«Якось мені зателефонував чоловік і сказав, що сьогодні він врятував людину. І саме завдяки тим знанням, які отримав на курсах, що я проводив, – розповідає студент шостого курсу медичного факультету Роман Тарасюк. – Хоча всі наші курси завершуємо фразою: «Бажаємо, щоб ці знання нікому не знадобилися, але дуже важливо, щоб ви їх мали», та якщо вже нам судилося жити у воєнний час, сподіваюся, наше навчання допоможе багатьом».
Роман Тарасюк – переможець конкурсу «Студент 2021 року ТНМУ» в номінації «За активну волонтерську діяльність». Він – організатор і головний інструктор 14-ти тренінгів з домедичної допомоги за протоколом BLS і тактичної медицини за протоколом ТССС, автор і доповідач понад 30-ти лекцій на тему домедичної допомоги, співавтор та учасник демонстраційно-навчального відео з тактичної медицини за протоколом ТССС, співавтор навчальних матеріалів «Посібник з домедичної допомоги на основі адаптованого протоколу BLS», «Посібник з домедичної допомоги травми» та «Тактична допомога пораненим в умовах бойових дій».
– Романе, де застала вас звістка про те, що Росія розпочала повномасштабну війну проти України? Пригадуєте, якою була ваша перша думка тієї миті?
– Завдяки тому, що в мене на ніч автоматично вимикається звук у телефоні, я спокійно спав і прокинувся за будильником. Бачу – безліч непрочитаних повідомлень і пропущених дзвінків. Коли почав читати повідомлення від одногрупників, спочатку не міг збагнути, що коїться, подумав, що якийсь розіграш. Та коли вже побачив новини, прийшло розуміння, що це розпочалося все ж таки… Перші думки? Спочатку було неприйняття. Розумів, що це так чи інакше мало статися, але до останнього не хотілося вірити.
– Ви зауважили, що так чи інакше це мало статися. Чому?
– Це закономірно. Інакше війна не точилася б уже вісім років на Сході України. Зважаючи на амбіції тієї людини, яка при владі в Росії, повномасштабне вторгнення було очікуване. Всі сподівалися, що цього не буде, дехто відмовлявся вірити, що таке може статися. Коли ми проводили навчання, розповідали людям, щоб були обережними, готувалися, бо всяке може трапитися, нам часто казали: «Ой, та яка війна, не вигадуйте».
– Людей можна зрозуміти, адже війна в центрі Європи в ХХІ столітті – це насправді безглуздя, в яке всі відмовлялися вірити. Хто б міг подумати!
– Але хто б міг подумати про переділ кордонів у ХХІ столітті? А він відбувся вже вісім років тому.
– Саме з вибухом війни на Сході України вісім років тому пов’язане ваше захоплення домедичною допомогою та тактичною медициною? Що безпосередньо вплинуло на це?
– Вплинули батьки. Коли почалася війна, вони, незважаючи на свою основну роботу, усвідомили, що значно більше потрібні на полігоні. На той час практично ніхто у нас не мав знань з тактичної медицини за європейськими протоколами. Можливо, одиниці в Україні. Батьки почали це вивчати, згодом поїхали до військово-медичної академії НАТО в Естонії, привезли звідти дуже багато корисних знань. Оскільки батьків вдома майже не було, я просив, щоб вони брали мене із собою на полігон. Знаєте, як 16-річному хлопчаку цікаво поїхати на полігон! Я побачив, як люди, без найменшого розуміння про виживання мають іти в бій та як вони, незважаючи на дощ, сніг, болото під ногами, повзали, виконували все, що треба було, хотіли навчитися, як виживати. Це було щось нове, з чим я досі не стикався. Мені це сподобалося. Фактично такі сумні події та мої батьки й дали мені поштовх у цьому напрямку.
– Свої знання ви успішно застосовуєте на практиці як інструктор громадської організації «Білі берети-Рівне». Розкажіть про ці та інші напрямки вашої волонтерської діяльності.
– Як і будь-яке навчання та становлення, розвиток інструктора – це безперервний процес. Власне, як і лікаря. Лікар теж постійно вдосконалюється, вчить щось нове. Аналогічно й з інструкторською діяльністю. Не вистачає просто вивчити все від «а» до «я». Треба вміти спілкуватися, бути пластичним, адже один підхід до всіх не працює. Крім того, що треба мати добру базу, ще потрібно вміти спілкуватися з людьми, знаходити контакт з кожним.
У команді «Білі берети» наша діяльність не закінчується лише на інструктажах. Так, навчання з домедичної допомоги та тактичної медицини – це основна частина нашої роботи, але також ми проводили й дослідницьку діяльність. Коли в Україні в перші роки війни почали з’являтися власні кровоспинні засоби, гемостатичні бинти, турнікети, ми бралися перевіряти це все на собі. Одне з наших правил: якщо не знаєш, як щось діє, у чомусь сумніваєшся, – перевір. Ось ми це й робили.
Окрім дослідницької діяльності, також видаємо посібники. Ці посібники – квінтесенція наших знань і досвіду, оскільки не вистачає просто перекласти протокол з англійської. Так, він тоді буде найближчий до першоджерела, але є деякі нюанси, що відрізняють нас від тих же, скажімо, американців. Тож ми власний досвід відобразили в тих посібниках, більшість наших протоколів адаптовані до наших реалій, бо ж не все, що є за кордоном, може бути застосовано в наших умовах. Наприклад, сучасний протокол тактичної медицини передбачає, що при ознаках шоку на полі бою потрібно застосовувати цільну кров холодного зберігання або препарати крові. Але ми всі розуміємо, що в Україні це майже неможливо. Тому ще раз наголошую, що ці посібники – відображення нашого восьмирічного досвіду та практики.
У перші роки нашої інструкторської діяльності ми проводили навчання з тактичної медицини винятково для добровольців і мобілізованих, а пізніше, коли в ЗСУ цю справу налагодили й там з’явилися штатні інструктори, почали розвиватися у напрямку домедичної допомоги та проводити адаптовані курси домедичної допомоги в цивільних умовах. Навчили дуже багатьох – студентів, учнів, вчителів і викладачів, та й узагалі людей різних професій.
– Напевне, після війни в усіх українських школах обов’язково потрібно ввести курс з надання домедичної допомоги, як і військову підготовку. Як вважаєте?
– Це дуже важливо, але значно важливіше організувати правильне навчання. Адже й нині в школі є такі предмети, як «Основи здоров’я», «Захист України», куди частково входить і домедична допомога. Але на папері можна написати будь-що, а чи це буде ефективним – цілком інше питання. Гадаю, дуже важливо організувати саме правильний курс з надання домедичної допомоги у школах. Його повинні проводити вчителі, які отримали відповідну сертифікацію. Просто погортати книжку не вистачає.
– Коли чітко усвідомили, що медицина – це той напрямок, що вам потрібен найбільше?
– Мабуть, десь на курсі третьому. Коли ростеш у сім’ї лікарів, то в думках у тебе іншої професії зазвичай немає. Ні, батьки не змушували йти мене в медицину, просто все інше не приваблювало. В 11-ому класі я зрозумів, що, крім лікаря, є ще безліч інших варіантів, але тоді змінювати напрямок було вже пізно та й загалом не хотів цього робити, медицина мене таки цікавила. А ось на третьому курсі, коли вже почалася клініка, пацієнти, спілкування, робота, я остаточно зрозумів, що це справді моє.
– Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського для вас – це …
– Для мене це етап дорослішання. Місце, де я сформувався як особистість. Місце, де вивітрився юнацький романтизм і закінчився юнацький максималізм, розплющилися очі на реальний світ зі своїми позитивами та негативами. Коли ти відриваєшся від затишного сімейного гніздечка, адже я сам з Рівного, і потрапляєш практично у цілком інший світ, це певною мірою випробування, хто ти є насправді. Університет – місце, де я змінювався, пройшов метаморфозу від дитячості, наївності до зрілості.
– Пригадуєте, що для вас було найважчим, коли лише прийшли на перший курс?
– Якщо чесно, то найважчим на першому курсі було не забути взяти із собою халат (сміється). Халатом я дуже дорожив, пишався, що можу його одягнути. Щоразу після занять приходив, діставав його з рюкзака, розвішував, а потім зранку забував взяти. Згодом зрозумів, що це моя помилка, халат і так помнеться, тому його краще не діставати. Зрозуміло, навчання на першому курсі після школи – це наче в холодну воду зануритися. Особливо я співчуваю учням із синдромом відмінника. Коли приходиш зі школи й у тебе все 10-11, а тут на першому занятті з анатомії отримуєш двійку, бо не вивчив латину. А ще – постійні переходи між корпусами. Особливо, коли перша пара відбувалася в університетському корпусі в центрі міста, друга – на вул. Дорошенка, а третя – знову в середмісті. І ми, як ті кочівники, групками бігаємо містом (сміється). Це теж було досить складно, але до всього можна звикнути.
– Чотири роки тому ви розповідали «Медичній академії», що з-поміж усіх напрямків медицини вас найбільше приваблюють хірургія та тактична медицина. На чому вирішили зупинити власний вибір?
– Щодо тактичної медицини, то я в будь-якому випадку розвиватимуся в цьому напрямку, зокрема, проводитиму інструктажі й надалі. А для праці вирішив обрати ортопедію та травматологію. На мою думку, певною мірою це поєднання хірургії та тактичної медицини – робота з травмами, коли намагаєшся допомогти людям повернути їхню функціональність, комфортне життя.
– Яка нині найбільша ваша мрія?
– Мрію, щоб після нашої Перемоги над російським агресором я виконав обіцянку для своєї дівчини. Яку? Вона знає (усміхається). Ким бачу себе в майбутньому? Гідним громадянином нашої Батьківщини, порядною людиною, класним спеціалістом, хорошим сім’янином. Своє майбутнє пов’язую лише з Україною.
– Що хотіли б побажати усім студентам і викладачам ТНМУ?
– Звичайно, мирного неба над головою. Хочу також побажати, щоб ми всі були мудрими, тому що мудрість – вміння правильно застосувати власні знання. Нинішні події дають нам дуже чіткий правильний урок. Хотілося б, щоб ми всі зрозуміли його, запам’ятали й більше ніколи не припустилися помилки. Бажаю також, аби всі ми були порядними, добрими та освіченими, адже більшість усіх наших бід саме від неосвіченості.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлини Миколи ВАСИЛЕЧКА