З ранніх поезій Василя Лісового
17 травня збігає 85 років з дня народження Василя Лісового – філософа, поета, літературознавця, дисидента, одного із засновників і розповсюджувачів самвидаву 1960-х років, багаторічного політв’язня. Відразу після закінчення історико-філософського факультету Київського університету Василь Семенович розпочав педагогічну діяльність на посаді викладача філософії, етики та естетики Тернопільського медичного інституту. Він віддав цій роботі чотири роки (1962-1966) й залишився в пам’яті як винятково порядна людина, чудовий лектор з неординарним мисленням і вмінням донести власні нетрафаретні думки до розуміння слухачів-студентів. Крім наукової роботи та суспільної діяльності, Василь Семенович, володіючи літературним хистом, вділяв частину дорогоцінного часу поезії.
1967 року в газеті «Вільне життя» (№ 16) у рубриці «Тернопільський альманах» з’явилися три його вірші – «Весільне», «Батькове» й «Смуток». Після смерті Василя Лісового (20 липня 2012 року) родичі та друзі за фінансової підтримки Видавничого фонду Ірини Турченюк (Канада) здійснили публікацію в київському видавництві «Смолоскип» двох великих збірок його творів – «Спогади. Поезії» (1914) і «Під знаком омеги» (1916). До цих видань ввійшли всі відомі тоді поезії автора, але вірші, надруковані у «Вільному житті», до них не потрапили. Отже, вони залишилися невідомими укладачам. Не згадує про них і професор Олег Полянський у великій статті «Тернопіль у спогадах Василя Лісового» («Вільне життя», 2021, № 29). Щоб вони остаточно не згубилися в плині часу, вважаємо доцільним їх передрук.
Анатолій ПАЛАМАРЧУК,
Василь ФАЙФУРА
ВЕСІЛЬНЕ
Ні, не треба купляти
Весільного плаття
І не треба скликати
Весільних гостей.
Приберу тебе в плаття –
Строкате латаття,
Буде повно навколо
Дерев і людей.
Будуть кухлі кружляти
Над скатертю луків,
Буде хлюпати сонця
Веселе вино.
Будуть хори співати
Сріблом перегуків,
Одарують роздолля
Відбірним зерном.
Повінчають тумани
Й діброви розлогі,
Короваєм пригостять
Ґаздині-зірки.
Шлюбне ліжко постелять
Пахучії стоги,
Не скінчаться довіку
Медові святки.
БАТЬКОВЕ
Срібним передзвоном осінь пахне.
Десь спаде каскадом сивина.
Та в синах твій образ не погасне,
Образ твій – дитячих снів весна.
Батьку, де твої космічні сани,
Щоб на них червонії
стрічки –
Їх тримають безвісті тумани
І доріг терновії гачки.
Де ж ті, батьку, твої добрі коні,
Щоб степами мене ген несли.
На крутім далекім перегоні
Стали, щоб напитися води.
А оті рожеві чудо-мрії,
Що манили мій кирпатий
ніс –
Їх сховали світові події
За барвистий, гомінкий завіс.
Батьку, батьку, ось твоя могила.
Ти упав, щоб спить нічну росу.
Кров твоя всі ті стежки зросила,
По яких я біль твою несу.
СМУТОК
Ми ідемо одні.
Ти не віриш мені,
Сумно очі від мене ховаєш.
Це ж не ти, ні, не ти.
Як тебе зберегти –
Ти від мене щохвилі тікаєш.
О предобрий люцар,
О жорстокий владар,
Я ж без тебе себе занедбаю.
Без твоїх милих чар
Я кохання вівтар
На утіхи бездумні зміняю.
Золотий ореол
На кохане лице
Падолистом ясним опадає.
Вірю, жду. Ти прийдеш,
Ти ж ось поруч ідеш.
Ні, то сон, і тебе тут немає.
Темним парком іду.
Може, згадку знайду,
Та їх змили дощі падолисту.
Ти не вір – я люблю,
Як ніхто, так люблю
Твою душу розумну і чисту.
Ти не віриш мені,
І усмішка твоя
Іронічно впивається в очі.
Лавки парку сумні.
Ми ідемо одні
І прийти ти до мене не хочеш.