задоволенням ходив на заняття з анатомії, вже склав цю дисципліну, і буду за нею сумувати. Завдяки заняттям з анатомії я нарешті цілковито зрозумів свою ваду та усвідомив, якою проблематичною на той час була моя операція. Вона тривала п’ять годин і ще годину треба було, щоб я отямився після загального наркозу. Власне, вся ця історія й вплинула на мій вибір життєвого шляху. Мені пощастило зустріти Олександра Миколайовича Романюка – чудового лікаря, дитячого кардіохірурга, який урятував моє життя. Він і став моїм прикладом для наслідування.
– Бачите себе в майбутньому кардіологом?
– Так, це моя мрія! Але мене цікавить також екстрена медицина. Після 11-го класу я пройшов різні курси з надання першої допомоги, зокрема, й Всеукраїнської ради реанімації. Мені надзвичайно сподобалися реанімаційні заходи, тож почав далі розвиватися в цій галузі. Нині відвідую науковий гурток на кафедрі екстреної медичної допомоги. Допомагаю своєму науковому керівнику Романові Мар’яновичу Ляховичу в організаціях різних заходів. Коли буваю на станції швидкої допомоги, завжди намагаюся спілкуватися з лікарями екстреної медичної допомоги, слухаю історії з їхньої практики, запам’ятовую, як вони діяли в тій чи іншій ситуації.
– Знаю, ви також долучаєтеся й до громадських позанавчальних проєктів.
– Так, я активно займаюся волонтерством. Зокрема, дуже часто відвідую «Будинок милосердя св. Вероніки» у Петрикові, де мешкають бабусі, на долю яких випали непрості випробування. Вони дуже тішаться, коли ми приїжджаємо, завжди раді з нами поспілкуватися. Людям поважного віку не вистачає уваги, а в нас є час та енергія для спілкування.
Понад рік тому став волонтером Товариства Червоного Хреста України. Тепер я сертифікований інструктор з надання першої допомоги. Крім того, належу до загону швидкого реагування – чергуємо під час різних масових заходів, надаємо допомогу людям, яким стало погано. По суті, допомагаємо службі екстреної медичної допомоги в легших випадках, щоб вони могли приділити більше уваги важким пацієнтам.
– Яка людина, на вашу думку, ніколи не зможе бути лікарем?
– Мені здається, не кожна людина може стати лікарем. Це має бути покликанням – служити людям! Нам часто всі довкола повторюють, що лікар – це дуже шанована професія, найпотрібніша. І напевне, саме тому в деяких студентів складається враження, що коли вони закінчать медичний університет, то вже стануть вагомішими за інших людей. Утім, у житті, направду, є багато чудових лікарів, які тягнуться до людей зі щирістю й душевною любов’ю, допомагають хворим та обожнюють свою роботу.
Що передусім зрозумів за весь цей тривалий час мого спілкування з лікарями в клініках та в центрі екстреній медичній допомозі? Лікарі, які відчайдушно люблять свою професію й проводять на роботі більшість свого часу, допомагаючи людям, є висококваліфікованими фахівцями та чудовими співчутливими людьми. Вони просто добрі люди, які допомагають іншим, незважаючи ні на що. І це добро обов’язково їм повертається.
– Що вас найбільше вразило в ТНМУ?
– Мене вразило все! Коли побачив себе у списках прийнятих на навчання – просто шалено зрадів. Уперше потрапивши в морфологічний корпус, почувався таким щасливим, що просто не можу знайти відповідні слова, щоб висловити мої почуття. Після закінчення Тернопільської ЗОШ І-ІІІ ст. № 3 вступив, на жаль, не відразу. Це для мене болюча тема, адже саме того року помер мій батько, це був доволі важкий період. На тлі всіх хвилювань я не дуже добре склав ЗНО, тож довелося на рік відкласти свій вступ. Напевне, завдяки цьому ще більше зрозумів, як мені важливо вступити до медичного університету.
І ось нарешті я одягнув омріяний білий халат, прийшов на перше заняття. Та справжнє перше заняття в мене відбулася аж через рік після того, як вступив. Через карантин перший курс пройшов онлайн, у нас було дистанційне навчання. Але саме завдяки дистанційному навчанню почав займатися науковою діяльністю, адже сидіння вдома мене не влаштовувало, я почав ходити на кафедру анатомії, де моїм науковим керівником став Михайло Васильович Ющак. Перший курс був для мене не дуже складним, але справжнє навчання відчув, аж коли потрапив в аудиторії. Тож початок другого курсу в мене за відчуттями був таким, ніби я – першокурсник!
– Де черпаєте сили, коли в житті трапляються непрості моменти?
– Мені допомагає мрія: спочатку – вступити до університету, тепер – стати добрим фахівцем. Саме мрія – це відчинені двері, до яких ще маю дістатися, ця мрія завжди є для мене своєрідним поштовхом. Звичайно, це також підтримка моєї мами, дівчини, моїх родичів.
– Ким бачите себе через років 10-15?
– Хочу успішно закінчити університет і стати справжнім фахівцем, щоб пацієнти до мене приходили з великою впевненістю, що зможу їм допомогти.
– Своє майбутнє пов’язуєте з Україною?
– Так, однозначно! Коли був маленький, хотів виїхати за кордон, але, зростаючи, усвідомлював, що саме в нашій країні мені дуже комфортно. Надзвичайно люблю Україну, мені тут подобається все. Наразі не планую працювати за кордоном. У нашій країні є чудові фахівці, які можуть передати мені власний досвід. Утім, якщо виникне нагода стажування за кордоном, чому б і ні? Знання сучасних і новітніх технологій, методів лікування та обстеження не завадять. Але жити та лікувати людей – лише тут. Таке моє бажання й моя мрія!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА