Олександр Резніков – відомий учений у галузі фізіології та патофізіології ендокринної системи. Він – завідувач відділу ендокринології репродукції і адаптації ДУ «Інститут ендокринології і обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України», доктор медичних наук, професор, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, премій ім. О.О. Богомольця та В.П. Комісаренка НАН України, двох премій НАМН України в галузі теоретичної медицини, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.
Олександр Григорович – зразок справжнього сучасного вченого. Цілеспрямований та дисциплінований. Шляхетний та інтелігентний. Його поважають і цінують співробітники й учні. З ним радяться, на нього рівняються, його ідеї втілюють у життя.
– Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, про свою родину. Хто був для вас прикладом у дитинстві та юності?
– Народився я в Одесі, за півтора року до вторгнення німецько-фашистських військ, у невеликій родині – батько, мати, сестра та я. Батько був агрономом, мати – лікарем. На жаль, батько помер невдовзі після повернення з війни, яку пройшов у чині старшини від початку до кінця, незважаючи на декілька поранень. Отже, спогадів про нього у дитячій голові залишилося небагато. Найяскравіше – приїзд за сім’єю до сибірського міста Сталінськ (нині Новокузнецьк), де ми перебували в евакуації. У важкі післявоєнні часи мати працювала й усе робила для нашого із сестрою забезпечення та виховання. Тож я рано познайомився й зацікавився медичною літературою, яка була вдома. Але мріяв, як і більшість хлопчиків-одеситів того часу, стати льотчиком або морським офіцером. Кумирами дитинства були льотчики Іван Кожедуб, Олександр Покришкін, славнозвісні морські флотоводці.
Усе змінилося у студентські роки, коли в Одеському медичному інституті ім. М.І. Пирогова я захопився фізіологією та патофізіологією. Мене вразили такі яскраві особистості, як майбутній академік Ф.М. Сєрков, професор фізіології, та майбутній член-кореспондент АМН СРСР і АН України, патофізіолог М.Н. Зайко. Під їхнім керівництвом я й розпочав наукову роботу у студентських гуртках. Врешті-решт, перемогла патологічна фізіологія. Але ж вона нерозривно пов’язана з нормальною фізіологію, ці обидві галузі медичної науки переплітаються, мов виноградні лози.
– Хто надихнув на вибір професії? Як ви остаточно зрозуміли, що хочете пов’язати життя з медициною? Коли це було?
– Мати завжди схиляла мене до медицини як майбутньої професії, а мені справді було цікаво, як побудовані люди й тварини, що відбувається всередині організму. З іншого боку, я захопився розповідями про інженерну справу двоюрідного брата-студента, який учився на металурга. Тому після закінчення школи із золотою медаллю вагався, що обрати – медицину чи техніку. Перемогла медицина.
– Як і де відбувалося ваше фахове становлення? Чи були в ньому певні переломні моменти, що безпосередньо вплинули на ваше зростання в професії?
– Можна сказати, що моє становлення як науковця розпочалося саме у студентські роки. Я віддав перевагу патофізіології та із захопленням проводив дослідження, вивчав наукову літературу. На час отримання диплома лікаря (з відзнакою) мав наукові публікації у вітчизняних журналах. Незважаючи на те, що мав рекомендацію ректорату на наукову роботу, отримав скерування в Миколаївську область працювати завідувачем сільської дільниці та головним лікарем невеличкої лікарні загального профілю з пологовим відділенням, яка обслуговувала населення трьох колгоспів і відділення радгоспу. Територія була чималою, радіусом 16 кілометрів. Окрім амбулаторії та лікарні, під моїм підпорядкуванням були п’ять фельдшерсько-акушерських пунктів (шкода, що їх ліквідували, через що нині селяни не завжди можуть дістатися до медичного закладу). На виклики їздив верхи або на «бідарці» – легкому двоколісному екіпажі – чи на підводі. Бувало, добирався й на тракторі через бездоріжжя. Лише на третьому році праці лікарня отримала старенький санітарний автомобіль. Якось ледве не замерз у заметіль…
На той момент я вже написав кандидатську дисертацію, яку підготував на пропозицію професора Миколи Никифоровича Зайка. Обійшлося без аспірантури. Але про перерву в науковій діяльності не шкодую: праця у селі надала мені чимало життєвого досвіду та задоволення від того, що зміг допомогти багатьом хворим. Ще й нині до мене звертаються колеги та друзі за медичними порадами.
Після захисту дисертації в Києві допрацював належні три роки у селі, після чого був зарахований за конкурсом молодшим науковим співробітником лабораторії патофізіології в щойно створений Київський науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин (наразі – Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка Національної академії медичних наук України), де й працюю досі. Мені пощастило: на майбутні вісім років моїм безпосереднім керівником став академік Василь Павлович Комісаренко, засновник і перший директор інституту. Подібно до професора М.Н. Зайка, він заохочував до праці та підтримував усі розумні ініціативи й пропозиції молоді. А після захисту докторської дисертації доручив мені організувати та очолити лабораторію нейрогормональної регуляції розмноження. Тридцять років тому її реорганізували у відділ ендокринології репродукції та адаптації з двома лабораторіями в його складі.
– Чому зупинили вибір саме на патофізіології ендокринної системи? Якою темою розпочали свої наукові пошуки?
– Чому, зрештою, обрав медичну науку, а не клінічну практику? За моїм глибоким переконанням, в біологічну та медичну науку йдуть ті, хто на довгі роки життя здатен зберегти дитячу цікавість до живої природи. Хто відчуває захоплення від того, що інколи пощастить трошки відчинити дверцята до невідомого й надто складного механізму життєдіяльності чи то тваринного, чи то рослинного організму.
Навряд чи потрібно переконувати освічену людину в тому, що грандіозні успіхи медицини ґрунтуються на результатах експериментальних медико-біологічних досліджень та їх теоретичних узагальненнях. Патофізіологія досліджує причини та загальні закономірності виникнення й розвитку хвороб, завдяки чому стає можливим їх профілактика та цілеспрямоване лікування.
1846 року, на світанку зародження сучасної експериментальної медицини, великий німецький патолог Рудольф Вірхов висловився так: «Патологічна фізіологія має лише два шляхи: один недосконалий – це клінічне спостереження та інший, можливо, досконалий – це дослід. Тому патологічна фізіологія не є продуктом спекуляцій, гіпотези, свавілля або переконання; вона не складає вчення, виведеного із патологічної анатомії; це – велика, самостійна та надзвичайно важлива наука, побудована на фактах і дослідах».
Якось мені впала у вічі та сподобалася книга харківського вченого Михайла Павлова «Основи фізіології ендокринної системи». Тому, записавшись до наукового гуртка при кафедрі патофізіології, попросив керівника гуртка – доцента С.М. Мінц доручити якесь дослідження з експериментальної ендокринології. Спочатку я вивчав роль гормонів паращитоподібних, а потім – надниркових залоз у регуляції внутрішньоочного тиску та проникності гемато-офтальмічного бар’єру. Оперував собак, котів і щурів, вводив їм гормональні препарати, працював з радіоактивними ізотопами – фосфором і натрієм. Прочитавши монографію українського академіка В.П. Комісаренка «Гормони кори надниркових залоз», зацікавився цим ендокринним органом та автором книги. Але й мріяти навіть не міг, що колись стану одним з його найближчих співробітників та учнів, і що саме з надниркових залоз розпочну дослідження в інституті. Отже, співпали щасливі обставини: захист дисертації з експериментальної ендокринології, відкриття нового інституту та поява наукових вакансій, майже закінчення трирічної роботи за призначенням у селі.
– З 1991 року ви очолюєте відділ ендокринології репродукції та адаптації Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України. Напрями вашої наукової діяльності охоплюють широке коло фізіології та патофізіології ендокринної системи. Які дослідження були для вас найцікавішими й, на ваш погляд, стали найвагомішими?
– У лабораторії патофізіології я займався дослідженням біохімічних механізмів синтезу гормонів кори надниркових залоз і брав безпосередню участь у створенні під керівництвом академіка В.П. Комісаренка хлодитану – ефективного засобу лікування раку кори надниркових залоз і хвороби Іценка-Кушинга. У складі колективу авторів отримав Державну премію України. Спільно з моїм керівником видали першу у світі монографію про інгібітори функції кори надниркових залоз та їх використання в медицині.
Протягом багатьох років наш відділ досліджує віддалені функціональні наслідки для потомства різноманітних патогенних впливів на вагітних тварин – гормонального дисбалансу, стресу, ендокринних дизрапторів, деяких ліків. Провідну роль у порушеннях репродуктивних функцій та адаптації до стресорних подразників відіграє нейроендокринна система. Нам пощастило розшифрувати нейрохімічні механізми розвитку цієї патології та запропонувати комплекс заходів для запобігання цим порушенням. Інший важливий напрямок – рецепторні механізми дії чоловічих статевих гормонів (андрогенів) і створення на цій основі лікарських засобів антиандрогенної дії.
– Ніфтолід. Яка історія ініціювання створення та досліджень, пов’язаних з його імплементацією?
– Ніфтолід – це запатентована назва нестероїдного антагоніста рецепторів тестостерону українського виробництва. Він був синтезований за оригінальною методикою в нашому інституті спільно з Інститутом органічної хімії та запропонований для лікування андрогензалежного раку простати. За своїми властивостями аналогічний американському препарату «Флутамід». Ми здійснили увесь комплекс доклінічних досліджень і за сприяння академіка О.Ф. Возіанова імплементували в онкоурологічну практику. (Нині препарат виробляє підприємство «Фармак» під назвою «Флутафарм» за більш досконалою рецептурою, в його створенні ми також узяли участь). Досліджуючи патогенез хвороби, запропонували та втілили в життя метод низькодозової естроген-антиандрогенної терапії. Але ми пішли далі й уперше у світі ще кілька десятиліть тому запропонували та експериментально обґрунтували нові сфери застосування ніфтоліду (флутаміду), а саме у жінок для лікування гірсутизму та полікістозу яйників (на експериментальних моделях), а в чоловіків – для діагностики гіпогонадотропного гіпогонадизму. Клінічні випробування завершилися успішно. Ці показання є в інструкціях для медичного застосування вітчизняних лікарських засобів – «Флутафарм» і «Флутафарм феміна».
– Чи був у вас негативний досвід у професії, що став рушійною силою до нових звершень?
– Без цього не минається жодний шлях науковця, особливо, коли він не має впливових родичів, які сприяють його науковій кар’єрі. Майже до самої руйнації Радянського Союзу мене не випускали з держави на конгреси в так званих капіталістичних країнах, незважаючи на персональні запрошення: влада побоювалася мого неповернення додому. Але це лише стимулювало мої зусилля в науці та публікації в закордонних журналах і колективних монографіях.
Щодо негативних результатів досліджень, то це є нормальний процес, але негативні результати спонукають до формулювання нових гіпотез і сприяють пошуку істини. Взагалі відомо, що майже 95% результатів експериментальних досліджень не знаходять практичного втілення та становлять теоретичний інтерес. Але саме 5%, що залишилися, лягли в основу 95% нових методів профілактики, діагностики й лікування у сучасній медицині.
– Ви працювали в університетах США та Канади. Чи не було спокуси залишитися там назавжди? Що в закордонному досвіді для вас найцінніше?
– Я радо скористався запрошеннями на професорські посади у відомих лабораторіях США та Канади. Досліджував пептидні гормони мозку, механізми регуляції секреції гормонів гіпофіза в щурів, гормональної регуляції розвитку внутрішньоутробного плоду овець. Опанував деякі методи молекулярної біології. Переконався, що раціональна організація праці та нормальне фінансове забезпечення дають змогу виконати такий обсяг лабораторної роботи й на такому методичному рівні, про які ми в Україні лише мріємо. І ще одне. Професори, керівники кафедр і лабораторій, навіть нобелівські лауреати (наприклад, Джозеф Голдштейн з Техаського університету в Далласі, де я працював), частину часу проводять за лабораторним столом поруч із співробітниками. В Україну повернувся, бо не уявляв життя без рідних людей, та й не міг покинути свій науковий колектив, який став другою сім’єю.
– Багато уваги ви приділяєте підготовці кваліфікованих наукових кадрів. На вашу думку, українська наука у сучасних реаліях має шанси?
– За роки роботи я підготував вісім докторів і 25 кандидатів наук. Нині резерв молодих науковців катастрофічно малий. Реалії життя змушують їх шукати кращої долі за кордоном або в комерційних структурах. На жаль, я не надто оптимістичний щодо розвитку фундаментальної науки в Україні, обіцянки держави не підкріплюються фінансово. Наприклад, зараз зарплатня звичайного лікаря в півтора рази перевищує зарплатню професора науково-дослідного інституту, що є абсолютно ненормальним.
– У чому черпаєте натхнення для життя та праці?
– Якщо прийшов у науку за покликанням, то вона на все життя стає і працею, і захопленням. Дуже важливо також відчувати любов і підтримку родини. В мене вже є правнуки, це велика радість.
– Що хотіли б побажати колегам з Тернопільського медуніверситету?
– У вашому навчальному закладі маю чимало знайомих колег, до яких відчуваю велику пошану завдяки їхньому професіоналізму та чудовим людським якостям. Багато разів мав щастя безпосередньо спілкуватися з ними як у медуніверситеті, так і в інших містах. Побажання ж звичні: завжди пам’ятати про високу місію виховання майбутніх лікарів і вчених, повсякчас прагнути до професійних висот і долати труднощі, зберігати людську й професійну гідність та пишатися тим, що причетний до найшляхетнішої професії – медицини.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА