Робота як з українськими, так і з іноземними літературними джерелами, присвяченими ниркам, показує деяку неузгодженість щодо позначень прізвищами вчених певних частин нефрона.
Ці прізвища – Шумлянський, Боумен і Генле. Який же стосунок мали вони до вивчення структурно-функціональної одиниці нирки.
Олександр Шумлянський – один із знаменитих світових вчених, ім’я якого було цілковито забуте за часів царювання Катерини ІІ. Та і за радянського часу воно не було повернуте із забуття.
Родинні корені Олександра Шумлянського, за деякими даними, починаються із села Шумляни (нині – Саранчуківської територіальної громади Тернопільської області), від галицьких бояр, які володіли цим населеним пунктом. Цей великий рід відомий у ХVІІ-ХVІІІ століттях своїми єпископами греко-католицькими – Львівським, Луцьким, Холмським, православними – Мінським, Переяславським. Більшість інших чоловіків шляхетського роду Шумлянських належали до військових. Тому після поділу України між Польщею та Росією (1667 року), а потім між Росією та Австро-Угорською імперією (1772 року) багато з них збідніли й стали козаками, пізніше – ремісниками, дрібними службовцями.
Олександр Шумлянський народився 1748 року у селі Мала Будища, поблизу містечка Опішня, на Полтавщині. Батько його був козаком і мав нижній офіцерський чин.
Мати Олександра – Марина теж належала до відомого роду: її брат Василь Могилянський був полковим суддею Полтавського полку, родич С. Миславський – викладачем філософії та ректором Києво-Могилянської духовної академії, а потім – митрополитом Київським і Галицьким.
Хоча родина козака Михайла Шумлянського була бідною, проте це не завадило, як і іншим козацьким дітям, вступити до Києво-Могилянської духовної академії. Вчився він на «відмінно», а після закінчення вирішив стати лікарем. Медичні школи існували при різних шпиталях у Петербурзі, але грошей для навчання не було. Проте в Києво-Могилянській академії якісно навчали іноземних мов. І тому 1772 року Олександр Шумлянський влаштувався перекладачем у Московський архів. Це дозволило йому нагромадити трохи грошей та вступити до медичної школи Санкт-Петербузького адміралтейського шпиталю. Тут його підтримали вчені-українці анатом М. Терехівський та акушер Н. Амбодик. Здібності О. Шумлянського дозволили йому закінчити навчання за три роки замість 5-7 років і залишитися працювати у шпиталі.
З весни 1778 року і до кінця 1782 року О. Шумлянський навчався у Страсбурзькому університеті. Тут він розпочав копіткі наукові дослідження, розробивши цілком оригінальний на той час новий метод ін’єкції канальців і кровоносних судин нирок та дав найдокладніший їх опис. Ця важлива медико-біологічна проблема була до його праць у стані безнадійної плутанини.
Результати своїх досліджень Шумлянський оформив у вигляді дисертації латинською мовою «De structura renum», яку захистив у Страсбурзькому університеті 1782 року, отримав ступінь доктора медицини та хірургії. Згодом дисертація була видана у вигляді окремого трактату й здобула широке визнання в усій Європі.
Суттєве для практичної медицини питання мікроскопічної будови та фізіології нирки протягом цілого століття до Олександра Шумлянського обговорювали анатоми й фізіологи. Точніше, тривали суперечки щодо правильності двох антагоністичних теорій, висунутих у ХVІІ столітті Мальпігі та Рюйшем. Ці теорії виявилися помилковими. Шумлянський з’ясував, що так звані мальпігієві тільця є не залозами, а судинними клубочками (glomerulus – термін запропонований Шумлянським), що ці glomerulі мають навколо себе оболонку. Проте назва цієї оболонки в англомовних підручниках вкорінилася як «боуменова капсула», яку лише через 60 років описав Вільям Боумен, англійський вчений, який зробив спробу створити теорію сечоутворення. Між тим, можна вважати, що Боумен не був плагіатором. На першій сторінці своєї наукової праці, яку видав 1842 року, він пише: «Шумлянський підтримував досконаліший погляд на зв’язок між мальпігієвими тільцями та нирковими канальцями й надав навіть ідеальну діаграму цього зв’язку, яка доводить, що він дуже добре уявляв фактичний стан речей».
Ниркові канальці з їхніми петлястими згинами в другій половині ХІХ ст. були позначені прізвищем Генле, а не першого їх відкривача Шумлянського, який беззаперечно довів, що ниркові канальці не сполучаються з артеріями або венами. Німецький фізіолог і патологоанатом Генле жив у 1809-1885 роках. Тобто Генле народився через 27 років після захисту дисертації Шумлянським. Це по-перше. По-друге, в доступній мені літературі поки що не вдалося встановити опису канальців німецьким вченим. І якщо він навіть є, то був здійснений значно пізніше, ніж це зробив Шумлянський. Тому очевидно. що пріоритет за нашим краянином.
Відкриття О. Шумлянського були настільки добре обґрунтовані, що вчені відразу визнали їх як очевидні. Видатний анатом того часу І. Маєр у своїй восьмитомній праці, що вийшла в Берліні, декілька разів посилався на працю нашого земляка про будову нирок. Він підкреслював, що Шумлянський найточніше, порівняно з іншими дослідниками, описав будову нирок. Крім того, І. Маєр використовував у своєму анатомічному атласі гравюри з дисертації Шумлянського. Приятель О. Шумлянського, славетний інфекціоніст Давнило Самойлович у своєму листі до Діжонської академії, опублікованому в Парижі за рік після виходу у світ дисертації, писав про неї: «Дисертація Шумлянського про будову нирок з таблицями його власної роботи принесла йому велику славу». 1788 року докторська дисертація Шумлянського була знову перевидана у вигляді окремого тракту та стала широковідомою й визнаною в Європі. У 1783-1803 роках вийшло 18 схвальних рецензій на цю роботу. Позитивно відгукувалися про неї також у ХІХ столітті.
На початку січня 1783 року Олександр Шумлянський приїхав до Парижу, де зробив доповідь за результатами своїх досліджень у Музеї мистецтв, наук і літератури та був обраним членом-кореспондентом цього відомого у світі музею.
Але, на жаль, успіх супроводжував його лише за межами країни, до якої він належав і де правила німкеня Катерина II. Там йому не вдавалося отримати навіть належного місця роботи – в пріоритеті були земляки цариці. Важкі умови життя привезли до того, що О. Шумлянський помер на 47-му році життя.
Через 69 років після смерті Шумлянського 1864 року на його захист виступив професор Київського університету Никанор Хржонщевський, який писав: «Боумен повторив лише те, що було вже відкрито, доведено та зображено нашим земляком Олександром Шумлянським наприкінці минулого століття. Тому структурний утвір названий «капсулою Боумена» по справедливості повинна носити ім’я Шумлянського».
На жаль, висловлювання професора Хржонщевського не знайшло належної підтримки серед вчених. У цьому можна переконатися хоча б переглядаючи підручники з фізіології, які є в автора статті, 1868, 1905, 1926 років та інші. І лише 1955 року академік А.А. Маркосян у підручнику з фізіології написав: «у кірковому шарі знаходиться капсула Шумлянського. До останніх років ця капсула називалася боуменовою. Проте задовго до Боумена її описав О. Шумлянський. Тому для відновлення історичної істини вона повинна називатися капсулою Шумлянського».
Термінологічну підтримку А.А. Маркосяна можемо знайти у монографії «Стан і функція залишеної нирки», яку видав 1955 року професор А.Г. Мартинюк. До слова, він з 1957 року до 1969 року був проректором з навчальної та наукової роботи нашого університету.
Проте в усіх подальших вітчизняних фізіологічних та гістологічних виданнях вкоренилося «Капсула Шумлянського-Боумена та канальці Генле».
В англомовних підручниках коли йдеться про нефрон, то фігурує два прізвища Боумена та Генле.
Однією з причин цього є тривале бездержав’я українців.
Та чи об’єктивно це, чи справедливо?
Степан ВАДЗЮК,
завідувач кафедри фізіології з основами
біоетики та біобезпеки ТНМУ, професор