Чотири роки тому Тернопільщина отримала фахівця високого класу – доктора медичних наук, кардіохірурга, професора Романа Йосиповича Лекана, на рахунку якого тисячі операцій на серці. Майже всі з прооперованих ним дітей та дорослих не мали шансу на життя. Але він дав їм такий шанс. І нині вони повноцінно живуть, зростають, народжують дітей та радіють життю.
Професор кафедри хірургії № 2 ТНМУ, кардіохірург Тернопільської обласної лікарні Роман Лекан сьогодні в гостях нашої рубрики «Вітальня». Запросила Романа Йосиповича до розмови, аби розпитати про важливі віхи професійного становлення, поцікавитися, як розвивається кардіохірургічна допомога на теренах нашого краю й, звісно, дізнатися більше про особисте – улюблені заняття, смаки, дорогих і близьких його душі людей.
«Щодо вибору професії, то тут роль радше зіграв випадок»
– Романе Йосиповичу, де розпочався ваш життєвий шлях, в якому оточенні зростали та хто порадив піти у медицину?
– Народився в одному з найкращих, як вважаю, міст Тернопільщини – Чорткові. Це і є місце моєї сили. З часу переїзду до Тернополя маю нагоду туди навідуватися частіше, бо й нині там мешкає моя мама. Щодо вибору професії, то тут роль радше зіграв випадок, адже батьки працювали в ті часи у споживчій кооперації, отож стосунку до медичної сфери не мали. Трапилося ось що. Як усі хлопчаки, я дуже полюбляв кататися взимку на лижах, але біда ж непередбачувана: з’їжджав з гірки та натрапив на осколок розбитої пляшки, отримав різану рану стегна. Коли мене відвезли до лікарні, то я потрапив до рук чудового хірурга, прізвище якого в моїй пам’яті й досі – Зеновій Гуменюк. Він не лише виявився чудовим спеціалістом, але й став для мене прикладом служіння цій професії. Отож ця прикрість хоча й принесла мені чимало страждань, але стала відправною точкою у виборі майбутнього фаху.
– Відтак на вас чекав педіатричний факультет Львівського медичного інституту. Які дисципліни були улюбленими, хто з викладачів імпонував найбільше? Яке враження справив сам виш?
– Тоді це був ще медичний інститут, який справив на мене, хлопця з невеликого міста, особливе враження – старовинна історична будівля з монументальною архітектурою, майстерно спроєктовані приміщення аудиторій, корпусів. Це був справжній храм науки, де витав дух творчості, медицини, знань. Викладачі чудові були. Важко всіх перелічити, але моїми наставниками стали корифеї української педіатричної школи. Це був високий рівень викладання. На старших курсах ми вже вивчали педіатричні дисципліни. Й досі в пам’яті зринають лекції та заняття у професора з дитячої хірургії О.О. Трошкова.
«Свій шлях у столиці розпочав у відділенні вроджених вад серця»
– Як привабила кардіохірургія, спеціалізація, яка вимагає від лікаря не лише ґрунтовних знань, а й природного дару, мануальних навичок?
– Після закінчення вишу мене, новоспеченого спеціаліста, скерували на роботу в Тернопільську область. Звісно, був радий цьому, бо неподалік дому, рідний край узагалі має для мене велику силу тяжіння. На шостому курсі я вже пройшов субординатуру з дитячої хірургії у Львівській обласній дитячій лікарні. Асистував на операціях, вів маленьких пацієнтів. Коли дізнався, що з’явилася можливість розпочати професійний шлях на Тернопільщині, особливо зрадів. Але коли прибув для проходження інтернатури, то з’ясувалося, що вакансія дитячого хірурга відсутня. Гадав, поїду до профільного Міністерства, у столицю, й щось зміниться, а натомість взяв скерування для проходження інтернатури у Львові. Через деякий час уже провів у цьому місті свої перші самостійні операції. Планував там і залишитися або ж до Тернополя податися, але знову вакантної посади не виявилося. Щоправда, цю проблему вирішив випадок – головний лікар клініки серцевої хірургії при ННІ пульмонології та фтизіатрії повідомив, що є місце хірурга в клініці Амосова. І я скористався цією нагодою. Дуже тепло мене прийняв тоді головний лікар цієї клініки Віктор Авакумович Заворотний, це була надзвичайно чудова людина, висококласний фахівець, який сприяв моєму фаховому зростанню. В ті часи молоді спеціалісти, особливо кияни, неохоче погоджувалися на таку виснажливу працю – багатогодинні операції, напружений графік, та й ще умови далекі від комфортних. Але я завжди звик покладатися на власні сили, легкого хліба ніколи не шукав, тому й зголосився. Згодом потрапив до заступника Миколи Михайловича Амосова – академіка Геннадія Васильовича Книшова, який скерував мене в дитячу кардіохірургію. Власний професійний шлях у столиці я розпочав у відділенні вроджених вад серця, де перебували на лікуванні діти молодшого віку. Відділення тоді очолював професор Олександр Степанович Валько. Це був початок 1983 року. Саме тоді клініка Амосова відмежувалася від ННІ пульмонології та фтизіатрії й стала Інститутом серцево-судинної хірургії.
– Вам пощастило оперувати й працювати пліч-о пліч з легендою вітчизняної кардіохірургії Миколою Амосовим.
– Коли лише прийшов у клініку, то ще довго не міг його побачити, все запитував себе: «А де ж Микола Амосов?». Він у ті часи дуже багато працював – і в операційній, мав місце праці в Академії медичних наук, займався медичною кібернетикою, тобто день у нього був розписаний похвилинно. Тільки через два місяці я з ним познайомився, почав ходити на асистенції. Виконували операції з вроджених вад серця, протезування клапанів серця, взагалі ж він проводив операції з використанням штучного кровообігу, на ті часи це був найвищий пілотаж у кардіохірургії. Зазвичай проводили дві-три операції щодня, змінювалися дві чи три хірургічні бригади, а він уже приходив на основний етап, коли потрібно було «запустити» штучний кровообіг чи виконати іншу складну процедуру. Микола Михайлович був надзвичайно вимогливим Вчителем, усе потрібно було робити бездоганно, скажімо, під час операції він міг запитати щось з теорії й потрібно було миттю зосередитися та шукати відповідь. Вирізнявся своїм науковим підходом до кожної проблеми, яка виникала під час лікування пацієнтів. Багато читав, цікавився, що нового у світі та в Україні досягли з тієї чи іншої теми, які новини науки з’явилися. Це була людина широкого кругозору, яка цікавилася не лише медициною чи кардіохірургією, а й іншими сферами життя. Я дуже любив відвідувати популярні тоді Амосовські лекції. Він читав їх доволі скрупульозно, вдавався в дрібні, але важливі деталі, заглиблювався у суть, але це було надзвичайно цікаво, захопливо. Вчитель завжди намагався «докопатися» до істини й вимагав цього у своїх учнів. А ще пригадалися події 1990 року, коли кандидатуру Миколи Михайловича Амосова висунули у депутати Верховної Ради СРСР. Його запропонували працівники нашого інституту й він мав дуже високий рейтинг. Навіть сформувалися група «підтримки» кандидата з п’яти осіб, до якої й я ввійшов. Ми їздили на підприємства, організації та агітували за Миколу Михайловича, чим нині дуже пишаюся.
1988 року я захистив кандидатську дисертацію, яка висвітлювала тему дефекту міжшлуночкової перегородки після операцій звуження легеневої артерії. 1996 року мене призначили старшим науковим співробітником цього закладу, отож відкрилася можливість розпочати консультаційну практику в Одесі, Тернополі. Загалом проводили відбір маленьких пацієнтів з вродженими вадами серця для подальшого хірургічного лікування. Два роки (з 1998 до 2000) бригада спеціалістів з відділення хірургічного лікування вроджених вад серця Інституту Амосова під керівництвом професора В.В. Лазоришинця виїжджала до Одеси на виконання операції у дітей в місцевій обласній клінічній дитячій лікарні. 2001 року очільник Одеської облдержадміністрації Сергій Рафаїлович Гриневецький та керівництво медичної галузі області запропонували мені очолити кардіохірургічне відділення в обласній дитячій лікарні. 2006 року започаткували Національну програму розвитку дитячої кардіохірургії й у всій Україні мали створюватися центри, подібні до київського. В листопаді 2006 року відкрили науково-практичний центр дитячої кардіології та хірургії Міністерства охорони здоров’я України, були створені дитячі кардіохірургічні центри у Львові, Донецьку, Одесі. Я очолив такий центр в Одесі. Водночас отримав запрошення на наукову роботу від керівництва Одеського медуніверситету, працював спочатку асистентом, а коли 2010 року захистив докторську дисертацію, мене призначили завідувачем кафедри хірургії №2 з циклом дитячої хірургії.
Головним напрямком наукового життя стала розробка методик лікування складної вродженої вади серця – артрезії легеневої артерії з дефектом міжшлуночкової перегородки та великими аортолегеневими колортеальними артеріями. Ця аномалія серця потребує поетапного хірургічного лікування, бо одномоментна корекція доволі громіздка за своєю складністю. Вада хоча й не так часто зустрічається – лише у 2-3 відсотків пацієнтів, але зазвичай призводить до летальних наслідків, якщо не вжити хірургічних заходів. Після низки поетапних операцій, із завершенням реабілітаційного втручання ці недужі повертаються до активного життя. Я провів майже 50 таких втручань, які завершилися успішно. Крім того, одеський період мого життя позначився й виконанням оперативних втручань у дорослих. Разом з нашою хірургічною командою ми провели понад 400 операцій дорослим пацієнтам, зокрема, аорто-коронарне шунтування за ішемічної недуги серця, протезування та «пластику» клапанів серця, втручання з приводу тромбоемболії легеневої артерії, інфекційного міокардиту, пухлин серця, корекції перериву висхідної аорти.
«Тішить, що люди мають можливість у своїй області отримати цей вид допомоги»
– Напевне, вже й не сподівалися, що на вас чекає Тернопіль. Може, то доля так розпорядилася, що в це місто ви знову повернулися, але вже відомим кардіохірургом…
– Мене запросили головний лікар Тернопільської обласної лікарні Василь Бліхар і ректор нашого університету, професор Михайло Михайлович Корда. Відтак я вже чотири роки працюю в Тернопільській обласній лікарні та на кафедрі хірургії №2 ТНМУ, займаюся клінічною, а також науковою й викладацькою діяльністю. В області зараз є достатню сучасного обладнання, підготовлений кадровий склад, щоб проводити відкриті оперативні втручання на серці, а також виходжувати кардіологічних пацієнтів на етапі реанімаційного та післяопераційного періодів. Для хворих із «серцевими» проблемами Тернопільщини це широкі перспективи, бо вся допомога на місці, не потрібно їхати в інші міста, обирати хірурга, також одразу розв’язуються й побутові проблеми, особливо для осіб, які їх супроводжують. Тому тішить, що люди мають можливість у своїй області отримати цей вид допомоги з приводу розмаїтої патології серця. Скажімо, мені довелося оперувати пацієнтів з приводу набутих вад серця, аневризми висхідної аорти та ураження аортального клапана. Ці недуги ми виявляємо передусім у людей похилого віку, в них, як правило, розвивається серцева недостатність, яка призводить до летальних наслідків, тому терапевтичне лікування малоефективне. Єдиний вихід продовжити життя – вчасно провести оперативне лікування. Особлива роль у ланці діагностичного процесу відведена кардіологу, який повинен вчасно виявити патологію, призначити необхідні інструментальні та лабораторні дослідження, а відтак – скерувати хворого до нас. Наразі всі можливості в обласній лікарні для цього створені. Злагоджено в цьому напрямку працює наукова та практична медицина, фахівці ТНМУ й лікарі обласної лікарні – це згуртована команда однодумців.
Університет активно долучається до становлення кардіохірургічної служби, бо вкладає кошти не лише в навчальний процес, а й в лікувальний. Відтак студенти мають на чому вчитися, а пацієнти отримують високоефективну допомогу й у такому симбіозі можна досягти добрих результатів. Чотири роки тому ТНМУ придбав сучасний портативний апарат ультразвукової діагностики останнього покоління, який можемо використовувати не лише в медичному закладі, а в будь-якому куточку Тернопілля. Особливо це актуально, коли наші консультативні бригади їдуть у віддалені райони. За допомогою такої техніки маємо змогу на місці уточнити діагноз, виявити аномалії серця. Це пришвидшує діагностичний процес, а відтак наближує кардіохірургічну допомогу до краян.
– Який стан справ нині щодо облаштування кардіохірургічного відділення?
– За місяць-два, сподіваюся вже переїдемо до нового приміщення, яке матиме назву – «відділення кардіохірургії та трансплантації». У ньому є велика необхідність, бо операцій проводимо багато – на тиждень три, п’ять, а то й шість. Наразі там завершується дуже якісний капітальний ремонт, який, певна річ, потребував чималих коштів. Формується також новий колектив, адже в найближчій перспективі проводитимуть трансплантації серця, інших органів, отож є потреба у високоспеціалізованих фахівцях. До слова, таких пацієнтів, які потребують трансплантації серця, багато.
На жаль, патологія серцево-судинної системи не зменшується, а навпаки, зростає, доводиться виявляти багато хворих з тромбоемболією легеневої артерії. Ця патологія пов’язана з варикозною хворобою та тромбозом глибоких вен нижніх кінцівок. Проводимо роботу в цьому напрямку у співпраці із судинними хірургами та науковцями ТНМУ. Це той варіант, коли результату можна досягти завдяки співробітництву кардіо- та судинної хірургії, тому розвиваємо, зокрема, й цю царину. В обласній лікарні чудова діагностична база – ангіографія, комп’ютерна томографія, зондування порожнин серця, яка відкриває всі шляхи для успішного лікування тромбоемолії, зокрема, видалення емболів з легеневого артеріального русла. Проводимо всі ці процедури в одному корпусі, що зручно й для профільних фахівців, й для пацієнтів.
Ще один напрямок діяльності пов’язаний з категорією пацієнтів, які в дитинстві перенесли операцію з приводу вродженої вади серця. За ними потрібно вести медичний нагляд упродовж усього життя. Пригадую, щойно приїхавши до Тернополя, зустрівся з мешканцями області, яким в дитячому віці провели такі операції в інших кардіологічних центрах. В одних життєвий мотор працює, як годинник, а інші потребують кардіологічної допомоги, зокрема, повторних реконструктивних операцій. У мене чимала практика з проведення оперативних втручань з приводу вроджених вад серця (майже дві тисячі) в пацієнтів, які щойно народилися й до дорослого віку. Навіть у Тернополі зустрів молодих людей, яких я оперував, коли вони ще були дітьми.
«Диво трапляється тоді, коли є згуртована міцна командна робота»
– Чи є у вашому житті захоплення, не пов’язані з кардіохірургією?
– Усі мої захоплення пов’язані з кардіохірургією. Люблю подорожі, але вони також найперше дотичні до моєї професійної діяльності. Скажімо, довелося побувати в багатьох країнах, але на стажуванні.
– Були у вашій практиці випадки, які з точки зору медицини важко пояснити, може, траплялися якісь дива?
– Диво трапляється тоді, коли є згуртована міцна командна робота, коли добре підготуєшся до операції – від діагностичного до реабілітаційного процесу. Звісно, якісь неочікувані приємні несподіванки траплялися. Пригадалася операція з транспозиції магістральних судин, яку я провів 2017 року, пацієнт був важким, розвинулася гостра ниркова недостатність. Цього ми аж ніяк не очікували, бо, зрозуміло, що коли нирки не працюють, то як боротися з іншою патологією. Але, дякуючи Богу, дитина почала «виходити» з цього стану, сеча надходила спочатку по крапельці, потім більше, півтора місяця тривав «запуск» видільної системи й у цій ситуації це було справжнім дивом.
– Що допомагає долати поганий настрій, якщо він з’являється?
– Найкраще «перемикнутися» на іншу роботу, це мені допомагає.
– Яка пора року улюблена?
– Літо. Це чудові миті сонця, тепла, різнобарвних фруктів, сонячних овочів і прекрасного настрою.
– Якій літературі віддаєте перевагу?
– Звісно, читаю наукові книги, журнали, а серед художньої літератури моїми улюбленими є твори на історичну тематику, детективів також не цураюся.
– Які риси характеру є важливими для кардіохірурга?
– Чесність, інтелігентність.
– Що порадили б молодим колегам?
– Коли я розпочинав свій професійний шлях, то ця галузь щойно організувалася, а нині набагато краща ситуація, тобто сприятливіша для розвитку молодих фахівців. Що можна запропонувати з мого досвіду? Скажімо, коли я працював ще в Одесі, то всі свої відпустки проводив не на морському узбережжі, а в навчанні, їздив до іноземних колег запозичувати досвід. Так двічі побував у Німеччині, а також у у клініках Швеції, США, Польщу багато разів відвідував. Це дає великий поштовх для особистісного розвитку, зокрема професійного.
– Цікаво, а діти також пішли вашою стежкою?
– Так. Син став кардіохірургом, що мене, як батька, певна річ, тішить, а донька наразі студентка-другокурсниця Одеського медичного університету. Пишаюся своїми дітьми.
Лариса ЛУКАЩУК